Сіддхартха

Сіддхартха сидів випроставшись і вчився дихати ощадливо, вчився дихати якомога рідше, вчився затримувати подих зовсім. Він учивсь уповільнювати дихання, а потім і серцебиття, вчився стишувати удари серця, поки воно починало битись чимдалі рідше і майже спинялося.

У старшого з аскетів Сіддхартха вчився самозречення, вчився по-новому, по-саманському, самозаглиблення. Пролетить над бамбуковим лісом чапля — і Сіддхартха візьме її в душу, і вже й сам лине над лісами та горами, сам уже чапля, і ковтає рибу, й голодує чаплиним голодом, і скрикує чаплиним криком, і вмирає чаплиною смертю. Трапиться на річковому березі дохлий шакал — і Сіддхартхина душа прослизне у надійну, стане мертвим шакалом, лежить на піску, спухає, смердить, розкладається, шматують її гієни, шуліки здирають із неї шкуру, і вона обертається на кістяк, робиться порохом, і вітер розвіює її в полі. Та щоразу верталася Сіддхартхина душа назад, верталася мертва, верталася тлінню, верталася прахом, зазнавши похмурої розкоші коловороту, і застигала немовби мисливець край галявини у новій спразі, де можна уникнути коловороту, де починається кінець першопричин і безболісна вічність. Сіддхартха вбивав у собі свідомість, убивав пам’ять, покидав своє «я» й переходив у безліч чужих утілень, був твариною й падлом, каменем, деревом і водою, а прокидаючись, щоразу знов віднаходив себе, байдуже що світило в небі — сонце чи місяць, і знову ставав своїм «я», пускавсь у коловорот, знемагав од спраги, тамував спрагу, відчував її знов і знов.

Багато чого вчився Сіддхартха в саман, учивсь обирати десятки шляхів, що ведуть від особистого «я». Він ступав на шлях самозречення в болях, у добровільно сподіяних муках, навчавсь тамувати біль, голод, спрагу, втому. Він ступав на шлях самозречення в роздумах, міркуваннями звільняв свідомість від усіх уявлень. Учився Сіддхартха обирати й інші шляхи, тисячі разів покидав своє «я» і на цілі години, на цілі дні застигав у стані «не-я». Та хоч усі ці шляхи і вели від «я», кожен із них кінець кінцем знову приходив до «я». Хоч Сіддхартха тисячі разів утікав від свого «я», переходячи в Ніщо, у тварину чи в камінь, неминуче наставало повернення„ невідворотно наставала година, коли він себе віднаходив,— сонячного дня чи місячної ночі, в затінку чи під дощем; і знов було «я», знов був Сіддхартха, знов були муки рокованого коловороту.

Поруч із Сіддхартхою жив Говінда й був його тінню, ступав тими самими шляхами, робив над собою ті самі зусилля. Рідко коли заводили вони розмову про щось інше, крім того, що від них вимагало служіння й наука в аскетів. Часом вони вирушали удвох від села до села на жебри для себе та своїх учителів.

— Як ти гадаєш, Говіндо,— звернувся одного разу в такій мандрівці Сіддхартха до товариша,— як ти гадаєш, ми чогось навчилися? Чи досяг кожен із нас своєї мети?

Відповів Говінда:

— Ми вчились і вчимося далі. Ти, Сіддхартхо, станеш великою саманою. Тобі легше даються вправи, старі самани часто бувають від тебе в захваті. Колись, о Сіддхартхо, ти станеш святим!

І промовив Сіддхартха:

— Але мені, о Говіндо, так чомусь не здається. Того, чого я досі навчився в саман, друже мій, я міг би навчитися швидше й легше. Я міг би повчитись цього в будь-якому шинку десь у повійницькому кварталі, серед возіїв та гравців у кості.

Відказав Говінда:

— Сіддхартха з мене кепкує. Як це ти вчився б в отих злидарів заглиблюватися в себе, затримувати подих не відчувати ні голоду, ні болю?

І промовив Сіддхартха тихо, так ніби говорив сам до себе:

— Що таке заглиблюватися в себе? Що таке покидати власне тіло? Що таке постувати? Що таке затримувати подих? Це — утікати від свого «я», це — уникати ненадовго мук бути собою, це — ненадовго забуватись і не відчувати болю та марності життя. Цю саму втечу, це саме коротке забуття погонич волів знаходить у придорожній корчмі, випивши кілька кухлів рисового вина чи кокосового молока, що переграло. Отоді він уже не відчуває самого себе, не відчуває життєвих страждань, і тоді він знаходить ненадовго забуття. Задрімавши над кухлем із рисовим вином, погонич волів знаходить те саме, що знаходять Сіддхартха й Говінда, коли внаслідок тривалого вправляння покидають своє тіло й переходять до стану «не-я». Ось у чому вся річ, Говіндо.

