Пристань Ескулапа

— Ви могли відразу спитати. Вони були сховані в шпаківні коло Берестової алеї.

— У шпаківні? — вигукнув Журка.

— Так.

— А чого тобі заманулося заглядати в шпаківню?

— Бо шпаки щороку прилітають сюди в березні. Але цього року вони щось підвели нас. Уже квітень, а їх усе ще нема. От ми з березня й заглядали туди щодня, чи не поселилися ще шпаки. Але їх не було. А у вівторок прибігає до мене Тереза і кричить: «Є, є!» Я побіг сам і заглянув. Аж то були зовсім не шпаки, а ті папери. Я приставив драбинку і відразу побачив щось біле. Я був страшенно сердитий: ну як же могли шпаки поселитися, коли вся шпаківня забита. Може, вони й прилітали, та побачили, що немає місця, і полетіли далі, правда ж?

— Ну добре, добре, — перебив його Журка. — Обкладинка теж була там?

— Була. Ми зробили з неї валюту.

— А з паперу голубів, так?

— Голубів і стріли, пане. Але там ще багато паперів лишилося…

Ми поспіхом рушили в Берестову алею. Справді, в шпаківні знайшли решту рукопису.

— Мені можна вже йти? — запитав Томек.

— Біжи!

Томек гукнув воєнний клич команчів і зник за поворотом.

— Дуже гарна казочка про шпаківню, — пробурмотів Журка, — але не думай, брате індієць, що ти пошив у дурні білого брата. Цікаво, що скаже про все це Тереза.

* * *

Терезу ми знайшли біля теплиці. Вона грала з подругами в класи. Ми відкликали її вбік. Дівчинка, здавалося, зовсім не злякалась і охоче взяла цукерки, які підсунув їй Журка.

— Слухай, дівчинко, це ти сказала Томекові, що прилетіли шпаки?

— Я, — Тереза, махаючи ногами, безтурботно трощила цукерки.

— Навіщо ти його обманула? Шпаків же немає.

— Я його не обманула, я справді думала, що шпаки прилетіли.

— Що це тобі спало на думку?

— Нічого, тільки це мене пан доктор Йонаш так обманув.

— Пан доктор Йонаш! — Журка намагався приховати збудження. — Що ж він тобі казав?

— Нічого не казав… Я… я тільки думала, що він годує шпаків.

— Чекай-но, це дуже цікаво. Ти матимеш велику коробку цукерок, тільки розкажи нам усе по порядку. Та як це було?

— Це було так. Хлопці почали обливатися водою…

— Як, після свята?

— Так, пане. Вони як почнуть, то обливаються цілий тиждень. Ще більше, ніж на свято. А цього року пан доктор Заплон дав Томекові водяний пістолет, і хлопці обливалися, як божевільні.. Я зовсім не могла вийти з дому, а коли нарешті вийшла, то вони ганялися за мною по всьому саду. От після обіду ми прийшли сюди з дівчатами і влаштували табір. Взяли собі ляльки і гралися, немовби ми втекли з своїми дітьми в пущу, рятуючись від дикунів. А для безпеки ми вартували по черзі біля стежки. І от, вартуючи, я й побачила, як пан доктор Йонаш годував шпаків.

— Тобто вдавав, що годує.

— Так, вдавав, що годує шпаків. Але тоді я думала, що він справді годує, бо добре не бачила. Зрештою, пан доктор так і сказав пані докторці.

— Пані Протоклицькій?

— Так.

— Коли?

— Ну, тоді, біля шпаківні.

— То вони приходили разом?

— Ні, я вам поясню. Пан доктор Йонаш витер руки і хотів уже йти, коли з другого боку алеї підійшла пані докторка і сказала: «О, яка зустріч! — Тереза талановито наслідувала Протоклицьку. — Що тут робить таємничий жнець?»

— Як? — здивувався Журка. — Таємничий жнець?

— Таємничий жнець. Так і сказала. Я добре запам'ятала, бо це щось дивне.

— Може, таємничий Джемс? — втрутився Трепка.

— Ні, не таємничий дженсь, це ж нічого не означає, — засміялася Тереза. — Вона виразно сказала, таємничий жнець.

— Ну гаразд, гаразд, — почав хвилюватися Журка. — І що ж далі?

— Отже, сказала: «Що тут робить таємничий жнець? Вибирає з гнізда пташині яйця? Ой, як негарно! Бридкий хлопець!» — і погрозила йому пальцем. А пан доктор Йонаш сказав. «Я годував шпака». Обоє розсміялись і пішли алеєю, тримаючись за руки.

Надзвичайно здивовані, ми переглянулись.

— Дякую тобі, дівчинко, — квапливо сказав Журка. — Бери всі цукерки і біжи собі!

Коли Тереза відбігла, він потер руки.

— Ну от, нарешті, щось є. А я думав, що ми добряче загрузли.

— Щось?! — гукнув я. — Та це ж сенсаційне відкриття!

Розділ XXIV

Йонаш зовсім занепав духом. Як тільки ми ввійшли до нього в кімнату, він зрозумів усе. Не міг видавити й слова, опустився у крісло і тремтячою рукою потягнувся до графина.

— Стоп! — Журка своїми залізними пальцями схопив його за руку. — З цього часу ви будете пити і їсти тільки те, що ми дамо вам.

— Як це… панове? — Йонаш злякано оглядався, і лоб у нього відразу вкрився дрібненькими крапельками поту.

— Впізнаєте? — Журка показав йому рукопис.

— Здається, це почерк професора, — видавив Йонаш.

— Я думаю, що, ховаючи рукопис у шпаківні, ви були впевнені в цьому.

— Ах! — Йонаш затулив обличчя долонями.

— Ви мовчите? А пора б уже й заговорити, — сказав Журка.

— Панове, я не вбивав, — благально прошепотів Йонаш. — Панове…

— На голослівних запереченнях далеко не заїдете. Признавайтесь у всьому. Коли ви забрали з кімнати професора Містраля цей рукопис?

— Я не брав… — видавив Йонаш. — Мені його підкинули.

— Підкинули… — зітхнув Журка. — Що ж ви ще вигадаєте?

— Клянуся… Я знайшов його… у… у чемодані. У вівторок…

— У чемодані, от тобі й маєш! — почав кепкувати Журка.

— Ви мені не вірите, — Йонаш витирав лоб носовою хустинкою, — але так було. Я повернувся після обіду. Хотів переодягтися. Відкрив чемодан і зверху побачив жовту обкладинку рукопису «Дельта».

— Мабуть, «Дзета», — зауважив я.

— Ні, «Дельта», — розпачливо похитав головою Йонаш.

— Дедалі краще, докторе, — кепкував Журка. — Добряче ви тут наплутали. Бо в шпаківні на дереві ми все-таки знайшли твір «Дзета», про агранулоцитоз..

— Нехай, буде «Дзета», — простогнав Йонаш. — Це мене вже не врятує.

— Я думаю, — процідив Журка. — Ви втратили моє довір'я, докторе. У вівторок я питав вас про рукописи професора. Ви тоді не сказали, що він у вас в чемодані.

— Я тоді… не знав. Побачив його тільки потім…

— Он як, ви не знали… — Журка підвівся. — У мене більше немає запитань, колеги. Для мене ця справа ясна.

— Панове! — схопився Йонаш.

— Спокійно, докторе. Вас я вже ні про що не питатиму. Тепер ваша черга. Ви знаєте, чого я від вас чекаю. Мене цікавить тільки одне ваше слово.