Розколоте небо

– Мої любі, – сказав він, зітхнувши. – Кожен з нас будував своє майбутнє тяжкою працею, не даючи спочинку ані собі, ані жінкам, ані дітям. Хотілося жити по-людськи, щоб ноги – в теплі, на полі – гарні врожаї, а на столі завжди був хліб. Гадалося, що так і буде, що далі буде життя ще кращим, а нашим дітям, чи бодай онукам, буде хоча б трішки жити легше, ніж нам. Зараз мені хотілося б застигнути в сучасності, як кістка у холодці, але… Не буде завтра, як є сьогодні. Можливо, комуняки покричать, погаласують та й поїдуть туди, звідки приїхали. Хотілося б, дуже хотілося б, але розумію, що такого не буде. Вони не відступляться. І суспільне господарство вони організують, як роблять це повсюди у країні. Вони ні перед чим не зупиняться, підуть по головах, по наших трупах, але організують колгоспи. Я не можу судити, чи це погано, чи добре, бо не вмію заглядати у майбутнє. Я не можу навіть припустити, що вони зроблять завтра. Можливо, нам і нашим господарствам дадуть спокій. Але… – Павло Серафимович знову тяжко зітхнув, стис кулаки та продовжив: – Я не виключаю варіант, коли вони прийдуть до нас і відберуть усе силою.

– Ой! – зойкнула його дружина.

Жінка піднесла край хустинки до очей, бо зарясніли непрохані сльози. 

– Як так можна? – заговорила вона. – Ті поля политі не лише нашим потом. Я діточок народжувала посеред жита, навіть додому не йшла, щоб до дощу встигнути зжати. Перерізала пуповину серпом, сповила немовля, погодувала, а сама чи не навкарачки дожала колосся. А четверо дівчаток поховала під ґанком, бо не встигла ще й охрестити. Ті невинні душі світу білого не побачили, тому що гарувала як каторжна! І все моє, все нажите можуть відібрати?! Чи на них Бога немає?! Я, жінка, втрутилася у вашу чоловічу розмову, бо не могла змовчати, – сказала вона вже спокійніше. – Вирішуйте самі, що робити, а я своє слово скажу: свого я нікому не віддам! Помру, а не віддам! Ось вам хрест, – жінка перехрестилась.

– Твоя думка, Павле, – знову звернувся до брата Гордій.

– Не можу я нав’язувати свою думку, – сказав він те, до чого вів розмову. – Вибачте, але не можу.

– Ти ж завжди нам давав слушні поради, – зауважив Гордій.

– Так, давав, коли знав, що робити. Зараз я боюсь помилитися. Зрозумійте, вирішується подальша доля не лише родини Чорножукових, а й кожної сім’ї окремо. Гадаю, що кожен з вас для себе вже прийняв якесь рішення. Я хочу почути вашу думку. Гордію, у тебе близнюки восьми років. Тобі вирішувати їхню долю.

– Якщо хочете почути мою думку, – сказав Гордій, – то ми з жінкою одностайні. Ми вирішили так само, як і Надія: помремо, але свого нікому не оддамо.

– Ну, помирати вам іще рано, – мовив Павло Серафимович. – Діточок треба на ноги поставити, а потім уже й помирати. А ти, Федю, що скажеш?

– Ми, Чорножукови, згодні поділитися з ближнім, але задарма віддати – зась! У нас дітей нема, тож втрачати нічого. Ми теж вирішили не вступати до колгоспу.

– Та-а-а-к! – протягнув Павло Серафимович і зупинив погляд на Іванові.

– Я… Я не знаю, – затинаючись, почав Іван.

– І нам нема чого робити в тому колгоспі! – відповіла за нього дружина.

– А чому ти за всіх розписуєшся?! – аж підскочив на місці розчервонілий Іван. – Хата чия? Моя й моїх батьків! Город та поле чиї? А худоба?

– Мені батько теж гарний шмат землі дав у придане, – зауважила Ольга. – І добро дбали разом. Я не працювала, чи що? Якщо я невістка, то, виходить, мого нічого там немає?!

– Я так не сказав, – мовив уже спокійно Іван та витер хусточкою спітнілого чола. – Але є ще й мати та батько. Мені потрібно з ними порадитися.

– А своя голова є на плечах? – Ольга штовхнула Івана ліктем у бік. – Свою думку ти можеш мати? Чи ти тільки дітей робити вмієш?

