Ранок дня не визначає

І от ми знову у Франкфурті. Чудовий липневий день, тобто сонячний і спекотний. Мод залишає автомобіль на подвір'ї паркінгу, неподалік від імпозантної цегляної будівлі, до якої-мені належить увійти через п'ять хвилин.

— Фірма на другому поверсі, — інструктує мене дама. — Скажете, що йдете в об'єднання, цього досить. Нагадую ще раз: після переговорів Райєна бажано вивести. Запропонуйте йому разом пообідати чи випити. Ось вам запасні ключі від автомобіля. Він у вашому розпорядженні…

— Не перевтомлюйтесь, — спиняю її. — Ви вже втретє повторюєте мені одне й те саме.

Масивна бронзова табличка на другому поверсі з лаконічним написом: «Семсон. Запасні частини».

Мені відчиняє секретарка старого зразка, тобто не дуже молода й не дуже приваблива.

— Мені призначено зустріч.

— Як доповісти?

Подаю свою візитну картку.

— Будь ласка, зачекайте тут.

Вона робить гостинний жест у бік вузенького холу, мовби запрошуючи мене посидіти, й зникає у дверях. Я не сідаю з тієї простої причини, що сісти тут можна тільки на підлогу. Обстановка досить неприваблива. Масивні металеві двері сталево-сірого кольору, плакати із зображенням велетенських, гвинтів, зубчастих коліс і шарикопідшипників.

Секретарка старого зразка повернулася.

— Проходьте, — запрошує вона. — Двері в глибині коридора, будь ласка.

Наступний етап — секретарка самого Райєна. Це вже жінка не старого зразка, хоч і не нового, швидше перехідна ланка між двома зразками. А точніше — літня дама з сивиною, яку я недавно бачив на віллі у Томаса.

— А, містере Каре, — вона, усміхаючись, показує на ще одні двері. — Вас чекають.

Нарешті я в святилищі. Нічого спільного з показними імпозантними кабінетами з товстими килимами й масивними меблями. Приміщення невелике, але кожний сантиметр раціонально використаний. Переважно для металевих запчастин сірого кольору. Шафи, стіл, стільці, рама, вікна, абажури — все металеве. Виняток становить хіба що сам господар. Можливо. Будемо сподіватися, як каже Мод.

Спершись ліктями на письмовий стіл, він нагадує в цей момент не стільки сталевий болт, скільки черепаху. Довга шия з маленькою голівкою, що жваво рухається туди-сюди. Кістлявий ніс з горбочком, осідланий окулярами в золотій оправі, крізь скельця яких поблискують маленькі чорні очиці. Панцир скроєний з отого класичного матеріалу, що зветься англійською фланеллю, звичайно, також сірого кольору, як і все інше в цьому кабінеті, що нагадує вогнетривкий сейф.

Пихата черепаха з іронічним тоном. Я розумію це з першої ж репліки:

— Я до ваших послуг, містере.

Промовивши ці слова неприємним скрипучим голосом, шеф змінює позу й постукує кістлявими пальцями по письмовому столу, даючи зрозуміти, що вільного часу він не має.

— Щоб вам не набридати, я склав у письмовому вигляді щось на зразок заявки, — кажу я і дістаю з портфеля аркушик паперу, одержаний від Мод. — Ідеться про…

— … Про запасні частини, — квапиться підказати мені Райєн.

Тон скрипучого голосу означає: багато не базікай, — тому я замовкаю. Господар схиляє свій ніс з горбочком над заявкою, наче й не читає її, а нюхає. Здається, в нього гарний нюх, бо він робить це дуже швидко.

— Заявку можна виконати, — блимає на мене окулярами шеф.

— Чи міг би я довідатися про ціну?

— Цілком природна вимога.

Райєн дістає з кишені авторучку й звичним жестом накреслює на аркуші кілька цифр і подає його мені. Як я й сподівався, претензії господаря набагато вищі, ніж у Томаса.

— А знижка?

Черепаха дивиться на мене трохи здивовано, наче збирається запитати, яка це ще знижка, потім неохоче гугнявить:

— Звичайні десять процентів.

— Десять процентів навіть за цей пристрій? — здивовано вигукую я, роблячи жест, ніби цілюся з карабіна.

— А менші запчастини? — запитує Райєн, у свою чергу роблячи жест, немов стріляє в мене з автомата. — А найменші й найдефіцитніші? — І уявний автомат поступається місцем уявному пістолету. — Боюсь, що в мене немає часу вести далі розмову, — кидає нарешті черепаха, нагадуючи мені, що ми не на базарі.

— А в мене, на жаль, немає зайвих грошей, — відповідаю я, підводячись.

Певно, моя артистична гра справляє враження, бо Райєн каже трохи поступливіше:

— Я вас розумію. Вам теж хочеться зекономити. Тільки ж фірма не моя, я не можу робити як мені заманеться.

Він замовкає, немов оце тільки зараз обмірковує, як же бути далі, потім витягує вперед шию й пропонує:

— Залиште мені ваше замовлення, я в спокійній обстановці детально вивчу його. Завтра в такий же час я дам вам точнішу відповідь.

І щоб я не подумав, що торг повториться, різко відкидає назад свою маленьку голівку й виголошує:

— Остаточну!

Зустріч з Уїльямом відбувається цього ж вечора у вже знайомій квартирі міс Модесті Мілтон, яка люб'язно приготувала нам два великих сандвічі й дві банки пива.

— Здається, пиво холодне, — каже Сеймур, наповнюючи келихи. — Цікаво, як ви готуєте сандвічі?

— Розрізую хлібець, намазую його маслом і кладу два шматочки шинки…

— Звичайно, беручи їх руками?

— Ну то й що ж, містере Сеймур, я завжди працюю в рукавичках…

— О, якщо в рукавичках, то можна покуштувати й сандвічі, — погоджується американець. — Хірургам, коли вони в рукавичках, дозволяється навіть копатися в наших нутрощах.

Він відкусює шматочок сандвіча, потім забуває про нього й повертається до головної теми розмови:

— Маючи на увазі надзвичайну недовірливість нашого контрагента, я вважаю, що ви цілком правильно довели торг до межі розриву. І навпаки: коли б ви погодились без особливих заперечень на такі фантастично високі ціни, Райєн ухилився б від угоди.

Він відсовує тарілку із сандвічем, випиває пиво й закурює сигарету.

— Одне слово, якщо вам потрібна зброя, ви її одержите. Та, наскільки я знаю, вам зброя не потрібна. І мені — теж. Ця угода не матиме для нас ніякої цінності, якщо не буде зафіксована в документах.

Сірі крижані очі дивляться на мене з вимогливою настирливістю.

— Ви повинні будь-що витягти Райєна з його кабінету, друже.

— Навіть не уявляю, як виманити цю черепаху кудись у бар.

— Малоймовірно, справді, — погоджується Сеймур. — Але бар — не єдиний можливий варіант.