Сім стихій
Шрифт:
— Хай буде стаття, — погодився я, — але…
— Стаття, — раптом лагідно підхопив він, — гарна стаття, а не лист міфічній героїні з оповідання.
Он воно що! Він не повірив у жодне моє слово. Як же інакше — істину знали тільки троє, до того ж один із цих трьох — журналіст… Якась мана: Аїра мовби передбачала такий хід подій і безневинний жарт шефа — теж, вона писала мені про статтю. Шеф тільки повторив те, про що вона повідомила у своєму листі два місяці тому.
Та ж сама думка промайнула у мене, коли я виходив з просторого кабінету шефа з апаратом повного міжконтинентального зв’язку. «Це попередження, — подумав я. — Аїра попереджає мене, нас — попереджає про те, як може скластися доля проекту «Берег Сонця». Вона хоче, щоб ми були обачними, щоб у нас стачило снаги завершити проект! Навіщо це їй? Та дуже просто: коли ми оволодіємо всією енергією Сонця, ми зможемо послати до Близнят скільки завгодно кораблів. І хіба знайдеться інший спосіб
Тижнів через два Нікітін несподівано запитав:
— Як справи з листуванням?
Я навіть не зразу второпав. У його очах було здивування. Я трохи поміркував — і розповів йому. Розповів багато про що…
Він був схожий на мене. Мій справжній двійник. Таким ось, певне, був і я років із двадцять тому. Хай послухає.
— Ось за що доведеться взятися, — сказав я, — кожен з нас якоюсь мірою відкриває нові істини або прагне до цього, але ж саме я був фізиком, ти знаєш. Тоді все видавалося простішим, особливо спочатку. Вічно хвиляста астата заповнювала безмежний світ, а закони фізики чимось скидалися на чарівну паличку, за допомогою якої раз і назавжди можна навести в ньому лад. Мені гадалося, що мій наставник Лайманіс поглядає на мене з повагою і надією. Якось він приїжджав до нас у редакцію. Симпатичний дідуган… справжній учений.
— Що ж було далі?
— Далі… нічого не було. Хоч як прикро, я захопився, кілька днів ходив сам не свій, наче відкрив хтозна-що. Так воно, може, і сталося б, якби я мав більше хисту або працездатності. Я винайшов навдивовижу простий запис відбиття хвиль від рухомих шарів. І пересвідчився, що закон цей правильний і для іоносфери, і для морської поверхні. Кожен електромагнітний імпульс, відбиваючись, інформував про безперервний рух. А раніше картину відбитих хвиль уявляли хаотичною, безладною, на неї, можна сказати, махнули рукою. Вважалося нездійсненним розрахувати відлуння. Я знайшов цю формулу. Кілька імпульсних спалахів могли дати точний портрет зоряного вихору, метеорного рою або зарядів в іоносфері. Минуло півроку, і Лайманіс показав мені статтю Ольміна. Спочатку я не зрозумів її. А коли зрозумів, то побачив, яка прірва між його та моїми результатами. З його дослідження моя закономірність випливала як частковий наслідок, як приклад. Він надрукував його за два роки до того, як я розпочав розробляти тему. Іноді я розмірковую про нього. Про Ольміна. Хто він? Намагаюся навіть уявити, який він на вигляд. Бачиш, його робота не просто талановита, ні. Її ні з чим порівняти. Вона навіть якась неохайна, але це, безперечно, неохайність генія: лишити після себе трохи і для інших — хай потрудять мізки.
— І тільки тому… ти відрікся?
— Так. Відрікся. Я не хотів бути серед тих, хто шукає самі крихти. І обрав нашу професію.
Я не знав, що спонукало мене до сповіді. Розговорився раптом. І без будь-якої причини.
— Проектом «Берег Сонця» керує якийсь Ольмін, — сказав раптом Нікітін, — можливо, той самий. Я чув: шеф казав. А це означає, ти з ним зустрінешся. Потім розповіси. Невже у Сонця відберуть колись усе тепло і світло? Це ж неможливо!
— Та ні. Візьмуть стільки, скільки потрібно. До того ж лише для експерименту. Ти в якому столітті живеш, мій любий журналісте? Майже за двісті років до тебе люди мріяли про те, щоб сповна використати сонячне тепло та світло.
…Отже, про повне освоєння енергії світла. Очевидно, авторів проекту могло б зачепити за живе збентежене зауваження Нікітіна: йшлося-бо про ставлення до експерименту. Я вже побував у Сонцеграді, вже відчув ритм нової будови, вже збагнув людей, причетних до неї. Це не схоже на академічний дослід чи просто на те, коли перевіряють на принцип. Я бачив Ольміна. Чув, як він розмовляв з критиками й опонентами. Побував в інститутах. У щойно створеному Інституті Сонця, наприклад.
Не виключено, що архітектори прагнули втілити трохи абстрактну ідею щедрості світила, невичерпності його енергії: розмах вражав уяву.
Запам’яталися якісь округлі величезні кабінети й лабораторії із склепінчастими стелями, з безконечними панно, на яких ритмічно повторювався один і той же сюжет: сонячні промені — яскраво-жовті, пекучі, зелені (у морській таємничій глибіні), багрець і золото небесного світла, гарячі розлогі обрії. А на горішньому поверсі зала, відкрита, не засклена, з високими колонами під срібними капітелями, з дикими виноградними ліанами, що обвивають мармур і далекосхідний граніт, із захисними полями, що відводять негоду, вітер, дощ, виповнена жовто-зеленим світлом, наче акваріум. Широкі пройми між колонами пропускали так багато світла з вулиці, що здавалося, ось-ось подме вітер, якщо там, надворі, погойдуються дерева. Однак було незатишно, і невідомі мені люди, — чи то прохачі, чи відвідувачі, чи прожектери, що ніби зійшли з давніх полотен, — здавалося, важко призвичаювалися до цієї сучасної, але непідробної розкоші.
