Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

— Чого це ви так раненько? — спитав старий.

— Привіз дружину до лікарні, має родити.

— Он воно що. Ну, хай щастить.

— Налийте мені ще склянку вина.

Наливаючи, він надто перехилив пляшку, і трохи вина витекло на цинковий прилавок. Я випив, заплатив гроші й пішов. На вулиці біля будинків стояли повні сміттєві відра, дожидаючи сміттяра. Коло одного відра, щось винюхуючи, крутився собака.

— Чого ти тут шукаєш? — спитав я і зазирнув у відро, чи нема там чогось, щоб витягти для нього; та зверху була тільки кавова гуща, сміття і кілька засохлих квіток. — Нічого тут немає, собацюро, — сказав я. Собака потюпав на той бік вулиці.

У лікарні я піднявся сходами на поверх, де була Кетрін, і пройшов коридором до її палати. Тоді постукав у двері. Ніхто не озивався. Я відчинив двері. У кімнаті нікого не було, тільки валіза Кетрін лежала на стільці та на гачку в стіні висів її халат. Я вийшов і рушив коридором, шукаючи кого-небудь. Нарешті побачив незнайому сестру.

— Де мадам Генрі?

— Одну жінку щойно взяли до родильної.

— Де це?

— Я вас проведу.

Вона повела мене в кінець коридора. Двері родильної були прочинені. Я побачив Кетрін, що лежала на столі вкрита простиралом. З одного боку стояла сестра, а з другого, біля якихось балонів, лікар. Він тримав у руці гумову маску, припасовану до шланга.

— Я дам вам халат, і ви зможете зайти, — сказала сестра. — Прошу вас сюди. — Вона надягла на мене білий халат і зашпилила його ззаду біля коміра. — Тепер можете йти туди.

Я зайшов до кімнати.

— Привіт, любий, — обізвалася Кетрін напруженим голосом. — Щось я небагато встигла.

— Ви пан Генрі? — спитав лікар.

— Так. Ну, як вона, докторе?

— Усе добре, — відказав лікар. — Ми перейшли сюди, бо тут зручніше давати наркоз, щоб полегшити перейми.

— Ось зараз треба, — сказала Кетрін.

Лікар наклав їй на обличчя гумову маску, повернув якийсь диск, і я побачив, як Кетрін почала глибоко й часто дихати. Потім відштовхнула маску. Лікар закрутив вентиль.

— Цього разу не дуже схопило. А от перед цим було дуже сильно. Та доктор зробив так, наче то й не мені боліло, правда ж, докторе? — Голос її звучав якось дивно. На слові «доктор» він підвищився.

Лікар усміхнувся.

— Ой, знову треба, — сказала Кетрін. Вона притиснула маску до обличчя й часто задихала. Я почув, як вона тихо застогнала, тоді зняла маску і всміхнулася. — Оце добре схопило, — сказала вона. — Дуже добре. Ти не тривожся, любий. Іди собі. Піди ще раз поснідай.

— Я буду тут, — сказав я.

Ми приїхали до лікарні десь перед ранком, годині о третій. Опівдні Кетрін усе ще була в родильній. Перейми знов послабли. Вона мала стомлений і змарнілий вигляд, але духом не занепадала.

— Нема з мене пуття, любий, — сказала вона. — Така досада. Я ж думала, що народжу легко. А воно… ой, знову… — Вона схопила маску й притулила її до обличчя. Лікар повернув диск і стежив за нею. За хвилину все минуло. — Ні, цей раз не дуже, — сказала вона. Тоді всміхнулася. — Мені так подобається наркоз. Просто чудо.

— Ми візьмемо трохи з собою додому, — сказав я.

— Ось зараз буде, — швидко мовила Кетрін. Лікар повернув диск і поглянув на годинник.

— Як часто тепер? — спитав я.

— Приблизно через хвилину.

— Ви ще не снідали?

— Зараз піду перекушу, — сказав він.

