Прорив блокади

Джеймс Плейфер зрозумів, що в цьому його порятунок, порятунок міс Дженні та її батька, порятунок усієї команди «Дельфіна». Фрегатові лишалося пройти до виходу з фарватеру значно меншу відстань, ніж «Дельфінові». По клубах чорного диму, які вихоплювалися з його труб, було видно, що він наддає пари. Та Джеймс Плейфер був не з тих, хто любить пасти задніх.

– Як тиск?
– гукнув він до механіка.

– На максимумі!
– відповів той.- Пара струменить крізь усі клапани.

– Заклиньте клапани!
– звелів капітан.

І його наказ виконали, хоча був ризик, що корабель вибухне.

Швидкість «Дельфіна» зросла ще дужче. Поршні торохтіли з неймовірною частотою, товсті бруси під машиною двигтіли від їхніх майже безперервних поштовхів, і це було видовище, яке змушувало здригнутись найзагартованіші серця.

– Пари!
– кричав Джеймс Плейфер.- Іще пари! Іще!

– Більш неможливо!
– відповів незабаром механік.- Клапани герметично закриті. Топки ущерть забиті вугіллям!

– Ет, ризикувати, так ризикувати! Кидайте туди бавовну, просякнуту спиртом! Треба за всяку ціну проскочити перед цим клятим фрегатом і залишити його далеко позаду!

На ці слова найвідважніші матроси перезирнулись, але не завагався ніхто. Кілька пак бавовни полетіли в машинну залу. Відкрили барило із спиртом і, незважаючи на страшну небезпеку, це пальне почали кидати у вогнедишні пащі топок. Рев полум'я тепер заглушував крики кочегарів, і вони не могли перемовлятися. Незабаром стіни топок розпеклися до білого жару; поршні стугоніли, наче поршні локомотива; манометри показували неймовірно високий тиск; пароплав наче летів над хвилями; всі його шви тріщали; з труби разом із. димом вихоплювалися омахи полум'я; корабель розвинув страхітливу, безумну швидкість, але він більше й більше вигравав відстань у фрегата, він його проминув, почав віддалятися від нього і через десять хвилин вийшов із фарватеру у відкритий океан.

– Порятовані!
– гукнув капітан.

– Порятовані!
– відповіла вся команда, заплескавши в долоні.

Незабаром і маяк Чарлстона почав зникати на зюйд-весті. Блиск його вогню усе слабшав, і, здавалося, «Дельфін» уже в цілковитій безпеці, коли крізь темряву зі свистом промчав снаряд, випущений з .канонерки, що крейсувала десь у океані. Завдяки ракеті, що залишала за ним вогненний слід, було легко простежити за його траєкторією.

То була мить тривоги, яку годі описати. Усі мовчали, злякано дивлячись на параболу, прокреслену в небі снарядом. Нічого не можна було зробити, щоб розминутися з ним, і через півхвилини він із страхітливим гуркотом упав на палубу в носовій частині «Дельфіна».

Нажахані матроси сипнули на корму, і ніхто не зважувався ворухнутись, поки ракета горіла, потріскуючи й сиплячи іскрами.

Але знайшовся один, найхоробріший, який підбіг до цієї жахливої машини нищення. То був Крокстон. Він схопив снаряд своїми дужими руками, не звертаючи уваги на мільйони іскор, що бризкали з ракети. Потім, у одному надлюдському зусиллі, він перекинув його через борт.

Щойно снаряд торкнувся поверхні води, як пролунав страхітливий вибух.

– Ура! Ура!
– в один голос закричала команда «Дельфіна».

Крокстон лише спокійно обтер собі руки.

Через якийсь час пароплав уже розтинав води Атлантичного океану. Американське узбережжя зникло в темряві, й часті вогні, які схрещувались на обрії, свідчили, що артилерійська дуель між батареями на острові Морріс та фортами Чарлстонської гавані була в повному розпалі.

X. ЦЕРЕМОНІЯ У СОБОРІ СЕНТ-МУНГО

Коли наступного дня зійшло сонце, Американське узбережжя вже зникло за обрієм. Навкруг не видно було жодного корабля, і «Дельфін», зменшивши свою неймовірну швидкість, уже спокійно взяв курс на Бермудські острови.

Ми не будемо розповідати про те, як відбувалася зворотна подорож через Атлантичний океан. Жодний прикрий інцидент її не затьмарив, і через десять днів після відплиття із Чарлстона прямо по курсу з'явилися береги Ірландії.

Як розвивалися взаємини між молодим капітаном і дівчиною, думаю, вгадають навіть люди, котрі не відзначаються проникливістю. Та й хіба міг містер Хеліберт віддячити своєму рятівникові за його мужність і дружбу краще, аніж зробивши його найщасливішим з чоловіків? Джеймс Плейфер не став навіть чекати, поки «Дельфін» увійде в англійські води,- розповів батькові та дочці про почуття, що переповнювали його серце, і, якщо вірити Крокстону, міс Дженні прийняла це освідчення з радістю, яку й не намагалась приховувати.

Отож настав день 14 лютого того самого року, коли під важкими аркадами Сент-Мунго, старовинного кафедрального собору в Глазго, зібрався численний натовп. Були там купці, моряки, промисловці, були отці міста, було потроху всіх. Славний Крокстон був за свідка в міс Дженні, вдягненої у фату нареченої, і цей достойний чолов'яга справляв просто-таки сліпуче враження у своєму яблучно-зеленому фраці із золотими ґудзиками. Дядько Вінсент гордо виступав біля племінника.

Одне слово, святкували весілля Джеймса Плейфера, службовця фірми «Вінсент Плейфер і К°», що в Глазго, та міс Дженні Хеліберт, уродженки Бостона.

Шлюбна церемонія відбулася з великою помпою. Кожен знав історію «Дельфіна», і всі вважали, що відданість молодого капітана дістала цілком заслужену винагороду. Сам він сказав, що йому заплачено не по заслугах.

Увечері був пишний бенкет у дядька Вінсента. Простолюдові, що з'юрмився на Гордон-стріт, роздали безліч шилінгів. На тому пам'ятному святі Крокстон, хоч і тримався в пристойних межах, виявив, проте, чудеса ненажерливості.

Всі були щасливі з цього весілля - одні своїм власним щастям, інші щастям молодят, а таке, погодьтеся, не завжди можна спостерігати під час подібних церемоній.

Увечері, коли гості вже розійшлися, Джеймс Плейфер підійшов до дядька й розцілував його в обидві щоки.

– Ну то як, дядьку Вінсенте?
– спитав він.

– Що як, племіннику Джеймсе?

– Чи задоволені ви з того, який чудовий вантаж доставив я на борту «Дельфіна»?
– мовив капітан Плейфер, показуючи на свою відважну молоду дружину.

– Ще б пак не задоволений!
– відповів чесний купець.- Адже я здобув за свою бавовну триста шістдесят п'ять відсотків зиску!