Quo vadis

– Петроній і я, – відповів Сенека, – ми з двох протилежних станів. Я не знаю, як на нього подіяти, він не піддається нічиїм впливам. Можливо, що при всій своїй розбещеності він усе ж таки ліпший за тих негідників, якими нині оточує себе Нерон. Але доводити йому, що він зробив поганий вчинок, – марна трата часу: Петроній давно позбувся здатності розрізняти добро та зло. Треба довести йому, що його вчинок паскудний, тоді він устидається. При зустрічі я скажу йому: «Твій вчинок гідний вільновідпущеника». Якщо це не допоможе, ніщо не допоможе.

– І на тому спасибі, – мовив старий воєначальник.

Після того він наказав нести себе до Вініція, котрого застав за фехтуванням зі своїм наставником у цьому мистецтві. Бачачи, як спокійно молодик вправляється в спритності, коли вчинено замах на Лігію, Авл розлютився, і, ледве за вчителем опустилася завіса, гнів його вилився потоком гірких докорів та образ. Але Вініцій, довідавшись, що Лігію забрали з дому, так страшенно зблід, що Авл і на мить не міг запідозрити його в співучасті. Чоло юнака вкрилося краплями поту, кров, яка відступила було до серця, знову гарячою хвилею кинулася в обличчя, очі метали блискавки, з уст сипалися безладні запитання. Ревнощі й шаленство вирували в його грудях. Йому здавалося, що коли Лігія переступить поріг імператорського палацу, її для нього навіки втрачено, а коли Авл вимовив ім'я Петронія, в голові молодого воїна блискавкою сяйнула підозра, що Петроній над ним пожартував і або хотів, припровадивши імператору Лігію, здобути нові дари, або мав намір утримати її для себе. Щоб хтось, побачивши Лігію, не побажав негайно нею заволодіти, цього Вініцій не міг собі уявити.

Гарячковість, спадкова риса в його роду, понесла його, мов норовистий кінь, і відняла здатність розмірковувати.

– Авле, – сказав він уривчастим голосом, – повертайся додому й чекай на мене. Знай, що якби Петроній був моїм батьком, я й тоді помстився б йому за Лігію. Повертайся додому й чекай на мене. Вона не буде належати ні Петронію, ні імператору.

І, піднісши стиснуті кулаки до воскових масок, які стояли на полицях в атрії, Вініцій вигукнув:

– Присягаюся цими посмертними масками! Спершу я вб'ю її та себе.

Він швидко повернувся і, ще раз кинувши Авлу: «Чекай на мене», – вибіг як навіжений із атрію, поспішаючи до Петронія й розштовхуючи дорогою перехожих.

Авл повернувся додому дещо втішений. Якщо Петроній, думав він, переконав імператора забрати Лігію, щоб оддати її Вініцію, то Вініцій приведе її назад у їхній дім.

Чималою втіхою була також думка, що коли Лігію й не вдасться врятувати, за неї помстяться, і смерть захистить її від ганьби. Бачачи лють Вініція та знаючи про властиву всьому роду запальність, Авл був упевнений, що юнак виконає все, що обіцяв. Сам він, хоча й любив Лігію, як рідний батько, визнавав за краще її вбити, ніж оддати імператору, і, коли б не думка про сина, останнього нащадка їхнього роду, Авл здійснив би це, не вагаючись. Він був воїном, про стоїків знав тільки з розмов, але характером був не чужий їм, і гордість його легше мирилася з думкою про смерть, аніж про ганьбу.

Він постарався заспокоїти Помпонію, вселити в неї трохи бадьорості, і обоє почали очікувати вістей од Вініція. Почуються в атрії кроки кого-небудь із рабів, і обом уже здається, що, може, це Вініцій веде до них кохане їхнє дитятко, і в глибині душі вони були готові благословити молоду пару. Та час минав, а ніяких вістей не було. Тільки ввечері пролунав стукіт молотка у ворота.

Хвилину по тому з'явився раб і вручив Авлу листа. Старий воїн, який зазвичай любив показувати своє самовладання, взяв табличку ледь тремтячою рукою й почав читати з такою поспішністю, ніби йшлося про долю всього його дому.

Раптом обличчя його спохмурніло, наче впала на нього тінь прудкої хмари.

– Читай, – сказав він, звертаючись до Помпонії.

Помпонія взяла листа і прочитала таке:

«Марк Вініцій вітає Авла Плавтія. Те, що сталося, сталося з волі імператора, перед якою ви мусите схилити голови, як схиляємо я та Петроній».

Настало тривале мовчання.

Розділ VI

Петроній був удома. Його брамник не посмів зупинити Вініція, що влетів до атрію мов вихор; дізнавшись, що господаря потрібно шукати в бібліотеці, він так само стрімко помчав туди; Петроній щось писав, Вініцій вихопив у нього з рук стиль [138] , зламав його, жбурнув його на підлогу і, судорожно схопивши Петронія за плечі, наблизивши лице до його лиця, запитав хрипким голосом:

138

Стиль – паличка з одним гострим кінцем для писання по навощеній дощечці й іншим, тупим, для стирання написаного.

