«Привид» не може втекти

– Донька Фріснера? – перебила його Наталя.

– Донька Ірини і Оскара.

– Ви його знали?

– Він був моїм товаришем.

Наталя зупинилася, провела рукою по обличчю, потім гірко всміхнулася.

– Я й забула, що він з місцевих. Якщо не помиляюся, навіть учився в одній школі з Бадюком і Куліничем.

– Вони були друзями дитинства. Я зустрівся з ним значно пізніше – в сорок третьому.

Наталя знову зупинилася.

– Вибачте, Василю Тимофійовичу, але, мабуть, я недочула… Ви сказали, що він був вашим товаришем?

– Так.

– Ви кажете про штурмбанфюрера Фріснера?!

Лежнєв здивовано глянув на неї.

– Я кажу про радянського розвідника Оскара Фріснера – вашого батька. Невже мама нічого не розповідала вам?

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Велика стрілка настінного годинника в кабінеті криміналістики встигла двічі обійти циферблат, а Лежнєв усе розповідав. Власне, це була не просто розповідь – спогади очевидця. Багато чого з того, про що він говорив, будило не тільки його пам’ять, але й почуття. Мабуть, саме тому він раз по раз забігав наперед, робив відступи.

– Я вважав, що Оскар поводиться необачно… У двадцять вісім років здається, що тебе вже навчило життя. Та тільки в зрілому віці починаєш розуміти, що будь-який індивідуальний досвід – обмежений. Що б ти не бачив, через що б не пройшов – не вважай, що бачив, а тим більше зрозумів усе. А як часто люди, покладаючись тільки на свій власний досвід, намагаються судити інших. «Ти зробив це не так, як я, вчинив інакше – значить, вчинив неправильно». Така філософія тепер мене дратує…

Він устав і вже в котрий раз пройшовся по кімнаті, засвітив горішні люмінесцентні лампи, потушив настільну.

– А раніше? – спитала Наталя, боячись, що він обірве розповідь або закінчить її скоромовкою.

– Раніше я буїв надто самовпевнений, – усміхнувся Лежнєв. – Гадав, що маю право повчати мало не всіх і кожного.

Він закурив, одчинив вікно і вів далі:

– Побачившись з Оскаром, його безпосередній начальник – полковник Собченко повернувся до Москви, а мені доручив дбати про його безпеку. То було нелегке завдання. Хто такий Фріснер, знали тільки лічені люди. Для всіх він був особливо уповноважений штабу рейхсфюрера СС. Чи треба казати, що в багатьох партизанів свербіли руки. Ми з Дроботом робили все що могли, аби остудити гарячі голови. Та, повторюю, це було нелегко. Саме така була обстановка, коли я вирішив втрутитись у стосунки Оскара й Ірини. Не пригадую чому, але я вважав, що вона зв’язує його. А його почуття до неї просто налякало мене. Закоханий розвідник! Це не вкладалося в моїй свідомості, суперечило моєму досвідові. Зрозумійте мене правильно – я ніколи не був аскетом, а тим більше ханжею. Я був уже одружений і любив свою дружину. Та щоразу, вирушаючи на завдання, лишав її там – у іншому своєму житті – в звичайній для того часу московській комунальній квартирі. Моя дружина довію не знала, що я літаю у ворожий тил. І не тому, що я не довіряв їй – жінці не треба було про те знати. А я ж був не бозна-який розвідник – так, виконував окремі завдання. Оскар, здавалося мені, був титаном розвідки. І раптом – жінка. У найважчий, у найнебезпечніший період його роботи, коли довелося балансувати, як то кажуть, на лезі бритви, доля звела його з Іриною. Певна річ, вона врятувала йото, та це ще, нічого не означало. Так принаймні здавалося мені тоді. Якби й вона була професійна розвідниця, але ж вона не мала навіть поняття про найелементарніші правила розвідувальної роботи… Не знаю, навіщо я вам пояснюю це. Мабуть, хочу виправдатися. Людській натурі властиво судити інших суворіше, ніж себе. Своїм помилкам ми найшвидше знаходимо виправдання…

Він усміхнувся, пройшовся по кімнаті. Наталя стежила за ним наче заворожена. Вона й не думала судити Лежнєва. Тільки хотіла більше узнати про свого батька…

– Звісно, Ірина Дмитрівна повинна була покинути особняк, – вів далі Лежнєв. – І я мав сказати їй про це. Але ж і сказати можна по-різному. А я, намагаючись переконати її, зіграв на тому, на чому не можна грати: апелював до її почуттів. До почуттів, які засуджував, вважаючи їх недоречними. І вона дала слово порвати з Оскаром. Не знаю, як це було, та невдовзі після нашої розмови Ірина влаштувалася в місті на квартирі. Кілька разів Оскар зустрічався з нею. А потім одного разу в пориві відвертості сказав мені, що Ірина стала іншою. Сказав з гіркотою і болем… Вона дотримала даного мені слова. Але тільки тепер, через двадцять п’ять років, я зрозумів, якою цілою вона заплатила за це…

Постукавши, до кабінету зайшов Винник. Лежнєв обірвав розповідь, узяв документи, принесені Винником, переглянув їх, задоволено кивнув.

