Рожеві сиропи (збірник)

Щодня ми приходили до нього додому і поїдали лобіо, яке готувала його надзвичайно вродлива мама-мегрелка, потім сідали за письмовий стіл і готували уроки.

Костік підтягував мене у математиці, я підтягував його у читанні. Ми були найкращими у світі друзями, які можуть бути тільки у радянських книжках для молодшого шкільного віку. Я був його Павлушею Завгороднім, а він був моїм Явою Ренєм. Але у кожного з нас була своя таємниця, яким у найближчому майбутньому судилося стати таємницею спільною. Справжньою, чистою і по-дитячому наївною. Цю таємницю звали Іра Іванченко.

На одній з великих перерв ми, висячи на турніках, розповіли один одному про потаємне, про те, що гнітило нас обох уже півроку, відтоді, коли до нашого класу з іншої школи потрапила ця несказанної вроди дівчина, цей люцифер сердечних справ, Ісус Христос нашого дитячого захоплення.

Ми вирішили діяти. Ми хотіли, щоб ця Іра Іванченко стала нашою — просто нашою дівчиною, як у кіно, як у книжках. Ми хотіли проводжати її та цілувати на прощання у щічку, ми хотіли стати її лицарями та мужчинами, яких би вона любила. Тоді у нас не виникало питань стосовно полігамії та природної конкуренції між самцями, ми були друзями, у нас був один на двох пенал, тож чому не могло бути одної на двох Іри Іванченко? Щовечора ми зустрічалися в центрі Черкас, сідали десь на бульварі або у дворику кінотеатру «Україна» і мріяли про спільне життя з Ірою, яким винагородить нас доля за наші платонічні муки.

— Треба написати їй листа, — висловився Костік. — Любовного листа, де ми опишемо наші почуття і запропонуємо їй стати нашою коханкою.

— Коханки — то для дорослих, — злякався я досить-таки тривожної теми.

— А ми що, не дорослі? Ми ще й як дорослі. Третій клас! Це тобі не палички-гачечки.

З його уст це звучало переконливо. Дійсно, все ж таки не палички-гачечки.

Пів наступного дня ми складали докупи слова, які мали утворювати речення. Здобрюючи це все бідними епітетами та порівняннями, Костик невміло вистукував на старому дідовому «ундервуді».

— Так солідніше, — пояснив він. — А записку кожен може написати.

З цим я не погодився, вважаючи, що у машинописному варіанті лист втратить ту проникливу душевність, яка б була у змозі розчулити Іру Іванченко, і та таки б стала нашою жінкою. Нехай спільною, але жінкою.

– І подарунок! Неодмінно має бути подарунок, — занервував Костя.

Ходовим товаром були або наклейки, або жувальні гумки. Зупинитися вирішили на останньому. Костік з боями та істериками виклянчив у не дуже заможних батьків якісь гроші, і ми вирушили до кіоску на вулиці Пастерівській. Два сині кубики бездоганно запакованої жуйки «Love is…» лежали на моїй долоні, два непідробні діаманти сяяли на запаморочливому квітневому сонці. Це були наші ключі до успіху, наша дорога до безмежного щастя, наш головний козир.

Ми розбіглися по домівках. Кожен взяв із собою по жуйці, щоб завтра на одній з перерв (зручніше за все між матрою та фізрою) віддати листа, віддати (кожен сам від себе) жуйки, присягнути на вірність нашій королеві та мати беззастережне право на любов.

Нашу любов.

Але вже ввечері, коли всі домашні полягали спати, я винирнув з-під ковдри, прокрався до свого портфеля і дістав звідти гумовий діамант. Я знаходився у напівсонному стані, моя любов була дещо приглушеною вечірнім переглядом «Кримінальної Росії» та двогодинним стражданням над етюдом Черні. Я легковажно розвернув жуйку і, не думаючи у ту мить про наслідки, жадібно запхав її до рота. «Можна і вкладиш подарувати, — подумав я, — тим більше він якраз про любов».

