Руді сестри

— Та нічого більше не сталося. Сядь на хвильку,

— Якщо ваша ласка, я спершу подам вам пива з холодника, а то все дно пропаде. І шинка є.

— Чудово! — озвався дон Лотаріо. — Для себе теж візьми.

— Яка ж я рада вас бачити! Яка радість! Яка тільки радість! — повторювала вона, побравшись довгим коридором на кухню.

Утамувавши першу спрагу й голод, пригрівшись біля жарів-ниці, Пліній взяв її на допит.

— А як ти потрапила в цей дім?

— Панночки завжди і в усьому воліють мати справу з людьми з нашого міста. До столу тут подається все звідтіля: шинка й ковбаси від Каталіно, вино від Гонсалеса Фернандеса, сир від Іносенсії Торрес. А я час од часу готую для них тамтенші страви. Вони призвичаїлись до них, живши там… Панночки добрі, мов янголи. А скромні! А працьовиті! Хвилини не всидять бел діла. Понад усе люблять чистоту. Щодня купаються, їм завжди бракує води. Думають однаково й усе роблять разом. Маніть я, заставши їх зранку в сорочках, не можу второпати, хто з них хто. Одна, знаєте, жвавіша й балакучіша. Друга спокійніша, але хода в них однакова й жести ті самі. Чи знаєте, Мануелю, як я їх розрізняю? Одна з них, панна Алісія, має бридкий ніготь на великому пальці правої руки.

— А як ти думаєш, — урвав її Пліній, — що з ними могло статися?

— І гадки не маю. Я вже це казала тутешній поліції. Суш собі голову, але не знаю. Обікрасти їх не обікрали, бо гроші, яких у них задосить, вони тримали в банку. Тут ніхто нічого не чіпав після того, як вони зникли. Зрештою, що я можу сказати? Ви самі, панове, знаєте — це такі янголи, що нікому б не спало на думку скривдити їх чи зичити їм злого. А щодо якихось підозрілих знайомств чи любовних інтриг, то вони вже не в тому віці й цнотливіші за святого Йосипа.

— А які люди бували в них?

— Я знаю всіх, хто тут буває. Усе люди пристойні, здебільшого з Томельйосо. Та що там казати! Це ще загадковіше, ніж непорочне зачаття!

— Я помітив, що всі шафи й комоди позамикані на ключ.

— То так. Хоча й живуть вони тільки вдвох… У них все під замком. Навіть передо мною, хоча я в них за свою. Вони самі сміються зі свого призвичаєння.

— А де вони зберігають ключі?

— У правій шухляді туалетного столика.

— А ключ од цієї шухляди?

— У торбинці. Кожна має свого ключа. Але ви не знайдете нічого підозрілого. Марна праця!

— То вони були самітні і без жодних зобов'язань?

— На жаль. Утім, Марія мала нареченого, свого єдиного нареченого, котрий пропав безвісти ще в часи війни. До другої, здається, ніхто ніколи не залицявся. Вродливими, по правді кажучи, вони не були. Окрім того, мені вони завжди видавалися трохи… замало палкими. Ви мене розумієте…

Дон Лотаріо усміхнувся.

— Але це правда. У жінці, хай навіть немолодій, завжди можна пізнати гарячу кров. А ці…

— Гаразд, — сказав Пліній, допиваючи пиво. — Напевне, нам ще доведеться час од часу звертатись до тебе, то я зателефоную по цьому номеру.

— Авжеж. Я там буваю щодня. Тільки ви мені задзвоните, я миттю примчу, бо це недалечко, на вулиці Гравіна. На перший же поклик я тут як тут!

Стомлені подорожжю, вони вирішили нікуди не виходити того вечора і, повечерявши в готелі, перейшли до малого салону покурити перед сном.

У фотелі сиділа якась схожа на чужинку стара пані, тримаючи на колінах песика — китайського муцика. У другому фотелі молодий негр читав англійську книжку.

Відколи вони переступили поріг салону, стара пані не спускала з них очей. Зрештою через якийсь час спитала в них з помітним французьким акцентом:

— Добродії теж з Томельйосо?

— Так, шановна, — відказав дон Лотаріо. — По чому ви це пізнали?

— Бо всі пожильці цього готелю звідти.

