Пульс безконечності

Гість перевірив телефон. Апарат працював нормально.

— Дурниці! Ти сам вбив собі у голову казна-що. В наш час кожен повинен бодай трохи розумітися на техніці.

— Ти ж знаєш, я біолог за фахом.

— Отож-бо й воно. — Гість наче аж тепер згадав про мету свого приходу: — Ану, показуй свою безсмертну працю.

Господар приніс товсту червону папку. На обкладинці синьою тушшю було виведено: “Можливості утворення поліформних органічних функціонерів і створення біологічних еквівалентів машин і механізмів”.

Гість прочитав напис і з повагою подивився на господаря.

— Кінець, значить, ері машин? — усміхнувся він. — Ну, давай подивимось.

Він розкрив папку і здивовано запитав:

— А чому від руки писав? У тебе ж машинка.

— Що ти! — господар злякано глянув на друкарську машинку. — Вона тільки й норовить зламати мені пальці.

— Ну, що ж. В такому разі передрукуємо у нас в інституті. Це вже яка твоя праця?

— Шоста.

— Попередні пам’ятаю. Коли й ця на такому ж рівні — наробимо галасу, брате, на цілий світ. Ти правильно зробив, що вирішив провести її через наш інститут — і профілю відповідає, та й те добре, що однокашників не забуваєш. Погріємось, так би мовити, біля твоєї слави.

Йому не терпілося заглянути в рукопис на самоті. Отож, поклавши папку в портфель, гість потиснув господареві руку, став прощатися.

— Ми пропустимо її поза чергою, — сказав він і поплескав господаря по плечу. — Паблісіті я тобі забезпечу, можеш не хвилюватись. Завтра ж зателефоную.

Кивнувши господареві, гість увійшов у ліфт і натиснув кнопку. За кілька секунд ліфт завис між поверхами. Чоловік закричав у сіточку мікрофона — у відповідь почулося глумливе потріскування. Нерішуче помацав хромовану окантовку дверей — ударило струмом. І тут він згадав про конфлікти біолога з оточуючою машинерією. Майнув здогад — а може, причина саме в цій праці?

Він прихилився до пластикової стінки ліфта, міцніше прйтис до себе портфеля з папкою і приготувався довго чекати.

Консерви “Щастя”

Запитання: “Нинішня криза — остання?”

Запитання: “Що означає: при цьому бути на військовій службі?”

Ще запитання: “Що можна вдіяти, якщо країни очолюють уряди-мафії з народами-заложниками?”

Запитання: “Чи можливо за цих умов врятуватися?”

Передісторія запитань…

У травні 199… року за сім місяців до Великої Кризи оператор супутника-винищувача Гектор Яблонськи невідь як змусив програміста бази ППО ІОХ забезпечити його корабель зміненою програмою виведення на орбіту. Згодом це дало йому змогу описати гігантський оверпол — величезний видовжений напівеліпс над Північним полюсом. На те пішло вісім років. За цей час, вважав Яблонськи, наслідки катастрофи вже достатньо згладяться, можна буде приземлитись і якось існувати…

З собою він взяв коректувальницю відділу спостереження Наїс Ферт.

Гектор вигрібав із шухляди документи, дипломи, листи, старі рахунки. Нарешті! Він схопив перепустку-ікс, сунув її до кишені. Ляснув себе по комбінезону: пістолет, пакет НЗ, особистий знак — а втім, навіщо йому тепер особистий знак? Пожбурив ключі і набрав номер:

— Наїс!

Гудки. Мабуть, вона вже в бункері. Коридором готелю командного складу’линуло вібруюче завивання сирени, сині світильники затемнення миготіли в такт звуковим амплітудам.

