Приречені на щастя.

– Може, хоч одну Людину Сонця обнімеш, га? Май на увазі, вона не така й погана порівняно з іншими представниками Людей Сонця. До того ж любить тебе!..

– А... син?
– озивався Адам і рвучко притягував її до себе.

– А я і не сплю, а я і не сплю!
– зненацька лунало дзвінко, і до них із сміхом біг Адамчик.
– Я все чув, що ви говорили.

– Ось я тобі зараз!..
– удавано сварилася Єва.
– Де моя лозина? Кому давно вже пора спати?

Адамчик верещав од захоплення. Батько схоплювався і піднімав сина високо на руках, а мати, вдаючи, що не може дістати малого, підстрибувала, ганялась за ними, і всі троє здіймали такий веселий гармидер, що навіть сонні чайки на прибережних скелях починали обурливо галасувати...

Набігавшись, навеселившись, всідалися на каменях під зоряним блиском і дивилися на темне море, у якому спалахували різнобарвні світлячки. Адамчик починав дрімати у матері на руках, а вона, схилившись над сином, стиха наспівувала улюблену пісеньку про соловейка, яку колись співала на далекому Памірі його батькові:

Фіть-фіть-фіть,

Тьох-тьох-тьох,

Ая-я-я, ох-ох-ох!

Там соловейко щебетав...

Пісню підхоплював батько, і вони вдвох, посхилявшись одне до одного, співали теж одне для одного.

– А на Землі люди вміють так співати, як ви?
– запитував син, і сон утікав від нього геть.

– Так, як я, уміють, - неквапливо озивався батько.
– А ось так, як твоя мама... так нікому не дано співати. Так співає у всьому Всесвіті тільки вона одна.

Єва щасливо посміхалась.

Тоді вона і гадки не мала, що її чекає попереду...

Після сніданку Адам лаштувався у Мідні гори, а мати з сином бралися за навчання. Хоч Адамчика тягло з батьком у гори (там було цікавіше, аніж займатися математикою чи на скелі виводити малахітом літери), але мати наполягала:

– Я не хочу, щоб мій син повернувся на Землю первіснообщинним дикуном печерного віку! Доки прилетять земляни, ти будеш знати все те, що знала я у твоєму віці. І навіть ще трохи більше!

Через кожні три дні мати робила вихідний од навчання. Для сина то було святом - батько брав його тоді з собою у гори, вчив володіти луком, вистежувати здобич, збирати мінерали. О, які то були незвичайні походи!

У такі дні Єва лишалася “вдома”, тобто в печері. Й тоді до неї приходила меланхолія, що переростала в ностальгію. Вона металась у печері, не знаходячи собі місця (постарілий Нявкунчик прожогом вилітав з печери й ховався у скелях, і тільки чути було, як він там жалібно нявкав). У відчаї Єва гамселила кулаками в стіни печери, вибігала на майданчик, а знесилившись, падала й непорушно годинами лежала, тільки зрідка стогнала крізь стиснені зуби.

Там її і заставали батько з сином, які поверталися з Мідних гір, поверталися веселі, збуджені, задоволені - з мінералами та дичиною. Адам ніжно піднімав Єву, заносив до печери і вкладав на лежаку. Розмовляли вони з сином пошепки, ходили навшпиньки, аби не потривожити матір.

Але одне для Адама було добре: приступи ностальгії в Єви швидко минали. І неодмінно закінчувалися приступами любові, тоді вони обоє бували неймовірно щасливими...

4

І настав час, коли батько з матір’ю вже змушені були ховатися від сина зі своєю любов’ю. А любов ще була такою молодою і так багла усамітненості. І хоч планета безлюдна, та, як невдовзі з’ясувалося, сховатися від Адамчика бодай на годину було не так легко.

А печера була одна на трьох.

Іноді вдень, коли вдавалося Адамчика на годину приспати, хутчій бігли з печери і падали у високі густі трави.

Якось після отакої втечі в густі трави і трапилося... Повернулися до печери, а сина немає.

Оббігали всю бухту, кликали, гукали, кричали - тільки чайки у відповідь жалібно кигичуть та мартини регочуть.

Адам збігав до річки, там метався і кричав до хрипоти, у відповідь - ні звуку.

І тоді він одчув неспокій.

Єва заголосила:

– Ой, чуло ж моє серце! Ой, біда ж прийшла!.. Ой, немає ж мого синочка!..

– Що з ним могло трапитись? Гуляє десь...

– Він же нікуди раніше не ходив. Та й куди може піти на безлюдній планеті?

– За метеликом погнався, а там якусь пташку побачив чи жучка, а там...
– невесело фантазував Адам.
– Він зараз у такому віці, що все йому цікаво, все манить.

– І це говорить батько, у якого пропала... щезла дитина?

– Хто тобі сказав, що вона пропала та щезла?

– Але ж немає нашого синочка, нема-ає-є!..

– Зараз немає, а через півгодини прибіжить...

Та Адамчик не повернувся ні через півгодини, ні через годину.

В одну мить Єва зів’яла, постаріла, поникла, як підрубане під корінь дерево. І голосила, не бачачи світу білого. Такого голосіння Адам ще не чув за своє життя.

Час од часу Адам з’являвся біля печери, питав на ходу “Немає?..” і біг по ширшому колу, намагаючись утекти від Євиного голосіння. Але втекти від нього було неможливо.

– Помовч!
– прохав він Єву.
– Дай хоч хвилину подумати, прикинути, знайти якісь версії, перебрати варіанти...

– Що версії?! Що варіанти?! Його схопив печерний ведмідь.

– Печерні ведмеді живуть у Північних горах і сюди, до моря, приходять рідко. За дев’ять років було лише два випадки.

– А це третій...

– Не наговорюй!

– А раптом... він захотів скупатися в морі?

– З наших розповідей він знає історію про спрута, який колись на тебе напав. Ні, в море він сам не піде.

Не встигав Адам обдумати одну версію, як Єва миттю висувала іншу. І голосила, голосила, голосила...

– Та помо-овчи-и!!!
– крикнув він, бо урвався терпець, і пригорнув її до себе.

Єва притулилась до чоловіка і, схлипуючи, знеможено затихла.

– Це нам кара за любов! За наше щастя! От і втратили сина, - знову забідкалася Єва.
– Чує моє серце... Укра-али сино-очка, укра-али!..

– Та хто його міг украсти! Привиди, чи що?

І тільки-но вихопилось в Адама те слово “привиди”, як його наче струмом обдало.

– Стривай, стривай! Дай подумати!.. Ми водили Адамчика до чорних привидів на хребет? Водили, - відповів він сам собі.
– Вони йому сподобались? Точніше, заінтригували. Так? Так. Просив він нас забрати ті привиди до печери, щоб нам усім разом було веселіше? Просив?

– Особливо маленького привида-хлопчика, тобто своє відображення, - пожвавішала Єва.

І обоє, не кажучи більше й слова, кинулись у Мідні гори. Не бігли, а наче летіли, не відчуваючи грунту під ногами.

Адамчик, живий і неушкоджений, стояв на гребені хребта і мирно “розмовляв” з таким же, як і він, маленьким хлопчиком, котрий стояв на протилежному хребті.