Ранок дня не визначає

— Справа ваша, — знизує плечима Уїльям. — Розмову почали ви, а не я.

— Отже, так звана угода між вашим Каре і Райєном була попередньо розроблена. її обмізкували ви, містере, у співдружності з оцим самим Каре й Томасом. Про Томаса все добре знають там, де треба. Його досьє дуже красномовне. Що ж до вашого Каре, то в нас є всі підстави вважати, що йдеться про комуністичного агента, і це дуже швидко буде доведено. — Він робить велику паузу, щоб перевірити, який ефект справили його слова. — Отже, ми дійшли до суті справи, містере: ви організували цю комбінацію з єдиною метою — скомпрометувати Райєна, підіславши до нього комуністичного агента. Той продасть зброю якомусь комуністичному режиму, що, звичайно, не залишиться в таємниці, і ні в чому не винуватий Райєн опиниться в скрутному становищі…

— Навіть не припускав, що у Райєна є друзі, — бурмоче, ніби сам до себе, Уїльям.

— Ви забули про його батька, — відповідає Добс. І, схаменувшись, вигукує: — Отже, ви знаєте, що знайомі з Райєном!

— Ще б пак! Ми разом навчалися в університеті.

— Знову ви про ваші університети! — презирливо бурчить невиразний тип.

— А хто вбив Томаса? — запитує Сеймур.

— Звичайно ж, ви. Щоб знищити не дуже надійного співучасника. Взагалі ви дієте досить рішуче як для людини з вищою освітою. Але в кінці виказали себе. Виказали себе замахом на Мура.

— Навіть не чув про таке!

— Облиште. Якщо ви працювали з Томасом, то не могли не знати, що Мур був його правою рукою. Після того, як Томас помер, у Мура не лишилося захисника, і коли ми притиснули його, він сам усе розповів. Тоді ми зрозуміли, що у грі бере участь іще одна особа. Та ближче до справи. Ви чули факти. Підтвердіть їх, і ми висадимо вас на найближчій бензозаправній станції.

— Я не знав, що ви назбирали стільки фактів, — визнає Уїльям.

— Ви, цивільні, коли б не задирали так високо носа, могли б багато чого навчитися у нас, військових, — посміхається Добс.

— Справді, не знав… — бурмоче Сеймур.

Він сидить на лаві, понуривши голову, аж раптом в якусь частку секунди його тіло виструнчується і, відштовхнувшись ногами від підлоги, в несподіваному стрибку летить на Добса.

Руку з револьвером відкинуто вбік. Лунає негучний постріл — немовби відкоркували пляшку шампанського.

Біллі машинально наставляє пістолет на Сеймура. Дуже зручний момент схопити його за руку, і я так різко згинаю її, що пістолет падає на підлогу.

— Потримайте його секунду, Майкле, — озивається Уїльям.

Не знаю, що він зробив з Добсом, але той непорушно лежить на підлозі фургона. Що Уїльям з ним зробив? Мабуть, те саме, що робить і з Біллі: маленьку пластикову ампулу з довгим вістрям на мить устромлено у вену і одразу ж вийнято. Ото і все.

— Заберіть свій гаманець. Треба знайти магнітофон, якщо він є, — каже Сеймур і рушає до ящиків у протилежний кінець фургона.

Магнітофонів виявляється аж три — вони запрограмовані для послідовної дії. Добс, очевидно, передбачив, що допит триватиме довго. Можливо, він передбачив і певну реакцію з нашого боку, але чого ж тут було боятися! Двоє з пістолетами проти беззахисного професора. Це породило самовпевненість. А коли ти занадто самовпевнений…

— Магнітофони з'єднані з кабіною шофера, — встановлює американець, забираючи касети.

— Може, ще щось з'єднано з кабіною шофера.

— Яке це має значення, якщо воно поки що не діє, — відповідає Сеймур. — Готуйтесь до приземлення!

Машина їде не дуже швидко. Не дуже швидко, коли ти не стрибаєш, а сидиш усередині. Та зволікати не можна. Доведеться ризикувати, хоч вивихнути чи зламати ногу зараз було б дуже не до речі.

Сеймур відчиняє двері, й машина, як на замовлення, ще зменшує швидкість і зупиняється. Отже, двері з'єднані з кабіною!

— Мерщій! Стрибайте! — кричить Уїльям і зникає в темряві.

Стрибаю слідом за ним і, вже стоячи на асфальті, бачу, як шофер виходить з кабіни й прямує у наш бік. Перестрибую металеву рейку, що огороджує шосе, й озираюсь. Шофер, певно, помітив мене й вирішив подивитися, що ж сталося в фургоні. Цей добрий намір зриває американець, який вискакує з протилежного боку машини й ударом ззаду збиває противника з ніг. Я б міг подумати, що в кишенях Уїльяма повно латунних куль с ключами, коли б не бачив на власні очі, як його обшукували.

— Здається, ми десь поблизу Базельбада, — каже Сеймур, підходячи до мене. — Нас віддаляє від міста оцей ліс. Минемо його пішки. Шофер швидко оклигає.

— Невже не можете і в нього встромити ампулку?

— Скінчилися. Та воно без ампулки й краще. Якщо фургон довго тут стоятиме, дорожня поліція неодмінно зацікавиться ним. Хай шофер їде собі.

Посуваємося навмання в темряві між деревами, поки виходимо на якийсь путівець. Дощ майже ущух, зовсім легенько постукує по листю.

— Ви коли-небудь були в Базельбаді? — тихо запитує американець.

— Проїздом.

— Зручний кордон. По один бік — Базельбад, а по другий — Базель. Це, власне, одне місто, кордон розділяє вулиці, двори, навіть будинки. Я збирався переправити вас через одну таку будівлю.

— Але канал закупорився…

— Не закупорився. Боюсь, що він ненадійний. Після того, як ті типи заворушилися, я не можу довіряти нікому. Це була дуже близька мені людина. Та я вже казав вам: часто дружба — лише проміжна ланка між двома зрадами.

Йдемо повільно, трохи похитуючись. Пахне вологою і мокрим листям, як у моїй спальні на тій віллі.

— Відчуваєте цей гострий запах? — запитує Сеймур.

— Запах свіжості.

— Запах кладовища, — заперечує американець.

— Ви ніколи не ходили кладовищем?

— Доводилось. Мої сестри взагалі не були на могилі матері, тож треба хоч мені відвідувати її. — Він зупиняється перевести дух і додає:

— Мати не дуже любила мене. Я вам розповідав, що з'явився на цей світ небажаним. Але я ходжу на її могилу. Мабуть, людині все-таки треба когось любити. Хоч одного-єдиного. Хоча б свою матір.

Нарешті ми видираємося на узгір'я. Тут ліс кінчається. Протилежний схил горба майже голий. Внизу крізь пелену дрібного дощу видніють світлі стрічки вулиць, позначені лимонно-жовтим пунктиром на чорній дошці ночі.

— Так, Базельбад, — каже Сеймур. — Там, ліворуч, є пропускний пункт. А праворуч — другий. Ми перейдемо посередині.

Він показує на якесь темне місце між ясними лініями вулиць.

— Там наш приватний пропускний пункт, Майкле.

— Хіба й ви підете зі мною?