Розшук

— Слухай, дружище, у вас тут ще десь вихід є. Розумієш, жінка ревнива, чатує при виході. Не хочеться з бабою зв’язуватись. Я тут молодичку чекав у вас, чарку лишню вмазав, а вона вислідила. Порятуй.

Офіціант співчутливо кивнув.

— Буває… Коридором прямо і ліворуч. У кінці — треті двері. Там відчинено.

— Спасибі, друже, завтра чарка з мене. Виручив.

Через п’ять хвилин Танченко вже пас очима на протилежному боці вулиці могутню постать Шерстюка. Той стояв на тролейбусній зупинці, раз по раз позираючи в бік кафе.

Психолог піднявся вулицею вгору. Сів у напівпорожній тролейбус. Під’їхали до зупинки, де чекав Шерстюк. Помітивши Ігоря у салоні, той не здивувався, зайшов у тролейбус і сів позаду.

Будинок, де обидва переховувались, був на околиці міста. Власне, вже не міста, а скоріше села, яке з часом потрапило в межі міста і стало його мікрорайоном. З химерною назвою Розсошенці. Кілька років тому до його центру подовжили з околиці міста тролейбусну лінію, й тепер принаймні три з п’яти тисяч жителів села мали всі умови, щоб остаточно трудовлаштуватись на численних фабриках, заводах, підприємствах Полтави.

Кмітливі сільські бабусі враз зрозуміли вигідність нової тролейбусної лінії. Ціни за кімнати, які здавали студентам і приїжджим, відразу підскочили, бо бажаючих зняти квартиру в мальовничому передмісті стало набагато більше. В однієї з таких бабусь і зняли, не торгуючись, кімнату Танченко й Шерстюк, які видавали себе за командировочних.

У цей ошатний будинок неподалік від гомінливого мототреку й поверталися обоє з кафе. Танченко переконався, що за Шерстюком ніхто не стежить, наздогнав його по виході з тролейбуса. Не змовляючись, пішли через мототрек.

— Чого приперся в кафе? — сердито зашипів Танченко, пересвідчившись, що вони на стежці самотні. — Завалитись хочеш? Сказано було не рипатись!

— Не шуми, — звів на нього безбарвні очі Шерстюк. — У мене була добряча причина. Він утік від них.

— Хто втік? — не зрозумів Танченко. — Від кого втік? Ти що плетеш?

— Клієнт наш, якого ми лягавим підставили, утік. — Меланхолійно зронив з тонких вуст Шерстюк. — Бачу, з ним буде не так просто, як тобі хочеться. Що робитимемо?

Танченко такого не сподівався. Здавалося, все було продумано до деталей. Коли спроби випитати що-небудь про скарб провалились, він вирішив перехитрити цього удачливого шукача скарбів і придумав, на його погляд, блискучий, хоч і затяжний спектакль.

Випадково ставши свідком бійки в парку й вбивства Павла Шугіна, він підібрав його паспорт. І там же, у парку, його осінило. Треба навести на слід цього самовпевненого хлопчиська карний розшук і дати йому зрозуміти це. Коли Іванюта відчує переслідування — заметушиться, прагнутиме або ж надійніше заховати знайдене золото, або ж пошвидше реалізувати його. Тут і вступить в гру він, Психолог. Єдина складність — не випустити з-під контролю золотошукача. Втім, це вже справа техніки. Тому й поклав тієї ночі у руку вбитому золоту монету. Й потім, де можна було, залишав у місцях появи Іванюти золотий слід. Подумки уявляв, як обурюються в міліції цьому піжонству. До честі слідчих, вийшли на Іванюту вони порівняно швидко. Ще б пак, подумалось Танченку, так допомогти їм! Шість монет пожертвував, а паспорт, фотографія, комедія з тим п’яндилигою в барі, якому він дав золото на зуби? Якби вони за це не вхопились, гріш їм ціна. От тільки на пошті не поталанило. Проморгав спільника Іванюти. Як посилку відправляв — засік, але чому отримував її інший — і тепер не зрозумів. Карний розшук випередив. Плакали монетки… Хоча він переконаний, це ще далеко не все. Адже ящик, біля якого довелось прибрати Панасюка, був щонайменше втричі місткіший, ніж посилка. І було в ньому золото — це безперечно.

Такі думки миттю пронеслись у свідомості Танченка, поновили в пам’яті події останніх двох тижнів.