— Вам неодмінно треба попоїсти, докторе, — сказала Кетрін. — Мені прикро, що я так довго вас затримую. Чи не можна, щоб мій чоловік давав мені наркоз?

— Коли хочете, можна, — відказав лікар. — Повертайте до цифри два.

— Зрозуміло, — сказав я. На диску був покажчик, що обертався з допомогою регулятора.

— Зараз треба, — мовила Кетрін. Вона міцно притисла маску до обличчя.

Я повернув диск до цифри два, а коли Кетрін пустила маску, відвів його назад. Я був задоволений, що лікар приставив мене хоч до якогось діла.

— Це ти сам пустив, любий? — спитала Кетрін. Вона погладила мене по руці.

— Авжеж.

— Який же ти славний. — Вона трохи сп'яніла від наркозу.

— Я снідатиму в сусідній кімнаті, — сказав лікар. — Як треба буде, зможете зразу ж покликати мене.

Крізь відчинені двері я бачив, як він їсть, а коли трохи перегодя позирнув туди знову, він лежав на канапці й курив сигарету. Тим часом Кетрін дедалі дужче знесилювалася.

— Як по-твоєму, розроджусь я врешті чи ні?

— Ну аякже.

— Я силкуюсь як тільки можу. Штовхаю його, штовхаю, а воно все не йде. Ось зараз буде. Дай, дай…

О другій годині я пішов підобідати. У кав'ярні було кілька чоловік, на столиках перед ними стояла кава й чарки з вишнівкою і марком [44] . Я сів за столик.

44

Марк (marc) — Горілка з виноградних чи яблучних вичавок.

— Попоїсти щось є? — запитав офіціанта.

— Година підобідку вже скінчилась.

— Хіба ви не маєте чогось на замовлення?

— Можу подати choucroute [45] .

— Несіть choucroute і кухоль пива.

— Великий чи малий?

— Великий світлого.

Офіціант приніс тарілку choucroute із скибочкою шинки зверху та сосискою в гарячій просоченій вином капусті. Я взявся до їжі та пива. Мені дуже хотілось їсти. Я роздивлявся на людей, що сиділи в кав'ярні. За одним столиком грали в карти. Двоє чоловіків за ближчим до мене столиком розмовляли й курили. У кав'ярні стояв густий тютюновий дим. За цинковим прилавком, де я снідав, тепер було троє: вранішній старий, огрядна жінка в чорній сукні, яка сиділа за касою і наглядала за всім, що подавалося на столики, та хлопчина у фартусі. Я подумав, чи багато дітей має та жінка і як вона їх народжувала.

45

Choucroute — Тушкована квашена капуста з сосисками чи м'ясом (фр.).

Доївши choucroute, я знову подався до лікарні. Тепер на вулиці було чисто. Сміттєві відра зникли. День був хмарний, але вряди-годи крізь хмари прозирало сонце. Я піднявся ліфтом нагору, вийшов і рушив коридором до палати Кетрін, де залишив свій білий халат. Я надягнув його і зашпилив ззаду на шиї. Тоді поглянув у дзеркало й побачив самого себе в подобі якогось бородатого лікаря-самозванця. Я пішов у кінець коридора до родильної. Двері були зачинені, і я постукав. Ніхто не озивався, отож я натиснув клямку і зайшов. Лікар сидів біля Кетрін. Сестра робила щось у другому кінці кімнати.

— А осьде й ваш чоловік, — сказав лікар.

— Ой любий, у мене такий чудовий доктор, — сказала Кетрін дивним голосом. — Він розповідав мені таку чудову історію, а коли вже так боліло, що несила терпіти, робив, щоб я нічого не відчувала. Він просто золото. Ви золото, докторе.

— Ти сп'яніла від наркозу, — сказав я.

— Я знаю, — відказала Кетрін. — Але не треба про це говорити. — А тоді: — Ой, дайте. Дайте.

Вона схопила маску й задихала глибоко й уривчасто, так що в масці аж хлипало. Тоді зітхнула з полегкістю, і лікар простяг ліву руку й зняв з неї маску.