– А про кого я дбаю? Про дітей, про батьків, ось про тебе, – Іван замовк. Він потер потилицю й сказав: – Я не можу приймати рішення без батьків.

– Зрозуміло, – Павло Серафимович повернув голову у бік сина Михайла. – А що ти, сину, мовчиш? Жодного слова не зронив. У тебе ж трійко діточок, потрібно про них подумати.

– Хочете почути мою думку? – посміхнувся Михайло. – Остаточне рішення я ще не прийняв. Сидів, слухав вас і дивувався: як так можна чіплятися за минуле? Ви всі ніби павутиною зрослися з усім своїм «я» та «моє». Життя не стоїть на місці, все навколо змінюється, а ви всі не хочете йти в ногу з сучасністю. Минуле життя засмоктало вас, як болото, затьмарило очі настільки, що ви не те що майбутнього, а й сьогодення не бачите! Рано чи пізно доведеться змінитися, бо життя змінюється. Ви не хочете цього зрозуміти!

– Цить! – скрикнув Павло Серафимович. Він так грюкнув кулаком по столу, що Варя з переляку підскочила на місці. – Ти лекцію нам прийшов читати?! – гримів голос батька. – Чи тебе заслали комуняки?! Продався вже їм? І скільки ж вони тобі заплатили?

– А що я таке сказав? Те, що ви всі – пережитки минулого? Так воно і є!

– Шмаркач! – закричав Павло Серафимович. – Ми всі горбатилися, щоб тобі хату збудувати, щоб жив по-людськи, і тепер ми погані? Може, ще скажеш, що на моїй землі повинні ледацюги працювати?

– Бідні люди, які теж хочуть їсти, – парирував Михайло.

– Хто працює з ранку до вечора, той ніколи не сидить голодний. І ти, Михайле, це знаєш, – майже спокійно сказав батько. – І все-таки, твоя думка.

– А я піду в колгосп, – сказав Михайло й якось нахабнувато посміхнувся. Мати не витримала. Щоб не заголосити при всіх, вона прожогом вибігла в другу кімнату й розплакалася.

– Ти мій син, – сказав батько. – Дорослий син, і я повинен поважати твій вибір. Але я б радив тобі не поспішати.

– Я сам вирішу, що мені робити, – сказав Михайло. – А тут мені нема вже чого слухати. Я пішов?

– Йди, – глухим голосом промовив Павло Серафимович. – Але я тебе не жену.

– Бувайте здорові!

Михайло пішов, і за столом запала тиша.

– Ну що ж, – зітхнув Павло Серафимович, – настав час висловити мою думку. Звичайно ж, я не збираюся віддавати землі колгоспу. До останнього я буду на ній господарем. Гадаю, що потрібно послухати, що роблять люди в інших селах. Можливо, є якийсь вихід, щоб урятувати своє добро? Я чув, що бандурист Данило ходить по сусідніх селах. Незабаром буде й у нас, тож треба спитати, що він чув.

– Згоден, – підтримав його Гордій. – Не будемо поспішати. А Данило справді всюди буває. Чого тільки не наслухається! Можливо, від нього щось путнє почуємо, тоді й помізкуємо. А ти, Павле, не тримай зла на Михайла. Молоде, зелене, гаряче, нарубає дров, а потім жалкуватиме.

– Так. Він мій син – цим усе сказано, – відповів Павло Серафимович. – Надю, – звернувся він до дружини, що вже повернулася, – а принеси-но нам пляшечку горілки! Не пияки ми, але потрошку можна! Так, брати мої?

Розмови за столом пожвавішали, коли чоловіки хильнули по маленькій. Вони похрумтіли солоними огірочками, які Варя принесла з погреба, пожували солоного сала з проріззю – внесла мати.

– Будемо чекати, – підвів риску в розмові Гордій. – А там або пан, або собака здохне. Чули таку оповідку?

– Розкажи, то почуємо, – повеселілим голосом мовив Федір.

– В одного єврея було багато дітей, тож коли не стало чого їсти, дружина посилає його до пана взяти грошей у борг, – почав Гордій, витерши губи полотняним рушником. – Пан подумав і каже: «Дам я тобі грошей, навіть повертати борг не потрібно буде, якщо за рік навчиш мого собаку по-людськи розмовляти». Подумав єврей і відказує: «Мені треба з дружиною порадитися». Прийшов додому сумний, так і так каже. А дружина йому: «Іди бери гроші й не роздумуй». Він їй: «А що буде за рік?» – «Дурний! За рік або пан, або собака здохне!»