Quo vadis

До праці над «Quo vadis» Сенкевич приступив уже як досвідчений письменник, автор популярних романів і оповідань, авторитет якого, завдяки успіхові «Трилогії», був дуже високим. Замислюючи роман про перших християн, про епоху занепаду Риму за Нерона, письменник свідомо плекав намір створити «великий» твір, написаний «високим», епопеїчним стилем. В одному з листів Сенкевич зізнавався: «Я віддавна живу в величезному напруженні всіх сил, адже річ, яку я пишу, є важкою і в такому високому стилі, що нічого подібного ніхто сьогодні не робить. Але саме тому треба докладати зусиль, щоб була правда і враження дійсності… Я дійшов нарешті до вибуху. Те, що раніше обіцяло бути грізним, було як гуркіт перед бурею. Лише тепер настає буря і розпочнеться справжня християнська епопея. Я вигадав і маю в голові стільки чудових і страшних сцен, що тільки б сил і здоров'я – і «Quo vadis» буде величнішим від усього, що я написав». [9]

9

Sienkiewicz H. List do Jadwigi Janczewskiej // Цит. за: Krzyzanowski J. Henryk Sienkiewicz. Kalendarz zycia i tw'orczo'sci. – Warszawa, 1956. – S. 195.

Роман писався близько двох років, і вже з березня 1895 року його друк розпочинають «Gazeta Polska», «Czas» i «Dziennik Pozna'nski». В березні ж наступного року роман було завершено.

«Quo vadis» цілком узгоджувався з концепцією літератури і світоглядом, які ми знаємо з попередніх романів Сенкевича. Письменник використав перевірену й випробувану фабульну схему, в основі якої лежать пригоди двох благородних і гарних коханців, стосунки яких розвиваються у вирі масштабних і значних історичних подій, а закінчується все незмінним гепі-ендом. Чоловічий персонаж цієї пари, Вініцій, долає чимало труднощів зовнішнього і внутрішнього характеру для поєднання зі своєю коханою Лігією. По-перше, він бореться за неї з імператором Нероном, який хоче вбити її заради помсти Петронієві. По-друге, Вініцій веде важку духовну боротьбу з самим собою, зі звичними для нього, римлянина, способом життя і переконаннями. Під впливом кохання до християнки Лігїї герой проходить складну еволюцію від римлянина, який погорджує християнством як релігією рабів і філософією слабких народів, до віри в Христа і слідування його заповідям.

Ця, така звична для Сенкевича, любовна фабула розвивається на широкому історичному тлі розкладу античної римської культури й народження християнського світу. І хоча головний наголос письменник намагався робити на апологетичних мотивах мучеництва перших християн, саме світ античної культури залишався ближчим авторові в естетичному плані, тому й показаний в романі з такою блискучою пластичністю. Про величезний вплив класичної естетики грецького і римського мистецтва на естетичні погляди і творчий метод Сенкевича свідчить зізнання самого автора «Quo vadis» в листі до Марії Радзейовської (1903): «Я дуже люблю пил віків, античні руїни, італійські міста, галереї, створені не грошима, а генієм Венеції, Флоренції і Рима. Я занадто люблю Гомера, Софокла, пам'ятки Греції і її величезну традицію, яка – хоч ми часто й не знаємо цього – пливе як кров у наших жилах, і я вже б не зміг без цього жити, так само як без старих шляхетних книжок…» [10]

10

Sienkiewicz Н. List do Marii Radziejowskiej // Sienkiewicz H. Dziela. – T. 56. – Warszawa, 1951. – S. 111.

У написаному в 1879 році «Листі з Рима» Сенкевич наголошував на так званому «ладі», який він убачає в античному мистецтві й який полягає в чуттєвій рівновазі всіх душевних сил і вражень, у відчутті внутрішнього спокою перед лицем довершеності, ясності й дивовижної простоти. Цей лад, який так захоплював письменника, перебуває у тісному зв'язку з поняттям грецької калокаґатїї – єдності добра і краси. З іншого боку, в «Quo vadis» відбулося розділення цього античного «ладу»: добро було приписано християнам, а краса залишилась за світом язичницької античної культури.

Сучасний дослідник творчості Сенкевича Тадеуш Буйніцький вважає, що симпатії письменника до античної культури мали не тільки естетичне, а й світоглядне значення. Як у романі «Quo vadis», так і в більш ранньому «Без догмату» Сенкевич декларував себе як ворог декадентства і в його сучасній, і в історичній іпостасях. Однак водночас письменник був зачарований декадентством, особливо античним, пов'язаним із занепадом великої класичної культури, цінності якої залишаються важливими для нього навіть перед лицем приходу нової християнської ери.