– Що ти з нею зробив? Де вона?

Але тут сталося щось дивне. Витончений, розніжений Петроній стиснув руку молодого атлета, що впилася йому в плече, відірвав її від себе, потім одірвав другу і, тримаючи їх обидві у своїй одній із силою залізних обценьків, промовив:

– Я тільки ранками розмазня, а ввечері до мене повертається колишня сила. Ану лиш, спробуй вирватися. Гімнастики тебе, видно, навчав ткач, а манер – коваль.

На його обличчі не було й тіні гніву, лише в очах блиснула іскорка колишньої відваги та енергії. Хвилина, і він випустив руки Вініція, котрий стояв принижений, збентежений і розлючений.

– Рука в тебе сталева, – сказав Вініцій, – але присягаюся всіма богами пекла, якщо ти мене зрадив, я встромлю тобі ножа в горлянку, хай навіть у палатах імператора.

– Поговорімо спокійно, – відповів йому Петроній. – Як бачиш, сталь сильніша від заліза – хоча з однієї твоєї руки можна зробити дві моїх, мені тебе нічого боятись. Але я прикро вражений твоєю грубістю, і якби мене могла ще дивувати невдячність людська, я здивувався б твоїй невдячності.

– Де Лігія?

– У лупанарії [139] , себто в домі імператора.

139

Лупанарій – будинок розпусти.

– Петронію!

– Заспокойся, сядь. Я висловив імператору два прохання, котрі він обіцяв виконати: по-перше, видобути Лігію з дому Авла і, по-друге, віддати її тобі. Чи немає в тебе там ножа у складках тоги? Може, протнеш мене? Та я раджу тобі зачекати з цим день-другий, адже тебе запроторили б до в'язниці, а Лігія тим часом нудьгувала б у твоєму домі.

Вініцій мовчки із зачудуванням дивився на Петронія й нарешті промовив:

– Прости мене. Я її люблю, і любов помутила мій розум.

– Захоплюйся мною, Марку. Позавчора я сказав імператору таке: «Мій небіж Вініцій так закохався в якусь миршаву дівицю, котра виховується в Авла, що його дім уподібнився паровій лазні. Ні ти, імператоре, сказав я, ні я, знавці істинної краси, не дали б за неї й тисячі сестерціїв, але цей хлопчисько завжди був дурноверхий, як триніжок, а тепер зробився дурним остаточно».

– Петронію!

– Якщо ти не розумієш, що я сказав це з метою вберегти Лігію від небезпеки, я готовий повірити, що сказав йому правду. Я переконав Міднобородого, що такий естет, як він, не може вважати таку дівчину красунею, і Нерон, який поки що не наважується дивитися на речі інакше, ніж моїми очима, не знайде в ній і сліду краси, а не знайшовши, не побажає нею заволодіти. Таж треба було убезпечити мавпу, посадити її на мотузок. Лігію тепер буде оцінювати не він, а Поппея, а та вже, безперечно, постарається якнайшвидше спровадити її з палацу. Я ж, ніби знехотя, говорив Мідній Бороді: «Візьми Лігію в Авла та віддай її Вініцію! Ти маєш на це право, тому що вона заручниця, а заразом дозолиш Авлу». Й він погодився. В нього не було приводу не погодитися, тим паче що я вказав йому спосіб дозолити порядним людям. Тебе призначать державним стражником заручниці, віддадуть у твоє розпорядження цей лігійський скарб, а ти як союзник доблесних лігійців і до того ж вірний слуга імператора не тільки не розтринькаєш скарб, а ще й постараєшся його примножити. Для годиться імператор потримає її кілька днів у себе в палаці, а потім одішле в твій дім, ти щасливець!

– Це правда? Їй і дійсно нічого не загрожує в палаці?

– Якби їй довелося там жити постійно, Поппея поговорила б про неї з Лукустою [140] . Та в ці декілька днів їй нічого не загрожує. В палаці імператора мешкає десять тисяч людей. Нерон, можливо, й не побачить її, тим паче що він усе довірив мені – нещодавно в мене навіть був центуріон із повідомленням, що він одвів дівчину до палацу й передав її Акті. Акта – добра душа, тому я й наказав доручити дівчину їй. Помпонія Грецина, здається, такої ж думки про Акту, навіть написала їй. Завтра у Нерона бенкет. Я випрохав для тебе місце поряд із Лігією.

140

…поговорила б про неї з Лукустою… – Тобто спробувала б отруїти. Лукуста (Локуста) – знаменита змішувачка отрут, за допомогою яких було отруєно Клавдія та Британніка.