Ранок дня не визначає

— Ця історія мені відома лише в загальних рисах. Справді, геть авантюристична операція й цілком логічний фінал. Не кажучи вже про те, що своїм вчинком він спричинив і провал трьох наших агентів.

Я утримуюсь від коментарів.

— Власне, Томас досить діловий хлопець, тільки не в розвідці, — зауважує Сеймур. І, так само пильно дивлячись на мене, додає: — Певно, ви думаєте, що всі ми банда шахраїв, схожих на Томаса…

Я беру свою чарку, проте пити мені не хочеться, і я ставлю її на місце.

— В даному випадку шахрайство — не головне. Томас став причиною смерті деяких людей, — кидаю я.

— З вами таке теж, мабуть, траплялося, — знизує плечима американець. — Наша професія — груба професія.

— Загинули зовсім молоді люди, Уїльяме. Й загинули безглуздо.

— Мені приємно довідатися, що ви маєте проти нього зуб. Ось бачите: буває, що наші інтереси збігаються.

— Оскільки ви згадали про нашу професію, то я хотів би зауважити, що тут вчинки не визначаються особистими симпатіями чи антипатіями.

— Так. І все ж, гадаю, ви охочіше підключитеся до операції, знаючи, що людина, яку належить перемогти, це саме Томас. Але ви не відповіли на моє запитання: чи вважаєте ви, що всі ми такі, як Томас?

— Припускаю, що є й винятки.

— Йдеться про правило, — наполягає Сеймур.

— Правило краще знаєте ви. Я зустрічав усяких людей. Не скажу, що всі вони однаково корисливі. Бувають відхилення від правила.

— Отже, ви не вважаєте всіх шахраями, — підсумовує американець.

— Це ваш висновок.

— Ну гаразд, — киває Сеймур. — У даному випадку йдеться якраз про двох шахраїв. Один з них вам відомий. Другий нічим не відрізняється від першого. Гадаю, що так ваша совість буде спокійна.

— Ясність завжди заспокоює, Уїльяме.

Я піднімаю чарку, трохи відпиваю й додаю:

— Аби тільки ваші служби не розпочали боротьби з корупцією.

— Хочете сказати — боротьби самих із собою? — ледь посміхається Сеймур. — Я міг би сказати вам «саме так». Але ж це стосується дрібної периферійної операції. Дрібної і периферійної для всіх, крім мене. Не знаю, чи велика ваша антипатія до Томаса, тільки я особисто маю зуб проти того, другого.

— Ви маєте зуб проти всього світу.

— Не можна мати зуб проти чогось абстрактного, Майкле. «Весь світ» — це щось абстрактне. А от згаданий тип…

Не договоривши, він бере нову сигарету й клацає запальничкою.

— Бачите: я з вами відвертий. Кажу прямо, що мене найбільше цікавить не Томас. Ідеться про один брудний дует, Майкле, в якому Томас грає другу скрипку. А мене цікавить перша. Саме її ми й хочемо вам показати. Тільки вона відмовляється виходити на сцену.

— Ви вміло перейшли з картярських термінів на музичні, — зауважую я. — Але ваші пояснення не стали конкретніші.

Американець продовжує говорити, не звертаючи уваги на моє зауваження:

— Отже, ми змушені звернутися до другого варіанта: треба, щоб ви за допомогою Томаса ввійшли в контакт з першою скрипкою. Якщо Томас справді вас не знає, завдання буде зовсім легким. Ваша роль вичерпується однією короткочасною очною ставкою з першою скрипкою.

— А якщо вона відмовиться грати?

— Грати не треба. Концерту не передбачається. Коротка очна ставка, суті якої той дурень навіть не розгадає.

— Ви й досі маєте його за дурня?

— Звичайно. Я знайомий з тим чоловіком. Та й вам також відомо, що саме дурість робить таких людей страшенно недовірливими. Чи ви вважаєте, що недовірливість — це ознака великого розуму?

Звичайно, я так не вважаю. Але й не бачу потреби заглиблюватись у подібні міркування. Чи то від тютюнового духу, чи від присутності цієї людини, яка випромінює небезпечні еманації, але я відчуваю легке запаморочення.

— І все-таки: чи можу я запитати, в які строки вкладається цей ваш новий варіант?

— Тиждень… Десять днів… Хто зна… Я вже не хочу наперед визначати строки, щоб мене не звинувачували в брехні. Важливо, що після очної ставки ви спокійно продовжите свою подорож.

Я не заперечую. Єдине моє бажання в даний момент — якнайшвидше вийти на свіже повітря. Наче вгадавши це, Сеймур бурчить:

— Допивайте своє віскі. Нараду закінчено.

Допиваю. Американець ступає два кроки до дверей, але зупиняється й ніби між іншим запитує:

— Які ваші стосунки з Мод?

— Як із службовою особою. Мод безперестанку повторює мені, що вона службова особа.

— А що ж ви хотіли? Я не можу завжди пропонувати вам таких жінок, як Грейс.

— Хіба ви мені пропонували Грейс?

— Облишимо зараз цю розмову. Тут нема чим дихати. Я б вас охоче провів до бару в готелі, та в інтересах операції нам треба уникати публічних демонстрацій.

І він іде кликати Мод.

У двері до мене стукають — ще і ще, через нерівні інтервали. Та я не звертаю на це уваги, бо стою під душем. Стукання триває. «Вона дістане інфаркт з переляку, що я втік», — думаю я. І, щоб зберегти її серце, виходжу з ванної й трохи прочиняю двері.

— Заходьте, люба.

— Але ж ви голий! — констатує вона.

— Не звик купатися вдягненим. Ви зайдете чи ні?

— Так. Після того, як ви на себе щось накинете.

Обмотую поперек махровим рушником і відчиняю двері:

— Мерщій, бо застуджусь.

— Ви надто безцеремонний, — заявляє дама, сідаючи в крісло. — І дуже забарний.

— Якщо ви хочете прискорити події, можете замовити сніданок сюди.

Щойно я вимовив слово «сніданок», як Мод одразу ж схопилася за телефонну трубку. Так почався той незабутній день в Ідарі.

Незабутній, бо мені й на думку не спадало, що я потраплю в це місто й займатимусь такими дурницями.

— Чи відомо вам, Альбере, що ви перебуваєте в славнозвісному центрі? — сповіщає дама ще під час сніданку.

— В центрі вівчарства?

— Яке вівчарство на цих скелях! Центр коштовного каміння і ювелірної індустрії.

— Цікаво… — бурмочу я, думаючи зовсім про інше.

— Треба обійти підприємства… Дещо вам показати…

— Цікаво… — киваю я.