Прощавай, кохана!

Уокс обережно сперся долонями об стіл і майже зовсім стулив очі. З-під опущених товстих повік гострий погляд вп'явся у мене. Він не поворухнувся і сидів дуже тихо, немов прислухаючись до чогось. Тоді розплющив очі й посміхнувся.

— Ну й що було далі? — лагідно поцікавився він тоном звичайного викидайла з ресторану.

— Вони мене обшукали, вштовхнули до поліцейської машини. Потім зупинилися десь біля підніжжя гори, витягли з машини і лупцювали, поки я не втратив свідомість.

Шеф співчутливо кивав головою. Але це його зовсім не здивувало, ніби те, про що я розповідав, було цілком природно.

— Це сталося у Стілвуд-Хейтсі, — м'яко промовив він.

— Так.

— Ви, певно, здогадуєтесь, що я думаю про вас? — спитав він, трохи перехилившись через стіл. Більш перехилитися він не міг, бо заважало черево.

— Авжеж, що я брехун, — відповів я.

— Вихід онде, — шеф показав на двері мізинцем лівої руки.

Я не поворухнувся і мовчки дивився на нього. Побачивши, що від роздратування він ладен натиснути на кнопку виклику, я сказав:

— Краще не будемо робити помилок. Ви думаєте, що я нікчемний приватний сищик, який узявся за діло не по зубах і хоче звинуватити поліцейського офіцера. Адже навіть якщо я розповів правду, офіцер може легко спростувати усі звинувачення. Я чудово розумію, що не зможу нічого довести. І прийшов не для того, щоб поскаржитися, як вам здалося. Повторюю: ви помиляєтесь. Я хочу поквитатися з Амтором і тому хочу попросити вашого поліцейського Гелбрайта допомогти мені в цьому. Містера Блейна турбувати немає потреби. Вистачить одного Гелбрайта. Сюди ж я завітав не сам по собі. За мною. стоять дуже поважні люди.

— Як далеко вони стоять? — спитав шеф, мугикнувши, вдоволений своєю дотепністю.

— Не далі ніж Астер-Драйв вісімсот шістдесят два, де мешкає містер і місіс Левін Локрідж Грейл. Це далеко?

Обличчя шефа враз змінилося: переді мною сиділа вже зовсім інша людина.

— Сталося так, що місіс Грейл моя клієнтка.

— Замкніть двері, — попросив він. — Ви молодші за мене. Поверніть ручку… А тепер давайте почнемо все спочатку. По-дружньому. У вас чесне обличчя, Марлоу.

Я підвівся і замкнув двері. Поки вертався по блакитному килиму, шеф устиг витягти привабливу, на перший погляд, пляшку та два келихи. Насипав жменю кардамонових зернят на реєстраційний журнал і наповнив келихи.

Ми випили. Шеф обчистив кілька зернят, і ми почали їх мовчки жувати, дивлячись у вічі одне одному.

— Зовсім непогано, — схвалив шеф і налив удруге.

Настала моя черга лущити кардамон. Він змахнув шкаралупки з журналу просто на підлогу, відхилився назад і усміхнувся.

— Отепер побалакаємо, — почав він. — Чи пов'язана робота, яку ви виконуєте для місіс Грейл, із Амтором?

— Так, зв'язок є. Але, гадаю, вам слід перевірити, чи я сказав вам правду.

— Справді, треба, — погодився він і потягнувся до телефону. Дістав невеликий записник із внутрішньої кишені і став шукати номер.

— Тут телефони тих, хто фінансує виборчу кампанію, — підморгнув мені шеф. — Наш мер вимагає, щоб тим людям надавали всіляку допомогу та виявляли повагу. Ось він, знайшов, — він відклав записник і почав набирати номер.

Шеф зіткнувся з тими ж самими труднощами, що і я, розмовляючи з секретарем. В нього аж вуха почервоніли. Зрештою місіс Грейл підійшла до телефону, але шефові вуха кольору не змінили. Певно, вона дуже різко розмовляла з ним.

— Хоче поговорити з вами. — Шеф подав мені трубку через стіл.

— Філ слухає, — сказав я, грайливо підморгнувши шефу.

У трубці почувся холодний, спокусливий сміх.

— Що ти робиш із цим жирним імпотентом?

— П'ю потроху.

— Тобі це потрібно?

— Авжеж, це моя робота. Є щось новеньке? Думаю, ти знаєш, що я маю на увазі.

— Ні. Слухай, приятелю, невже ти не здогадуєшся, що вчора примусив мене чекати майже годину? Чи я справляю враження жінки, з якою можна так поводитися?

— Я вскочив у халепу. Може, зустрінемося сьогодні увечері?

— Стривай… сьогодні… Господи, який сьогодні день?

— Краще я зателефоную пізніше, — запропонував я, — бо не певний, що зможу. Сьогодні — п'ятниця.

— Брехун. — У трубці знов пролунав хрипкий тихий сміх. — Сьогодні — понеділок. У ту ж годину, на тому ж місці. І не здумай знов обдурити мене.

— Краще я перетелефоную.

— Краще приходь туди.

— Не можу обіцяти. Зателефоную пізніше.

— Бачу, з тобою важко домовитися. Може, я взагалі дурна, що роблю це.

— Гадаю, що так.

— Чому?

— Я людина небагата, але я за все плачу сам. А це не так вже й легко, як тобі здається.

— А щоб тебе чорти взяли! Коли тебе там не буде…

— Я сказав — зателефоную.

— Усі чоловіки однакові, — зітхнула вона.

— Як і всі жінки. Крім перших дев'яти…

Вона ще раз чортихнулася і кинула трубку. Шефові очі так повилазили з орбіт, що здавалося, ніби вони на шарнірах. Тремтячою рукою він наповнив келихи і один із них підсунув мені.

— Он як воно значить, — задумливо мовив він.

— Її чоловікові байдуже, — сказав я. — Не звертає уваги.

Він проковтнув рідину з дещо ображеним виразом і задумливо почав лущити зернята кардамону. Ми випили ще раз за чесні очі одне одного. Шеф із жалем прибрав пляшку та келихи і натиснув на кнопку виклику.

— Якщо Гелбрайт у приміщенні, хай зайде до мене. Якщо ні, знайдіть і перекажіть, щоб він зв'язався зі мною.

Я підвівся, відімкнув двері і повернувся на своє місце. У двері хтось постукав. Шеф гукнув, щоб заходили, і на порозі виріс Хемінгуей.

Він неквапом підійшов до столу і завмер трохи осторонь, дивлячись на шефа Уокса з належною улесливістю.