— За винятком отого, — зауважив дон Лотаріо, кивнувши на негра.

— І мене. Я теж не з Томельйосо. Натомість звідти мій песик.

— Справді?

— Еге ж. Це подарунок однієї дівчинки з Томельйосо. Він мені за сина.

І замовкла, пестячи своє собача, котре видавалося дуже з того задоволеним.

— У мене нікого більше немає, окрім нього. Усі померли у Франції.

— І давно ви живете в Іспанії?

— П'ять років.

— Вам подобається наш край?

— Ні. Але хіба не однаково, померти тут чи деінде? Запала мовчанка, така гнітюча, що навіть негр завважив це і підняв од книжки свої порцелянові очі.

Стара французка з гідністю підвелася і, взявши песика під пахву, кивнула головою на прощання.

Дон Лотаріо зобразив на своєму обличчі подивування. Негр повернувся до лектури, відкинувшись у фотелі.

До салону зазирнув власник готелю дон Еустасіо. Він подивився поверх окулярів на негра і підсів до приятелів погомоніти. Було вже пізно. Фараон так і не з'явився, тож вони, позіхаючи, піднялися до своїх покоїв.

Рано-вранці вони вже були на вулиці Фігероа. З допомогою фахівця, присланого з департаменту, відкрили шухляду, де лежали всі ключі, й почали ретельно оглядати шафи, комоди й скриньки, перебираючи білизну, листи, фотографії та різні пам'ятні речі. Шукали чогось такого, що могло б навести на слід. З усього, що пройшло перед їхніми очима й через їхні руки того ранку, увагу Плінія і дона Лотаріо привернув кількатижневий людський ембріон, законсервований у скляниці зі спиртом. Він стояв на горішній полиці шафи в покою, котрий, певне, правив колись за опочивальню подружжю Пелаес.

— Мабуть, якась родинна реліквія, — зауважив дон Лотаріо. Пліній погодився з таким припущенням, і невдовзі вони мали нагоду пересвідчитись, що сестри Пелаес зберігали й іншого роду реліквії: пасма волосся, молочні зуби, бандаж проти кили й дамську рукавичку з випаленими дірками.

— Так… Тут шанують минувшину й пам'ять предків. Пополудні зателефонувала Гертрудіс, повідомивши, що навідається ненадовго подати їм пива.

— Чи варто було їхати до Мадріда задля того, щоб цілісінький день нидіти у цій дірі? — раптом роздратовано сказав дон Лотаріо, визираючи на балкон.

Пліній подивовано глянув на нього.

— А ви гадали, що ми вибралися сюди байдики бити? Ми приїхали працювати.

— Ясна річ. Але ж можна поєднати потрібне з приємним. Приміром, ми могли б прогулятися по Растро, поласувати бульйоном у «Ларді», посидіти в парку Ретіро… Чи я знаю? Мені не до шмиги сидіти отут у чотирьох стінах!

— Але ключ до загадки ми можемо знайти тільки тут. А часу у нас доволі. Як тільки закінчимо справу, цілий день присвятимо тутешнім дивовижам.

Згадавши про велику шафу в кімнаті поряд з кухнею, Плн ній подався туди в трохи гіршому гуморі. Дон Лотаріо з похмурим обличчям ще постояв перед залитим сонцем балконом і зрештою неохоче поплентав за шефом.

Той саме відчинив велику шафу, напхом напхану ляльками різного розміру, часу та якості. Усі чистесенькі, ошатно зодягнені й вишнкувані в ідеальному, навіть занудливому порядку. Десятки скляних очей дивилися на нього. Піднесені руки з розчепіреними пальцями. Застиглі усміхи. Червоні вуста. Безліч ясноволосих голівок.

Пліній аж розчулився, розглядаючи цей вертеп. У тих різноманітних фігурках з порцеляни, пап'є-маше й пластмаси уособлювалися нездійснені материнські інстинкти Рудих сестер. Він уявив собі, як ті шістдесятирічні панночки вечорами співають колискові перед оцією збірнею ляльок, перевдягають в інші сукенки, пригортають їх до своїх теплих зів'ялих грудей і виціловують шорсткими вустами. Усі діти, котрих вони не вродили і котрими снили, були помножені в тій шафі…