Саме цим можна пояснити помічений і наголошуваний багатьма критиками розлам у концепції художнього світу роману, який полягає в яскравому й проникливому живописанні поганського світу в порівнянні з християнським середовищем, яке у творі постає занадто схематичним і безбарвним. Особливо вдалася Сенкевичу постать Петронія, який символічно втілює в своїй особі всю красу занепадницького Риму – він є найбільш пластичним і психологічно поглибленим персонажем роману. Петроній є черговим, ще яскравішим, ніж Плошовський, образом декадента, який у своєму світогляді поєднує елементи філософського скептицизму з естетичними позиціями.

Самогубство Петронія, яке має свої сюжетно-композиційні відповідники в загибелі Нерона і в мученицькій смерті апостолів, символізує кінець античної краси. Петроній критично, але пасивно споглядав цей занепад, він брав участь в оргіях імператорського двору – хоча робив це швидше з позицій цікавого інтелектуала, до того ж, йому бракувало стимулу для активного протиставлення, він бачив майбутню велич нової релігії, але не міг ототожнити себе з нею. Петроній бачив розклад і близький занепад античного Риму, його цивілізації та його чеснот під навалою варварів, але був настільки пов'язаний зі старою культурою, що не мав сил і енергії порвати з нею. Сенкевич з малярською пластичністю описує щоденне життя римського патриція, його звички, вподобання, витвори мистецтва і предмети побуту, які його оточували. Як пише Яніна Кульчицька-Салоні, роман «є радше прощанням зі світом, який сходить з історичної арени, ніж привітанням світу нового». [11]

11

Henryk Sienkiewicz. Zycie i tw'orczo's'c. Materialy zebrala i wstepem opatrzyla Janina Kulczycka-Saloni. – Warszawa, 1966. – S. 65.

Проте ще один з перших критиків роману Ігнаци Матушевський наголошував на особливій чутливості автора до відчуттєвих якостей світу, колористики й естетики руху, виразність яких може відсунути на дальший план ідеологічну проблематику: «Одне слово, але поставлене у правильному місці, одне, здавалося б, звичайне, але нечувано влучне порівняння, один прикметник, доданий мимохіть до іменника, – і перед нашими очима відразу постане випукла й жива постать, вимальовується образ, ситуація, сцена». [12]

12

Matuszewski I. Swoi i obcy // Matuszewski I. Arty'sci i krytycy // Z pism I. Matuszewskiego. – Warszawa, 1965. – T. 1. – S. 267.

«Малярськість» роману відрізняє «Quo vadis» від попередніх творів Сенкевича (наприклад, від «Трилогії»). Пластичність і «малярське» бачення художнього світу виражається в тому, що твір скомпоновано як ряд великих «картин» з описуваного історичного періоду, які автор навмисне виділяє, надає їм виразних фізичних і емоційних обрисів, досягаючи потрібних йому ефектів «високого стилю», незалежно від того, гарні це сцени чи жахливі: бенкет Нерона, молитви християн у катакомбах, пожежа Рима, смолоскипи Нерона, події на арені, боротьба Урсуса з туром, видіння св. Петра на Аппійській дорозі. «Якщо якимсь фрагментам Сенкевичевого твору ми даємо назву образів, то через те, що естетична лексика не має відповідного терміна, – писав І. Матушевський. – Образами ці сцени є лише з тієї точки зору, що виразно промовляють до читача у пластичний спосіб, насичуючи його уяву гармонією барв і ліній». [13]

13

Matuszewski I. Swoi i obcy // Matuszewski I. Arty'sci i krytycy // Z pism I. Matuszewskiego. – Warszawa, 1965. – Т. 1. – S. 266.

Характерною рисою сцен у «Quo vadis» є їх концентрованість у точно визначеному просторовому відрізку і тематична виразність, які спираються на предметну конкретність і барвистість опису та замкненість у відносно короткому часовому відтинку (звідси слабші, ніж у «Трилогії», темпоральні якості епізодів). Певний брак динамізму, настільки характерний для «Трилогії», став причиною спрямованості сцен у «Quo vadis» ніби всередину образу, яка робить ці образи статичними, описовими – іконічними. Однак у будовах сцен і конкретних мотивах розвитку сюжету письменник прагнув до дотримання канонів класичної естетики – до пропорційності елементів художнього світу. Тому багато дослідників вказують на подібність образів роману до античної скульптури.

Крім домінантного в «Quo vadis» візуального аспекту суттєву роль в авторському задумі величних сцен роману відіграють персонажі. В порівнянні з попередніми творами Сенкевича світ персонажів значно обмежує сферу компетенції відавторського оповідача – незалежно від того, чи персонажі перебувають у предметному статусі учасників романних подій, чи виступають суб'єктами оцінки художнього світу і спостерігачами. Суб'єктивізація оповіді особливо помітна в способах презентації інших героїв: у межах характеристики часто з'являється точка зору іншого персонажа, очима якого оповідач спостерігає і оцінює героя. У таких описах автор найчастіше вдається до посередництва Петронія, авторитет якого відіграє велику роль у «портретуванні» героїв роману (наприклад, Лігії).