Привид іде по землі

Одного ранку він опинився в пустельному місці в горах. Тут було тихо, тільки десь у букових заростях мелодійно висвистували птахи. Мабуть, уночі пройшов дощ, бо все навколо блищало краплями чистої прозорої роси. Сходило сонце. Воно прорізувало легкі тумани над горами, воно ніби вітало землю, вбрану в святкову одежу.

Проблиски думки осяяли потьмарену свідомість Лосса. Він зупинився, оглянувся. Гори позаду. Це — Піренеї. Значить, він перейшов кордон Франції. Вираз задоволення промайнув по нужденному, змарнілому обличчю. Собаки Шліссера вже не переслідуватимуть його.

Як прекрасно! Який все-таки чудовий навколишній світ! Він буде існувати вічно, й завжди над ним царюватиме людина-творець. Усупереч злу, всупереч привидам. Прекрасна думка науки не буде ніколи обернена на знищення світу — світ занадто великий і зрілий, щоб його могли кинути в рабство шарлатани, авантюристи.

Все позаду: каторга, маніакальні заміри — плід його нелюдського виховання, трагедія великого вченого. Тут, у цьому чарівному куточку можна й умерти… Алессандро відчуває, як земля невмолимо кличе його до себе, розкриває свої обійми. Ні, він вже не добереться до Моріса, нема й краплі сили…

Хоч би одна жива душа була, якась хороша людина, щоб їй передати формулу Тенка. Якщо формула попаде в руки Моріса, ідеї професора не будуть обернені на зло. Невже тут, серед чарівного краєвиду, не знайдеться людини з чистими помислами…

Алессандро знесилено зупинився на вузенькій стежині над потоком і раптом… побачив людину. Чоловік вийшов з невеликої зеленої палатки, укріпленої на виступі під тінню смерек. Лосс радісно зітхнув. От і добре. Доля востаннє співчутливо поставилась до нього. Може, він зробить перед смертю добре діло.

Чи так, Алессандро? Вірно ти робиш? Люди не будуть проклинати тебе перед смертю?

Епілог

…Лосс замовк. Я отямився від неповторного враження, породженого дивною розповіддю. Тіло Алессандро поринуло в ґрунт по груди, людина-привид уже не мала сил вирватися з кам’яних обіймів.

— Лосс! — закричав я. — Що робити? Чим допомогти вам?

— Не треба, — прошепотів він, розплющуючи очі. — Я щасливий… Я виконав свій… обов’язок… Опублікуйте мою розповідь… хай ця трагедія… буде пересторогою для інших. Я задихаюся… скоріше… папір… пишіть… Я продиктую вам формулу радонату й антирадонату.

— Ви не боїтесь? — тихо запитав я.

— Ні… Формула — пусті символи, якщо не знати… попередніх процесів. їх знає… тільки одна… людина… в світі. Ця людина… не оберне на зло… Так хотів… сам Тенк. Швидше, прошу вас.

Він уже не міг говорити. Я, ледве стримуючись від жалю і хвилювання, дістав блокнот. Лосс помертвілими губами шепотів мені напівзрозумілі слова. Я кілька разів перепитував його. Нарешті, на папері було повністю записано формули радонату й антирадонату та адресу Моріса Потра.

І ось людина-привид замовкла. Тіло її занурилося в землю майже по шию. Почувся хрип. Востаннє розплющилися очі, повернулися до сонця і згасли.

За кілька хвилин земля проковтнула Алессандро Лосса. Переді мною була пустельна стежка, навколо — ні душі. Тільки запис у блокноті свідчив про незвичайну пригоду.

…Через кілька днів я повернувся до Парижа. Не гаючи часу, знайшов потрібний будинок на майдані Етуаль.

Мені відкрила старенька бабуся. Підсліпуватими очима вона підозріло оглянула мою постать, а потім прошамкала:

— Кого вам?

— Моріса Потра.

— Заходьте. Він якраз удома.

Я зайшов до коридору, потім до маленької кімнати. Назустріч мені йшов чоловік. Це, безперечно, був Потр. Я впізнав його з опису Алессандро Лосса.

Я назвав себе.

— Чув. Знаю, — чемно відповів Потр.

Обличчя його було змарнілим. Якась важка дума гніздилася в глибині запалих очей. Чи знав Потр про трагедію свого вчителя, про смерть Лосса?

Вчений ждав, про що я почну говорити. Я мовчки дістав блокнот, вирвав аркуш із формулами й подав Потру. Він здивовано пробіг по ньому очима. І ось я побачив, як обличчя цієї спокійної людини смертельно зблідло. Він вхопив мене за плече, міцно стиснув.

— Де ви взяли? Хто передав? Адже Тенк загинув! Він встиг зробити це? Поясніть мені!

— Заспокойтеся, — відповів я. — Я не бачив Тенка, не знаю його. Ці формули мені передав Лосс.

— Лосс?!

— Так. Алессандро Лосс.

— Коли? Як?

— Кілька днів тому. Він помер, його немає. Це він був привидом, якщо ви слухали радіо.

— Я так і гадав, — прошепотів Потр.

— Він пробирався до вас. Вірив, що ви допоможете йому, що ви один можете створити антирадонат.

— Так, це правда. Але пізно… Занадто пізно він згадав про мене, про мої слова.

— І все ж таки, дякуючи йому, світ одержить чудесний винахід, — заперечив я.

— Так. У його душі були й світлі сторони. Переважили темні. Жаль. Як жаль хлопця!

— Ще одне слово. Він просив, щоб ніколи більше радонат не потрапив до рук… Ви розумієте?..

— Розумію. Цього не буде. Але невже ви думаєте, що люди-привиди могли б підкорити світ?

— А хіба ні?

— Ніколи. Винаходиться зброя — одразу ж з’являється й антизброя. Армії привидів, скажімо, треба спочивати, тобто приймати аитипрепарат і перетворюватися в звичайних, непроникливих вразливих людей. При сучасному рівні воєнної техніки армія привидів — це дурниці. Та й взагалі світ настільки неосяжний, людство могутнє і сповнене такої віри в грядущий світлий день, що ніякі заміри маніакальних претендентів на світове панування не увінчаються успіхом. Так було, так є і так буде! Я вірю тільки в позитивне технічне застосування радонату.

— Що ж, я радий, дуже радий, що виконав свою обіцянку. Залишилося одне…

— Що саме?

— Лосс заповів опублікувати його розповідь. Хай його трагедія буде пересторогою для інших.

— Добре. Я допоможу вам, — потиснув мені руку Потр. — Сідайте, я розповім вам про все, що стосується тих подій.

…Отож, сьогодні я здаю до друкарні ці записки. Моріс Потр перечитав їх і сказав, що вони досить точно передають усю історію.

Вірю, що дуже скоро письменники будуть описувати вже не трагедію людини-привида, а героїчні подвиги сміливців, які використають видатне досягнення науки для проникнення в заповітні таємниці природи, для служіння на благо Людини.

Післямова

Мабуть, кожен із вас, друзі, прочитавши повість О. Бердника «Привид іде по землі», зацікавиться питанням, чи можливо в принципі зробити тверді тіла взаємопроникливими.

Як відомо, всі існуючі на землі речовини складаються з атомів. Хоч атоми в твердій речовині й «щільно» прилягають один до одного, але практично вони «порожні». Коли поперечник атома становить, скажімо, одну стомільйонну сантиметра, то діаметр ядра його сягає ледве однієї десятитисячної частини цієї величини. А поперечник електрона ще менший.