Приречені на щастя.

– Ну й добре, що в нас нічого немає, - удавано безжурно сказав Адам.
– Зате ми ніколи не станемо міщанами і не опинимося у полоні речей, як то траплялося з людьми не раз.

– Чи й не дотепно!

– Але ж у нас є руки, чотири на двох, і на двох дві голови, які дечого варті. Це велике багатство. Адже ми люди, гомо сапіенс, - уже серйозно сказав він, не реагуючи на її шпильку.

– Знаю, що ми - гомо сапіенс, а не примати, наприклад. Але чотирнадцять літ! Ти хоч усвідомлюєш таку цифру?

– Якби не усвідомлював, то не говорив би. А час у праці минає швидко. Клімат на цій планеті м’який, принаймні у тім поясі, в якому ми знаходимось. Отже, шуб нам з тобою не треба діставати. І модних речей, до речі, теж. Тут багатий рослинний світ, та й фауна не бідна. На Землі, як підрахували спеціалісти, росте півмільйона їстівних рослин. П’ятсот тисяч! Гадаю, що й на Леонії їх не менше. Їжу нам дадуть море і Великі Рівнини, що багаті на дичину. То хіба ми не зуміємо прожити якихось чотирнадцять літ, доки сюди прийде рятувальний лайнер?

– Ти фантастичних творів часом тихцем не писав на “Геліосі”? Ні? Жаль... Як казали в давнину твої, здається, предки: чим би дитя не тішилось, аби не плакало.

– Ти надзвичайно обізнана з іронічними висловлюваннями моїх предків. Я зворушений.

– Мерсі, як казали мої предки.

– Не забувай, що Земля послала нас у сузір’я Центавра на пошуки планети, придатної для майбутньої колонізації її людством. І не просто треба колонізувати нову планету, а зробити її також планетою людей, як і Земля. От ми першими й почнемо обживати цю планету. Вона варта того. І ми це доведемо землянам.

Єва скептично:

– Без людей?

– Хіба ми не люди?
– І додав, посміхаючись: - Щодо мене, то я... досить ординарний представник гомо сапіенс, а ось ти... вельми симпатична представниця прекрасної половини гомо.

Але компліменти, на які Єва колись була така ласа, вже не впливали на неї. Більше того, Адамова похвала викликала спалах нового роздратування.

– Живи!..
– крикнула вона йому в обличчя, стріпнувши головою.
– Живи рабом природи! Звіром! Слимаком! Хоч пташкою щебечи! Хоч рожевим метеликом пурхай! Ким хочеш. Мені однаково. Хоч сік амброзій з квіток злизуй, хоч сире м’ясо їж, хоч пасися на траві, як жуйна тварина, мені все одно! Я так жити не буду і не хочу!

Та Адама важко було вивести з рівноваги.

– Не хочеш жити, а змушена будеш, - спокійно одказав він.
– Бо ми з тобою приречені на життя!

Дев’ять годин 00 хвилин після загибелі “Геліоса”

– Послухай, оптимісте. Запали багаття. Мені холодно.

– У мене немає вогню.

– І ти збираєшся жити на цій планеті аж цілих чотирнадцять літ? Чи, може, передумав?

– Ні, не передумав. А ось як добувати вогонь, не знаю. Вірніше, знаю теоретично, але практично... не пробував.

– Знаю - не знаю! Вмію - не вмію! Практично- теоретично!..
– аж верескнула вона.
– Ти нічого не знаєш! От мій Руслан усе знав. Він завжди знаходив для мене слова втіхи й розради. А ти...

– Звичайно, я не така яскрава особа, як твій Руслан. І тому знаю і вмію дещо менше.
– Й додав, невідомо кого пародіюючи: - Ми люди прості, скромні.

– Робот!
– крикнула вона йому в лице.

– Біомаса!.. Яка я нещасна, що в останній день мого життя доля послала мені тебе, просторіку, бевзя! Ти, як геолог, усе життя мав справу з камінням, тому й сам перетворився на каменюку! І не ображайся за правду.

Адам незворушно посміхався.

– Коли на Землі засперечаються, буває, дві тіточки, то одна одній виказує: ти така і сяка! Друга не менш галасливо кричить: від такої чую! А ось тобі так не скажеш. Ти не камінь. Ти грудка живих, вибухонебезпечних емоцій. Дивуюсь, як ти з таким сумбуром, даруй, в емоціях зуміла пройти суворий медичний і психологічний відбір і потрапити на “Геліос”?

– Від... сумбура чую!
– відрізала вона і, спохопившись, кашлянула, навіть усміхнулась. Скупо, лише куточками вуст, але посміхнулась, і в Адама ніби камінь спав з душі. Все залишалося на своїх місцях, однак стало трохи легше.

А на чужій планеті стояла німа первісна тиша. Тільки чути було, як глухо шумить унизу невидиме море та в небі німо спалахували зірниці.

Та іноді хтось моторошно й пронизливо реготав у пітьмі.

Єва кожного разу здригалася, хоч і знала, що то регоче мартин.

Дев’ять годин 30 хвилин після загибелі “Геліоса”

– Єво!

– Ну!

– Поглянь на небо.

– Чого я там не бачила? Одне й те ж.

– Звичайно, в небі Леонії сяють ті ж сузір’я, що і в небі Землі. Але все одно подивися. Он бачиш, Велика Ведмедиця, за нею Оріон, потім Волопас. А між сузір’ям Великої Ведмедиці і Волопаса сяє сузір’я Гончих Псів.

– З нудьги ти вирішив пройти зі мною короткий курс по вивченню зоряного неба Леонії? Але ти помиляєшся, оптимісте, коли думаєш, що я збираюся ночами тинятися на цій безлюдній планеті. Мені і вдень тут нічого робити.

Та Адам, не слухаючи її, гомонів наче сам із собою, невідомо кому показуючи рукою на небо.

– По той бік Малої Ведмедиці - сузір’я Кассіопеї. А за нею відразу ж сузір’я Андромеди, - помовчавши, зітхнув.
– Варто глянути на зоряне небо Леонії, як мені здається, що я вдома, на Землі, на березі Дніпра. Але зиркну на сузір’я Кассіопеї - і все одразу ж стає на свої місця. Однак у небі Леонії мене найбільше цікавить сузір’я Кассіопеї.

– А мені байдуже.

– Постривай. У небі Землі Кассіопея має п’ять зірок, а в небі Леонії уже шість.

– Зірок тут, може, і багато, та всі вони чужі!

– Оті п’ять зірок Кассіопеї, що утворюють ніби ромб, справді нам з тобою чужі та далекі. Але шоста... Поглянь на неї, яка вона яскрава. То, - голос його затремтів, - Сонце.

Єва рвучко схопилась, глянула на шосту, найяскравішу зірку в сузір’ї Кассіопеї, потім на Адама.

– Що ти сказав? Яке... Сонце?
– Вона вже почала здогадуватись, і подих їй перехопило.
– Невже?.. Ні, ні, не може бути.

– Так, шоста зірка - то наше Сонце, - помовчавши, Адам замислено додав: - Наше рідне Сонце-Сонечко, у промінні якого ми й виросли. Та хіба тільки ми з тобою - усе живе на Землі.