Уже вранці я усвідомив безславність свого вчинку та фатальні наслідки, які потягнуться за ним довгим страдницьким шлейфом.

Костік цю ситуацію розцінив як ганебний моветон, але наказав не падати духом, а діяти, адже до перерви залишилося якихось десять хвилин.

У мене по-зрадницьки пітніли долоні й тремтіли ноги.

Зрештою, Костік віддав листа, жуйку і проговорив якісь пафосні слова. Я ж, немов останній бовдур, стояв за його спиною і з ледь чутними словами «це тобі» простягнув трохи підім'ятий вкладиш. Усю фізру Іра проплакала, все розповіла нашій класній Євдокії Степанівні, після чого остання провела з нами роз'яснювальну роботу і попросила з цим ділом не поспішати.

А за кілька днів через вікно нашого класу я побачив, як Костік, не дочекавшись мене після уроків, йшов проводжати Іру Іванченко.

У шостому класі вони вже цілувалися. А нині у них дворічний син Арсен та двокімнатна в одному із спальних районів Черкас. А я ще довго картав себе за ту жуйку, і хто знає, якби у той зловісний вечір я не спокусився на неї, то, певно, ростили б ми того Арсенчика утрьох і квартира була б у нас як мінімум трикімнатна.

Арнольд, з яким я свого часу жив в одній квартирі

1

— …так от, коли я займався в театральному гуртку, мене викликала завуч моєї школи і спитала, чи зможу я підготувати якийсь театральний номер, невибагливий етюд, ну, я не знаю, щось таке, простеньке. Підготувати і виступити на шкільному вечорі. Звичайно, відповів я. Завуч вважала мене талановитим хлопчиком і ніскільки не сумнівалася в моїх здібностях. Я два дні вигадував етюд, потім ще тиждень його репетирував перед дзеркалом. Тато дивився на мене як на придурка, але я знав, що я роблю, і знав, що в будь-якому випадку маю не підвести завуча і всю школу. Своїм етюдом я намагався показати людину, яка не може зачесати неслухняне волосся, і я, уяви собі, вірив, що мені це вдається. За день до шкільного вечора проходила генеральна репетиція, куди я не з'явився, а тому ніхто не мав змоги спинити мене і вмовити не робити відвертих дурниць. Мені було дев'ять, і я був надто самовпевнений. Уже перед самим виступом я почав трохи нервувати. Коли конферансьє, учениця з п'ятого «А» Зоряна Цимбал, вийшла оголошувати мій номер, я зрозумів, що це не етюд, не пантоміма, а щось набагато глибше, настільки глибше, що було б непогано йому там і залишитися. І коли Зоряна таки оголосила мій номер, пропищала своїм підкованим голосочком «Чєловєк пєрєд зєркалом» (маю визнати, що назву придумав мій старий), я вийшов на сцену шкільної актової зали і довгих, нескінченно довгих п'ять хвилин намагався побороти волосяний вихор, який ніяким чином не хотів вкластися у зачісці. Протягом цих п'яти хвилин я дивився на присутніх у залі, на обличчя мого класного керівника Євдокії Степанівни, на обличчя моїх однокласників, які ніяк не могли второпати, що ж я роблю, а головне — навіщо. Моє обличчя, особливо вуха, набули бурякового кольору, я вже хотів закінчувати цей ганебний виступ, але моя драматургія складалася з канонічних трьох актів, кульмінація була ще попереду, там мав вискочити ще один чуб, але вже на потилиці, я мав гротескно вискубти волосся, та так вискубти, щоб глядач повірив, і я таки вискуб, однак глядач залишився байдужим до мого театрального таланту, більше того, всі присутні були ладні провалитися крізь землю, аби лише не червоніти за мене. Уявляєш, коли закінчив етюд, із залу не пролунало жодного звуку, ніхто не зааплодував, ніхто навіть не кашлянув. А вже вдома, під ніч, мати знайшла у мене симптоми краснухи. Це мене однокласниця Аня Константинова заразила. За два тижні, коли я повернувся до школи, ніхто й словом не обмовився про той випадок, хоча, я певен, пам'ятали його до самісінького випуску. Після цього я покинув акторство і почав грати на контрабасі.

