Рожеві сиропи (збірник)

— Я ж казав, Миколо Олександровичу, я говорив, а ви не вірили! Петре Андрійовичу, ви хоч вірили мені? Як тезці от скажіть, вірили?

В дверях стояли Петя, Микола Олександрович та Вєдісобак.

— Да, — важко протягнув Микола Олександрович, — скільки працюю завідувачем лабораторії, а такого свинства ніколи не зустрічав.

— Свинство! — прокричав Петя. — Свинство? Та тут криміналом пахне!

— Не знаю, може, на кримінал не потягне, а от доганою зі звільненням…

— Не потягне, кажете? — розчаровано перепитав Петя і, не дочекавшись відповіді, додав: — Та це ж секретне виробництво!..

— Було! Років двадцять тому.

— А ще в нього Анна Родзинкевич закохалася і записки йому пише, і сироп…

— Петро, зникни! — роздратовано рявкнув Микола Олександрович й опустив своє повноваге, явно втомлене тіло на стілець.

— Бардак! — сиплим голосом процідив Вєдісобак. — Бардак у тебе, Коля! — І вийшов з кабінету.

— Петре Андрійовичу! Петре Андрійовичу! — зацвірінькав Петя й кинувся наздоганяти тезку.

Микола Олександрович співчутливо глянув на розгубленого й блідого Родіона. Він стояв посеред кабінету й спокійно викладав із сумки набране.

— Може, поясниш, Родя?

Родіон, не підводячи погляду, відповів:

— Не хочу, Миколо Олександровичу. От чесно, не хочу.

— Хоч не на продаж?

— Смієтеся? Який продаж?

— Звільнити мені тебе треба. Хоча, якщо чесно, я краще б Петра звільнив.

— Робіть, як знаєте, — промовив Родіон.

Завлабораторією, крякнувши, піднявся зі стільця і вийшов з кабінету.

Згрібши невдало крадене назад до сумки й діставши з шухляди столу власні речі укупі з сиропом, Родіон вдяг свій тоненький плащик і за кілька хвилин опинився на трамвайній зупинці.

Якби Родіона попросили назвати найважчий день його життя, він, очевидно, не розгубився б. Це був день його звільнення. Забираючи документи з інституту, він намагався уникати своїх колег, але процедура звільнення виявилася затяжною, довелося побігати кабінетами, написати з десяток заяв та кілька пояснювальних записок. Родіон постійно ловив на собі осудливі погляди — звільняли злодія. І хоч Микола Олександрович спробував діло зам'яти, спростити, звільнити за власним бажанням, однак колишні колеги знали за що. Звичайно, не обійшлося без Петі — хто знає, що він їм наговорив і які ще гріхи вигадав.

«Можливо, якби я її зустрів, то отримав би від неї ляпас у вигляді такого ж осудливого погляду. Розчарувалася бідненька, тепер, певно, шкодує і про троянди, і про рожеві сиропи», — думав Родіон, залишаючи інститут. І як на зло, йому за всі ці кілька годин, скільки він бігав коридорами, так і не зустрівся Петя. Він би йому врізав, смачно врізав — так, що той у стоматологічному кабінеті поселився б назавжди.

Вже на зупинці, пропустивши кілька трамваїв, Родіон печально глянув у небо й повернув назад. Підійшовши до дежурки, він дочекався, поки черговий відділу вийде на перекур, і, таки дочекавшись, орудуючи хрестовою викруткою, витяг оперативну пам'ять з надр комп'ютера.

— Мені необхідніше, — тихенько посміхнувся Родіон і за дві хвилини вже їхав у трамваї в напрямку метро.

Розділ 4

Робота йшла безперервно. З ранку до вечора, не відволікаючись ні на які подразники зовнішнього світу, Родіон працював над своєю ідеєю. Катастрофічно не вистачало грошей, не вистачало необхідних препаратів, постійно хотілося їсти, але така розкіш, як їжа, не входила у фінансові плани Родіона. Він працював. Здавалося, до мети залишилося якихось кілька кроків, уже відчутно її запах, навіть силует видніється в димці на горизонті у такому затишному довгоочікуваному майбутньому. Але закінчувалися гроші, і де їх брати, Родіон навіть не уявляв.

Колись давно, ще в пору ранньої юності, гроші йому давав друг сім'ї Кирило Семенович. Але де він зараз? Ані адреси, ані телефону Кирила Семеновича Родіон не знав, та й бачив він його останнього разу ще тоді, як той подарував йому квартиру. Старенький він став, може, й помер.

Але в один день, наче змовившись, світ став проти Родіонового спокою. Спочатку зателефонував батько.

— Синок, — гарячково співав він у слухавку. — Синок, у тебе є радянські гроші?

— Які?

— Радянські, бажано до сімдесят шостого року.

— Па, звідки? Ти у Павліка спитай. Він же збирав там щось у дитинстві.

— Та в нього я вже взяв.

— А навіщо тобі?

— Синок, не зараз, потім. Не пам'ятаєш номер дяді Маріка?

— Навіть не знаю.

Батько повісив слухавку, а Родіон ще два дні переривався думками, згадуючи цю розмову.

А потім прийшла мама. Схудла, зморена, зачіска розтріпана. Сіла на стілець і заплакала.

— Синок, був у тебе батько? Приходив?

— Не було у мене батька. Не приходив.

— Синок, не бреши.

— Та не було. Кажу ж. Може, чаю, ма?

— Точно не було?

— Та не було. Телефонував, про радянські гроші питав. Це ж Пашка був у нас нумізмат.

— Горе у нас, синок, зник батько.

— Як зник?

— Ой горе…

— Ma, давай я тобі чаю наллю.

— Та не хочу я твого чаю. Побіжу. Побіжу, синок.

— Ma, ти телефонуй. Може, нікуди він не зник?

— Побіжу.

— Ти спитай у дяді Маріка. Тато до нього наче збирався — той ніколи нічого не викидав: усе під подушкою тримав.

І ще два дні Родіон думав про батька, час від часу скрикуючи:

— Ну молодець, батя! Ну молодець! Таки зробив це!

Семен Кирилович з молодшим сином Родіоном завжди був ближче, ніж з усіма іншими членами сім'ї, і сам Родіон знав про батька набагато більше, і матері сказати міг набагато більше, але вирішив промовчати, не ранити її.

І через усе це ніяк не міг він сконцентруватися на роботі. Після звільнення Родіон так добре працював, не думав ні про що, лише перед сном її згадував, але так, мимохідь, не заглиблюючись з головою у роздуми, не шкодуючи за втраченими можливостями. А тепер усе разом звалилося… А головне… безгрошів'я…

І все це Родіону здавалося напрочуд мерзенним, зайвим. Не так він уявляв години свого тріумфу, не мало бути цих проблем з ганебним звільненням, з цією пошлуватою нестачею грошей, з цією безвихіддю й перманентним відчуттям голоду. І ця безкінечна мряка, і п'яна потолоч, що цілодобово крутиться під вікнами, і вона… Де вона?