У коридорі передсвітанкові сутінки химерно переміщувалися з мертвотним голубим відблиском на стіні. Гектор вибив ногою скляні двері сусіднього номера. Розчинив стінну шафу: валіза з комбінезоном, усе спорядження по тривозі — на місці. Просто пощастило, що маленька Левіт у госпіталі! Майнула безглузда думка про записку на зразок: “Ейб! Ти все робиш слушно!” — але згадав, що жарт не дійде, тож який сенс глумитися над тим, хто стане покійником за п’ять хвилин…

Зі стоянки викочував джип з командою оточення, і Гектор ледве вмостився на запасному колесі. Хтось запитав, беручи валізу:

— Що тут, хлопче? Особиста нейтронка?

Гектор не відповів, та й потребу в цьому не було: хлопці були збуджені, розуміли, що означає тривога. Джип мчав, здіймаючи куряву, до стартових майданчиків, а назустріч повзли порожні, без пального, тягачі-цистерни.

“Уже заправились”, — про себе відзначив Гектор. Малі протиракети, стратегічні, крилаті ракети, супутники-винищувачі, супутники наведення, всілякі “земля — повітря”, “земля — земля”… Його тепер цікавила лише одна ракета — “земля — життя”…

— Коли минає термін ультиматуму?

— Через двадцять вісім хвилин…

Вони сиділи в джипі — всі в глибоких шоломах.

Залізноголові. Так вам і треба. Гектор уявив цю кам’янисту пустелю за півгодини — оплавлене, потріскане, спотворене вогненним смерчем каміння, кістяки машин, тисячі глибоко замурованих під запеченим кремнеземом у бетонних катакомбах людей.

— Швидше! — мимоволі крикнув він водієві.

Біля воріт бази сержант квапливо перевірив їхні документи. На валізу навіть не глянув. Навпроти блоку вісімнадцять Гектор народу сплигнув і щодуху побіг до входу. Алюмінієві покрівлі над стартовими позиціями вже були розведені, і пройоми зяяли в світанкове небо. Ще одна перевірка — на вході в бункер.

— Що у валізі? — різко кивнув головою темношкірий капрал.

— Картографія сектора, щойно одержав, — збрехав Гектор і зробив рух, ніби відкриває замки.

Капрал нетерпляче махнув рукою і доповів по селектору:

— Вісімнадцятий прибув!

Спуститися треба було лише на два яруси. В темному бункері сигнал тривоги ледве чувся; оточений тишею і прохолодою, серед надійного металу і бетону Гектор раптом усвідомив, що таки здійснить свій намір.

— Наїс? — запитав у темряву.

З ніші під товстенним коліном поливпроводу почулася легенька хода. Наїс підійшла впритул до нього. Гектор поцілува її, відчинив валізу.

— Перевдягайся. Хвилин за десять старт, треба поспішати.

Він відкинув вхідний люк, і зсередини на майданчик вирвалося сліпуче світло. Наїс скинула сукню на рифлену сталеву підлогу, надягла спершу внутрішній, білий, комбінезон — він був еластичний і якраз до міри — і зовнішній, мішкуватий, явно завеликий. Тим часом Гектор гарячково від’єднував телекерування, потім демонтував крісло в бойовому відсіку і викинув його на майданчик. Дорогий кожен дециметр місця. За кріслом полетів радарний пульт.

— Навіщо? — здивувалася Наїс.

Вона стояла мов неприкаяна посеред плями світла і все ще тремтіла, хоча скафандр мав систему автоматичного обігрівання.

— Роззброєння в приватному плані… А це припаси… поки не звикнемо.

І в ту мить рикнув інтерном:

— Вісімнадцятий! Доповідайте про готовність!

— Готовий!

— Сектор дії за режимом ікс. Старт за дві хвилини, обстановку на орбіті доповісти негайно. Хай щастить!

Голос розпаленого близьким боєм навіженого вояки. Наїс зайшла в люк по вузенькому місточку. З нижніх ярусів уже не гримкотіло — команда обслуговування відключила шланги і кабелі. Гектор нетерпляче підштовхнув її в спальний відсік. Тільки встиг пристебнутися в ніші реабілітації — почав вібрувати корпус. Він перевів подих і напружено усміхнувся. Здається, я таки всіх обкрутив, і своїх, і ворогів… Старт!