Розшук

— Та надійшла заява, що у гуртожитку деякі непорядки.

— Раніше були, правда. А щоб на моїй пам’яті…

Лейтенант попрощався із балакучою тіткою і вирушив до готелю, сам себе переконуючи: “Він! Його робота. Ні на роботі, ні в рідних під час пограбування магазину не був, шинель, яку залишили в магазині, його. Кого ж іще розшукувати?”

Але поквапливих рішень приймати не треба. Така робота. Схибиш — покалічиш душу людині.

Смоляк не затримав Притулу ні на роботі, ні у гуртожитку. В кінці зміни почекав його на прохідній, а потім разом пішли вулицею міста. Познайомились.

— Мені треба з’ясувати деякі обставини, що стосуються безпосередньо вас, — сказав лейтенант. — Прошу зайти зі мною до райвідділення.

— Буду радий, якщо зможу чимось допомогти, — відповів Притула.

“Невже хитрує?” — подумав Смоляк.

Розмова відбулася у невимушеній обстановці. Так, він, Притула Борис Іванович, у ту тривожну для Смоляка ніч ні у гуртожитку, ні на роботі, ні у родичів не був. Він збирається одружитися. Його наречена Таня проживає у селі Садки. Там він і гостював у її батьків. Через місяць весілля.

— Я Тані, — розповідав Притула, — уже й подарунок купив — годинник. І для себе деякі обнови придбав.

— А шинель? — поставив питання руба Смоляк.

— Яка шинель?

Лейтенант поклав на стіл пакунок, розв’язав шпагат, розгорнув упаковку, розправив шинель-і аж тоді промовив:

— Оця.

Притула уважно її оглянув і щиро здивувався:

— Моя. А як вона до вас потрапила?

— Вашу шинель знайдено у Заліському. Там пограбовано магазин. А як вона опинилася на місці злочину, поясните ви.

Притула пильно глянув на Смоляка і, зітхнувши, кинув:

— Не покаявся таки, пішов слизькою дорогою.

— Хто?

— Семен Глущенко.

І Притула розповів:

— Я вже закінчував навчання, коли до училища прибула нова група. Жили разом, в одному корпусі. Щойно зарахованим видали форму. Але я помітив, що один з них, із сусідньої кімнати, земляк мій з Олександрівки Сеня ходить без шинелі. Розпитав його, у чому річ. У карти, каже, програв. Вилаяв я його, присоромив, а там жаль стало, от і віддав йому свою шинель. Грошима допоміг. Що було потім — не знаю. Я одержав призначення, більше з ним не зустрічався.

— А в нього була кличка? Ніком його не називали?

— Ні, не чув.

Не довелося Смолякові тієї ночі відпочити. Ранок застав його у Олександрівці.

— Семен Глущенко давно у село не навідувався? — запитав голову сільради.

— Та має бути вдома, — відповів голова. — Днів десять, як приїхав у відпустку.

— А де працює?

— Розказував, десь на шахтах, на підземних роботах. Добре хлопець заробляє. На рік не менше трьох разів додатково надають відпустки. От і навідується в село. Батьків не забуває. Завжди подарунки привозить. П’є тільки багатенько. А як вип’є, бешкетує. Молодість!.. Зрештою, життям ризикує. Хай хоч у селі відпочине.

— Такі відпочинки до добра не доводять, — заперечив Смоляк. — Прошу провести мене до нього. Можливо, доведеться затримати.

— Він щось накоїв?

Смоляк не відповів.

Як тільки лейтенант, привітавшись, помітив під ліжком новий коричневий чемодан, одразу зрозумів: “Він!”

Точнісінько такі чемодани знайшли і в соломі.

— Ви Семен Глущенко?

— Я. А ви хто? З чим пожалували?

— Прийшов сказати, щоб ви своїм майном не розкидалися.

— Яким майном?

— У магазині шинелю лишили, а чемодан, — рукою показав, — на заміну взяли. Чи не так?

— Нічого я не знаю, — зблід Семен, — ви мене на бога не беріть. Іч, заплутати хочуть… Я буду скаржитися!

— На кого й за що? А вас ми не плутаємо, ви самі давно заплуталися. Відтоді, як шинель програли у карти.

— Це ще нічого не означає. Що ви мені шиєте?

— Пришивають ґудзики до одягу. Краще розкажіть про свої злочини.

— Нічого я не знаю.

— Відповідатимете перед законом.

До райвідділення Смоляк повернувся не сам. Привіз Ніка і вилучене награбоване майно. Не послухав Глущенко порад Притули. Як було з’ясовано, ні на яких підземних роботах він жодного дня не працював.

…Росте на високому березі річки берізка. Бринить срібним листям. Ніби розповісти щось хоче.

Сюди іноді приходять два лейтенанти міліції з великою сильною вівчаркою, що теж зветься Берізка. І мовчать. Кожен з них згадує своє… А Берізка прихилиться боком до білого стовбура, замре і не заважає. Така вже у неї вдача…

Іван Логвиненко ПОСТРІЛ НА СВІТАНКУ Оповідання

Вранці Смоляк прокинувся у піднесеному настрої і, ще не розуміючи, в чому річ, відхилив штору. І зажмурився, засліплений яскравим весняним сонцем. Іскрилися бурульки, які невідомо коли встигли повиснути на карнизах, сніг осів, потемнішав. Горобці усипали старий клен. Смоляк квапливо розчинив кватирку. Голоси весни — пташиний перегук, дзвін крапель, прозоре високе небо!

Крокуючи по мокрому снігу, капітан Смоляк вдихав на повні груди повітря, напоєне пахощами бруньок і талої землі, чорні плями якої вже пробилися в сквері.

— З весною, Василю Івановичу! — привітався з ним Захаренко, давній приятель і колега Смоляка. Вони обидва мали човни і тому весні раділи особливо — скоро на воду.

— І тебе з весною! Тепер уже кінець зимі, — сказав Смоляк. — Добре, що хоч виїздити нікуди не треба.

Захаренко відразу спохмурнів.

— Не треба? А мені якраз і доведеться блукати по грязюці… Вчора комісар викликав і сказав, що справу Чорногуза доручено мені.

Чорногуз… Дивно, як такі люди ще зустрічаються на землі. Двадцяти восьми років, здоровий, як бугай. Пограбував одну сім’ю, потім магазин. Убив сторожа, інваліда війни. Робили засідки, прочісували ліс, чергували мало не на кожному кроці в селищі, а взяти не могли. І ніби насміхаючись з усіх, він вчинив ще два вбивства.

— Отже, Чорногуз… — у задумі промовив Смоляк.

— Він…

Цілий місяць не бачив Смоляк Захаренка. Двічі дружина приходила в управління, приносила білизну, яку відвозив нарочний, а про нього самого — ні слуху ні духу, мов крізь землю провалився. Якось спробував Смоляк спитати про нього в комісара, але той коротко відповів: “На завданні!”, ніби капітан сам цього не знав. Але служба — це служба, і розпитувати не годиться.

Ввечері тридцятого квітня до Смоляка неждано-негадано зайшов Захаренко. Не відразу пізнав капітан друга: чорна з сивиною циганська борода, давно не стрижене волосся, згрубіле обвітрене обличчя. І тільки очі світилися, як і раніше, — насмішкувато і лукаво.