Утік. Як же це йому вдалося? Втекти до суду? Про таке й чути не доводилось. Ось тобі й дилетант. Що це дає в ситуації, яка склалась? Чи здогадується Іванюта, як потрапив за грати? Навряд. Значить, шукатиме їх, сподіватиметься на допомогу. Це прекрасно! Куди подасться насамперед? Треба поміркувати…

— Присядемо? — кивнув Шерстюку на пусті трибуни вечірнього мототреку. — Тут зручно: нас видно, але непомітно не підійдеш.

Шерстюк мовчки присів поруч.

— Звідки дізнався? — запитав його Танченко.

— По радіо вранці передавали.

— Що саме?

— На території області знаходиться особливо небезпечний злочинець. Прізвище, прикмети. Все, як у протоколі.

— Коли це було?

Шерстюк ліниво зиркнув на годинник.

— Дві години тому, він там у якогось лісника мотоцикл спер під Знам’янкою.

— Он як? Значить, він буде шукати Панасюка в дослідній.

— Скоріше всього. Тільки про нього й знає.

Але Танченко його не слухав.

— Раз він шукатиме Панасюка, значить, той чистий. Виходить, він нас лягавим не продав.

— Виходить… Даремно ми його підставили. Він цього нам не пробачить. А фраєр він, як бачиш, серйозний. Про тебе по радіо на всю область не об’являть. Таке буває не часто.

— Заткнись, — обірвав Танченко, — розкаркався… Нам з тобою боятись його нічого. Під вишкою ходимо. Забув? Заєць на тобі висить. Гріх на душу взяли, а золото наше далеко не все. Думати треба, як того фраєра розколоть. А те, що він скаконув, — добре. Сам нам золото принесе. Діватись йому нікуди.

17

Група зібралась у кабінеті Завагіна. Крім Карого, Істоменка, Лавренюка та Дубовика, до неї підключили ще старшого лейтенанта Віктора Тимчука з відділу боротьби з розкраданням соціалістичної власності. Цей схожий статурою на атлета чоловік і раніше паралельно з ними займався золотом, якого в цій справі не бракувало, згодом — разом з Істоменком — агрохімлабораторією в Польовому, а тому був обізнаний з усім добре.

Завагін подивився на годинник, підсунув до себе папери. Карий відразу упізнав серед них свою доповідну, над якою допізна мучився учора, намагаючись ув’язати в одне ціле загалом красномовні, але розрізнені факти. Він уже знав: біля Литої могили загинув Зайцев-Панасюк.

— Причину смерті Зайцева встановлено, — тихо сказав Завагін. Усі повернули до нього обличчя. Начальник слідчого відділення за ці дні осунувся, схуд, на обличчі різкіше окреслилися вилиці. Максиму навіть здалося, зморшки на чолі у нього стали глибшими. Ще б пак! Надзвичайний випадок у практиці — втік заарештований, через кілька днів — ще одне вбивство. І хто знає, чого далі чекати. Так подумалось Карому, й він спробував перемкнути увагу на інше, став дослухатись уважніше.

— …Знову, схоже, “хіміки”, — долинули до нього неквапно виважені слова Завагіна. — Очевидно, мене або тебе, — він поглянув на Істоменка, — хтось із злочинців бачив у Польовому. Зрозуміли: ми вийшли на Зайцева-Панасюка — й усунули його. Тут я з тобою згоден. Але ти не пояснив, як убитий опинився у Чорному лісі, біля Литої могили. Версія, за якою він ховав чи забирав золото з ящика, якого знайшли в катакомбах, мені видається непереконливою. Невже, проживаючи в Польовому, Зайцев ховав би щось в Чорному лісі? У Карого версія переконливіша.

Зачувши своє прізвище, Максим мимоволі відчув, як напружились його нерви. “Хвилююся, чи що? — подумалось. — Значить, не впевнений у своїй правоті остаточно”. Підвівся.

— Я допускаю — в ящику, знайденому біля Литої могили, були заховані речі Іванюти: акваланг, можливо, одяг. Дубовик знайшов там кілька ниток з різних матеріалів. На ящику збереглися чіткі відбитки пальців рук Іванюти. Очевидно, його спільники, довідавшись про арешт Іванюти, розшукували там скарб. І щось не поділили…

Завагін слухав, перебігаючи очима висновки експерта-криміналіста.