«Привид» не може втекти

– Спасибі, обер-лейтенанте. Ви мені подобаєтесь, а тому хочу попередити: остерігайтеся фон Бюлова. Він не простить вам портсигара.

– Росіяни кажуть: «Бог не видасть – свиня не з’їсть».

Трібо захихикав, а потім серйозно мовив:

– Свиня, може, не з’їсть, але місцеві абверівці вам її неодмінно підкладуть. Ви у відпустці?

– Так, – сказав Лежнєв. – Обер-лейтенант Зінгер, армійська група «Південь».

– Тоді ще півбіди. Завтра ви поїдете, і – шукай вітра в полі.

– А при чому тут абверівці? – у свою чергу поцікавився Лежнєв.

– Я сказав і так більше, ніж треба, – усміхнувся Трібо.

– Дякую за попередження, – клацнув каблуками Лежнєв. – Я ваш боржник.

– Розрахуйтеся краще в фрау Адою. Повірте, це дасть вам більше користі.

Лежнєв підійшов до жінки, відрекомендувався.

– Ада, – подаючи йому випещену руку, – сказала вона.

– Я грав на ваше щастя, – мовив Лежнєв слова, яких вона так чекала, – половина виграшу ваша.

– Що ви, що ви, Рудольфе! – не приховуючи радості, лебеділа Ада. – Я програла тільки три тисячі.

– І все-таки ви повинні взяти половину виграшу, – якомога люб’язніше наполягав Лежнєв.

Умовляти фрау Аду довго не довелося.

– Вважатимемо, що мені пощастить у коханні, – ні до кого не звертаючись, сказала вона по-російськи і заховала гроші в сумочку. Після цього підійшла до серванта, дістала пляшку коньяку, налила дві чарки, подала одну Лежнєву.

– За вашу перемогу, Рудольфе, – вже по-німецьки мовила вона.

Підступив полковник-льотчик і, не питаючи дозволу, взяв третю чарку, налив собі.

– Цим не відбудетесь, панове, – загримів він, звертаючись до Лежнєва й Ади. – Я переживав за вас і маю право на винагороду.

– Замовляйте шампанське, – засміявся Лежнєв. – Я частую.

Поки ходили по шампанське, фрау Ада вельми люб’язно розмовляла з обер-лейтенантом Зінгером. Однак за грайливими, приязними словами Лежнєв угадував гостру цікавість до себе.

– Ви проїздом?

– Так. У Сосновському в мене були деякі справи. Довелося заїхати.

– У вас є знайомі в Сосновському?

– Я домовився зустрітися на сосновському вокзалі з одним знайомим капітаном.

– І зустрілися?

– Так. Він буквально зняв мене з поїзда і привіз до вас, запевняючи, що я не пошкодую.

– Де ж ваш приятель?

– Пішов гуляти. Він нещодавно виписався з госпіталю і ще кепсько себе почуває.

Лежнєв сказав це про всяк випадок.

– Йому треба було зайти у лазарет, – мовила Ада, закурюючи сигарету. – Правда, нашого лікаря зараз нема. Але в лазареті є медсестра. Хоча вона і росіянка… – Ада замовкла, немов шукала якесь слово, що найточніше характеризувало б медсестру, та, видно, не знайшовши його, додала – Одначе діло своє знає.

На цьому їхня розмова урвалася – принесли шампанське. Полковник-льотчик почав розповідати якийсь анекдот. Лежнєв удавав, що слухає його, а думав про своє. Безлюдний лазарет і медсестра-росіянка… медсестра… Чи зуміє вона перелити Оскарові кров? А коли примусити її спуститися в підвал?.. Власне, чому ж у підвал? В Оскара є форма саперного капітана і відповідні документи; він вільно володіє німецькою мовою. До того ж сьогодні в замку багато гостей… Ні, тільки не поспішати. Невідомо, що являє собою ця медсестра…

Вибравши слушну мить і пославшись на те, що йому треба розшукати товариша, Лежнєв залишив Голубу кімнату.

Лазарет він знайшов швидко. Його зустріла невисока тендітна дівчина в акуратному білому халаті і такій же косинці, з-під якої вибивалося чорне, мов смола, волосся. Погляд карих очей трохи притіняли довгі вії.

– Що ви хотіли, пане обер-лейтенант? – досить пристойною німецькою мовою спитала вона.

– У мене болить голова, – сказав Лежнєв, безцеремонно роздивляючись дівчину.

Медсестра підійшла до шафи, знайшла потрібні ліки, налила в склянку води, поставила перед Лежнєвим. Усе це вона робила мовчки, не дивлячись на пацієнта.

– А хто поручиться, що ви не підсунули мені отруту? – розвалившись на стільці, спитав Лежнєв.

Дівчина йому сподобалась, але самий факт перебування її в німецькому лазареті насторожував.

– Це пірамідон, – спокійно мовила вона.

Певно, обер-лейтенантове запитання анітрохи не зачепило її.

– Російська медсестра працює в лазареті для німецьких офіцерів? – так само розв’язно спитав Лежнєв.

– Я обслуговую допоміжний персонал санаторію. Німецьких військовослужбовців лікує німецький лікар. Сьогодні лікар Фюмен поїхав до міста, а фельдшер трохи випив і пішов спати. До того ж у лазареті немає хворих.

– Ви б хотіли лікувати німецьких офіцерів?

Дівчина промовчала.

– А скільки вам тут платять? – запиваючи порошок водою, ніби між іншим, спитав Лежнєв.

І знову мовчанка.

– Я не почув відповіді!

– Стільки, скільки ви платите іншим військовополоненим.

– Ви – військовополонена? – щиро здивувався Лежнєв.

Вона невиразно стенула плечима, відійшла до шафи, почала перебирати інструменти.

– Яке у вас звання? – уже лагідно спитав Лежнєв.

– Старший лейтенант медичної служби.

– Медсестра?

– Лікар. Я закінчила чотири курси медичного інституту.

– О, вас мобілізували, не давши довчитися, – майже співчутливо сказав Лежнєв.

– Я пішла добровільно!

Вона обернулась і вперше глянула на безцеремонного обер-лейтенанта.

– Як вас звати? – якомога м’якше спитав Лежнєв.

– А вам не все одно?

– Мені треба знати.

Вона не відповіла.

За шафою хтось застогнав. Дівчина зробила мимовільний рух, немовби хотіла затримати цей звук.

– То як же вас звати? – знову спитав Лежнєв, удаючи, що не почув стогону.

– Ірина… Ірина Дмитрівна, – швидко відповіла вона, відходячи од шафи і тим самим намагаючись відвернути увагу офіцера.

– Ірина, – повторив Лежнєв, підводячись із стільця. – Гарне ім’я. У мене була знайома, яку звали Ірина. Вона загинула на початку війни.