Це він мені розповів перед сном, коли я вже у напівдрімотному стані докурював свій останній на сьогодні кемел.

У дев'яносто п'ятому році багато що змінилося. Змінився ландшафт пересування, змінилися люди, оточення, змінився я сам.

До чого це все?

Життя було схожим на перший варіант гри «Маріо». Смішне, примітивне, але таке захоплююче. Вісім біт моєї свідомості не відпускали ані мене з цього району, ані цей район з мене, проте довелося покинути рідні місця, і я з незглибимим відчуттям душевного сум'яття таки зробив це. Перебрався до столиці, зробив розрахунки, в яких спочатку довго губився — де краще, де гірше, скільки книжок та аудіокасет придбаю за рік, якщо в день отримуватиму п'ять доларів, скільки часу витрачу на заробляння цих п'яти доларів, скільки годин просплю і скільки листів напишу своєму кращому другу, який залишився у рідному місті. Все вимірювалося і підставлялося у нескладні життєві формули, все переверталося з ніг на голову і навпаки.

Я почав навчатися. Спочатку непогано, став членом різноманітних студентських спілок, громад, завів дівчину — онучку нашого ректора, а через рік, коли мені було всього лише вісімнадцять, одружився з нею, проте вже на третьому курсі розлучився. Від неї пахло чужими чоловіками. Мене відрахували і навіть не пояснили причин. Я винайняв недороге житло з гнилою сантехнікою та приємними сусідами, якісь гроші переказували батьки, щось вдавалося підзаробити самому.

А потім у мене з'явився друг. Уперше я його побачив в одному затишному барі. Він любив чорну музику, і в тому барі постійно грали найчорніший свінг. Я ж любив плов, який неперевершено готували у цьому закладі. Зрештою, наші інтереси не співпадали, тим більше що мій друг терпіти не міг рису, до того ж був він вегетаріанцем. Так ми і не познайомилися. Я ще кілька разів зустрічав свого друга в цій кав'ярні, а згодом її взагалі закрили, залишивши мене без найсмачнішого плова, а мого друга без найчорнішого свінгу.

До двохтисячного року я займався неймовірними речами. Впливав на людей, розносив рекламні брошури до офісів, писав рецензії на ветеринарні посібники та телефонні довідники. Навіть у книгарні працював. Щоправда, прибиральником.

Аж поки доля не підкинула мені Арнольда.

Колись він грав найчорніший свінг в одному барі, який прикрили через те, що хтось отруївся їхнім пловом. Тепер Арнольд грав зовсім в іншому місці. Не такому затишному, але свою аудиторію воно тримало міцно. Арнольд був контрабасистом. Для мене ж він був не більше ніж місцевим юродивим, які зазвичай бувають присутні в певному місці й поводять себе приблизно однаково. Вони вже давно нікого не дратують, а навпаки, їхня відсутність викликає деякою мірою розчарування. Ці юродиві стають фішкою, притаманною певному місцю, лейбою, трейд Марком, талісманом. Нерідко трапляється так, що ці безумці й помирають на своєму запатентованому місці, вони помирають випадково і досить безглуздо: їх збиває трамвай. Уже років три, як зняли колії, аж раптом з жовтневої всепоглинаючої мряки вискакує старенький жовто-червоний трамвай, він несеться бруківкою і збиває юродивого. Або ще так буває, коли безумець намагається розняти двох п'яних хлопців, які не знати як забрели до його насадженого місця, і один з них раптом витягає швайку і жалить нею ні в чому не винного юродивого…