Відповів Говінда:

— Ти так кажеш, о друже, хоч і знаєш, що Сіддхартха — не погонич, а самана — не п’яниця. Може, п’яниця й знаходить забуття, може, ненадовго він і рятується втечею та вгамовується. Але коли він повертається зі своєї самоомани назад і застає все так, як було, то не стає мудрішим, не збагачується досвідом, не підіймається ні на щабель вище. І промовив Сіддхартха, всміхнувшись:

— Не знаю, п’яницею я ніколи не був. Але те, що я, Сіддхартха, у своїх вправляннях та самозаглибленні знаходжу забуття лиш ненадовго, і до мудрості, до спасіння мені так само далеко, як і дитині в материнському лоні, це я, Говіндо, знаю, добре знаю.

А якось іншим разом, коли друзі вийшли з лісу, щоб випросити в селі трохи харчів для своїх побратимів і вчителів, Сіддхартха звернувсь до товариша знов:

— Скажи, о Говіндо, чи на праведному ми шляху? Чи наближаємось до пізнання? Чи наближаємось до спасіння? Чи не ходимо ми колом, хоч і гадаємо, нібито уникли коловороту?

Промовив Говінда:

— Багато чого, о Сіддхартхо, ми з тобою навчилися. Багато чого нам іще треба навчитись. Ми не ходимо колом, ми йдемо вгору. Це коло — спіраль, і на кілька сходинок ми вже зійшли. Відповів Сіддхартха:

– Скільки років, на твою думку, старшому серед саман, шановному нашому вчителеві?

І сказав Говінда:

– Нашому старшому, либонь, років із шістдесят.

А Сіддхартха:

— Отож він дожив до шістдесяти років, а нірвани так і не досяг. І сповниться йому сімдесят, потім вісімдесят, стільки ж сповниться й нам з тобою, а ми все вправлятимемось, постуватимо і віддаватимемось роздумам. Але нірвани однаково не досягнемо — ні він не досягне, ні ми не досягнемо. О Говіндо, мені здається, з усіх саман, які тільки є, жоден, жоден-жоднісінький не досягне, мабуть, нірвани. Ми знаходимо розраду, знаходимо забуття, вчимося вміння й мистецтва самих себе ошукувати. Одначе найголовнішого шляху шляхів — ми не знаходимо.

— Не кажи, о Сіддхартхо, таких жахливих слів! — вигукнув Говінда.— Невже з-поміж стількох учених мужів, з-поміж стількох брахманів, стількох суворих і достойних саман, із-поміж стількох спраглих, щирих і ревних, святих шукачів жоден не знайде того шляху шляхів?

Сіддхартха, однак, відповів голосом, у якому вчувалося стільки ж туги, скільки й іронії,— голосом тихим, ледь сумовитим, ледь насмішкуватим:

— Скоро, Говіндо, твій товариш Сіддхартха зверне з цієї саманської стежки, якою він так довго з тобою ішов. Мучить мене, о друже, спрага, а на цьому довгому саманському шляху вона анітрохи не втамувалась. Я завжди прагнув до пізнання, переді мною завжди поставало безліч запитань. З року в рік я звертався до брахманів, з року в рік звертавсь до святих Вед. Та якби я, о Говіндо, звертався до птахів-носорогів чи до шимпанзе, це було б, мабуть, так само добре, так само розумно й так само корисно. Багато часу, о Говіндо, я згаяв, але й досі не можу сказати, що навчився ось чого: навчитись нічого не можна! Гадаю, отого, що ми називаємо «вчитися», насправді немає, друже мій, тільки якесь знання, і воно є скрізь, воно — Атман, воно в мені, й у тобі, й у кожному створінні. І тепер мені починає здаватися ось що: у цього знання немає лютішого ворога, ніж жадоба пізнання, ніж навчання.

І тоді спинився Говінда серед дороги, здійняв руки й промовив:

— О Сіддхартхо, не лякай же свого товариша такими словами! Бо слова такі й справді будять у моїм серці страх. Подумай лишень: що було б зі святими молитвами, що було б з вельмишанованим брахманським станом, що було б зі святими саманами, коли б усе було так, як ти кажеш, коли б нічого не можна було навчитися? ! Що ж, о Сіддхартхо, що ж тоді з усім цим сталося б, що ж узагалі є на землі святого, дорогого, гідного пошанування?

І Говінда стиха проказав вірша з однієї з упанішад:

Хто, дух свій очистивши, думам віддавшися, в Атман пірнає,

Словам не підвладне серця блаженство у того.

Але Сіддхартха мовчав. Він міркував над словами, з якими до нього щойно звернувся товариш, і доміркував ці слова до кінця.

«А й справді,— думав Сіддхартха, стоячи з похнюпленою головою,— що ж зостанеться від усього того, що нам здавалося святим? Що? Що справдиться? » І він похитав головою.

Майже три роки прожили отак юнаки в саман, навчаючись їхніх вправ, і ось якось до них усілякими шляхами та манівцями долетіла звістка чи, власне, чутка, ба навіть легенда: буцімто з’явився десь чоловік на ім’я Гаутама — Величний Будда, що подолав у собі страждання світу й зупинив колесо відроджень. З гуртом послідовників цей блаженний у жовтій накидці аскета мандрує, проповідуючи, країною і не має ані майна, ані рідного дому, ані дружини, а має тільки палкий розум, і брахмани та правителі схиляються перед ним і стають його учнями.