– Так ми й передбачали, – усміхнувся вія. – Наталю Сергіївно, погляньте, вам це теж цікаво. Ми дали на графічну експертизу записку Бородатого-Савицького. І ось висновок – записка фальшива. Хтось підробив почерк Бородатого.

Наталя прочитала акт експертизи.

– Якщо Бородатий не писав цієї записки, то й сам факт самогубства треба взяти під сумнів, – сказала вона.

– На превеликий жаль, цей сумнів виник тільки через двадцять п’ять років, – мовив Лежнєв.

– Зверніть увагу на постскриптум, – сказав Винник. – Ось це: «Старий теж зрадник. Знищую себе і його заодно». Експерти вважають, що приписку зроблено іншим олівцем.

– І, треба гадати, зроблено вже після вбивства Бородатого і господаря явочної квартири, – вставив Лежнєв. – Звідси висновок: записку було написано заздалегідь. Убивця знав, що зустрінеться з Бородатим, та, очевидно, сподівався зустрітися з ним наодинці. Можливо, він хотів десь спровадити господаря, а коли це не вдалося, вбив обох і дописав ці слова. Бородатий добре знав цю людину, бо інакше він не дався б, щоб його вбили. Впоратися з ним було не так просто.

– Василю Тимофійовичу, ви згадували, що Бородатий узявся викрити провокатора на прізвисько «Привид», – озвався Винник, – і що він сподівався розшукати його серед підпільників, з якими зустрічався на тій квартирі.

– Я певен, що Бородатого і діда Ярощука убив «Привид», – сказав Лежнєв. – Не зовсім зрозуміло, навіщо, фабрикуючи передсмертну записку, він підписав її своєю абверівською кличкою і тим самим ніби підкреслив свою провокаторську діяльність.

– Це можна пояснити, – мовив Винник. – Знаючи, що Вукалович провалився, і гадаючи, що Дробот почне дошукуватися до коріння грудневої зради, «Привид» вирішив звалити всю вину на Бородатого і тим самим застрахувати себе од провалу.

– Проте кличку «Привид» абверівці лишили за ним, – сказав Лежнєв. – Але після смерті Бородатого він наче крізь землю провалився. І виринув тільки через двадцять п’ять років… Давайте подумаємо. Бородатого вбили в липні сорок третього року, Сосновське визволили в грудні. Не віриться, що полковник Улінгер протягом цього ласу не використав «Привида». В другій половині літа і восени сорок третього Улінгеру було не до «Привида» – під ним тоді земля горіла. Навряд чи міг він законсервувати такого агента, як «Привид». Безумовно, використовував його і далі. Але як? Сідайте, Борисе Леонідовичу. Це питання треба добре обмізкувати. В мене є один документ, який нам з Наталією Сергіївною позичив Бадюк, – цей журналіст збирає матеріали з історії сосновсько-русанівського підпілля. – Лежнєв дістав із столу документ, подав його Наталі. – Оригінал написано німецькою мовою, я переклав його. Наталю Сергіївно, будь ласка, прочитайте.

Наталя поклала перед собою документ і почала читати:

«Рейхсфюрер СС.

Президент імперського банку.

Таємно. Надзвичайно важливо.

Усім органам і керівним інстанціям поліції безпеки та СД. Командуванню військ СС і фельджандармерії.

Негайно вручити цю телеграму начальникам, командирам та їхнім заступникам.

Попереджаємо про особисту відповідальність за порушення відомого вам порядку реквізиції і конфіскації золота, коштовностей, валюти, девіз.

Поліції безпеки встановити контроль за порядком вилучення, оцінки, опису і пересилки в Рейхсбанк перерахованих предметів. У прифронтовій смузі такий контроль покладається на фельджандармерію.

Копії описів посилати VI Управлінню СД до відома.

Посадових осіб, незалежно від їхніх рангів, мотивів і мети, яку вони переслідували, за порушення цієї вказівки притягати до кримінальної відповідальності і повідомляти про це III Управлінню СД (гестапо).

Гіммлер

Шахт

Берлін. 30 вересня 1943 року».

Коли Наталя закінчила читати, Лежнєв сказав:

– У жовтні сорок третього року полковника Улінгера звинуватили в порушенні цієї вказівки, і поліція безпеки арештувала його. Згодом йому пощастило якось викрутитись, але гестапо мало підстави для арешту. Тепер згадаймо, що «Привид» був особливо довіреним агентом Улінгера.