ОльмІн
виявився шатеном середнього зросту, із симпатичним обличчям — він зовсім не був схожий на того фізика, про якого я згадував і якого, вважав, так яскраво міг би собі уявити. Ні, той був би іншим… І всі суперечки тут точилися про ставлення до експерименту. Чинячи опір чиїйсь волі, Ольмін уже цим прагнув започаткувати саму справу. Він зовсім не скидався на одержимого, і тільки манера говорити іноді виказувала його. Йому не потрібні були ні електронна пам’ять, ні записи, ні особливий настрій. Я чув, як він переконував, не підвищуючи голосу, якось навіть втомлено називаючи цифри, формули, легко беручи гору над суперником, роблячи його своїм спільником. Я не міг збагнути, в чому наснага цієї гіпотетичної сили… Шукав її і не знаходив. Опоненти посилалися на авторитет науки. Чи легко заперечувати, коли цитується один із розділів книжки Костянтина Ціолковського? Або ж відомого у минулому фізика Дайсона?Підводиться, скажімо, академік Долін і виголошує цілу промову:
— Зростання населення зумовлює космічне розширення суспільства. Причини такого розширення треба шукати також і в об’єктивній логіці боротьби з природними стихіями, в неухильних законах розвитку. Костянтин Ціолковський ще у 1895 році висловив своє славнозвісне положення: людина повинна використати все сонячне світло і все сонячне тепло. І початися це повинно з освоєння поясу астероїдів. Маса цих невеликих небесних тіл, за висловом Ціолковського, «розбирається до дна». З цього матеріалу «виліплюються» штучні космічні тіла з найвигіднішою формою поверхні. Однак маса астероїдів, як ми знаємо, не така вже й значна. Ось чому колись дійде черга до Землі та до інших планет. Минуло кілька десятиліть, і американський фізик Дайсон знову розглянув питання про перебудову сонячної системи. Дозволю собі нагадати його розрахунки. «Сфера Дайсона» — це порівняно тонка шкаралупа, що оточує наше світило. На внутрішній її поверхні розташовуються машини, прилади, люди — все, що складає нашу цивілізацію. І жоден промінь світла не омине велетенську оболонку. Утворюється мовби одна гігантська кімната з одним-єдиним світильником — Сонцем. Подвійні зірки прикрасять гігантське помешкання світильником іншої форми. Щоб спорудити сферу, Дайсон запропонував розпилити Юпітер. Для цього потрібна енергія в 1044 ерг. Її може дати Сонце за 800 років. Площа сфери приблизно у мільярд разів більша за площу земної кулі. Прошу присутніх звернути увагу на цю цифру; у мільярд разів.
Дайсон відзначив цікаву закономірність, яка зв’язує між собою, здавалося б, незалежні величини: маси великих планет, товщину штучної біосфери, енергію сонячного випромінювання, час технологічного розвитку суспільства і час, потрібний для розпилення великих планет. Ці величини, виявляється, узгоджені. (Пауза. Ковток води). Прислухаємося до вченого. «Тому, — підсумовував Дайсон, — коли знехтувати можливістю випадкової катастрофи, цілком закономірно сподіватися на те, що розумні істоти врешті будуть змушені вдатися до такої форми експлуатації доступних для них ресурсів. Слід сподіватися, що у межах кількох тисяч років після того, як будь-який мислячий вид вступить у стадію технічного розвитку, він заселить штучну біосферу, яка повністю оточуватиме його материнську зірку». «Сфера Дайсона», як ми собі чітко уявляємо, повинна випромінювати у світовий простір інфрачервоне проміння: у цьому місці галактики спалахне сильне джерело теплового випромінювання, потужність його дорівнюватиме потужності материнської зірки. І неважко пересвідчитися, що саме така оболонка чи сфера навколо зірки надає одразу і площу й енергію її мешканцям. Отож чи можна вважати, що в проекті «Берег Сонця» так само успішно розв’язуються обидві ці проблеми? Навряд. Питання про збільшення площі, придатної для мешкання, лишається відкритим. Це тільки частковий експеримент, і не треба закладати в його програму більше того, що він може дати (і т. д.).
…І ось чути голоси, що підтримують Доліна:
— З думкою відомого вченого важко не погодитися! Нашим нащадкам потрібна буде сфера Ціолковського — Дайсона. І може, раніше, ніж це передбачається.
І незворушна відповідь Ольміна:
— Якщо ми не оволодіємо енергією Сонця, то на створення такої сфери потрібно 800 років. Про що ж сперечатися? Отже, саме той проект, який сьогодні розглядається, дасть путівку в життя давній, але цікавій ідеї Дайсона і Ціолковського. Три-чотири роки замість восьмисот років!
Тепер інші голоси:
— Невже ви вірите в ідеї та проекти, що стосуються виключно галузі фантастики?
— Ми зібралися тут, судячи з усього, саме для того, щоб говорити виключно про фантастичні проекти, — такою була відповідь.
Проводи сонця
— Завтра Сонце перетне екватор! — вигукнула Калина Зданевич. — Шкода, що це лише ілюзія, а насправді ще трохи повернеться наша Земля.
— Кажуть, цього разу все буде інакше, — сказав Рідз Кеттл, і я охоче підтримав його жарт; він не так уже вправно володів російською.