Сім стихій
Шрифт:
Знову звуки. Ті звуки, що так нагадують музику, струмочки у виярках, вітер, — тихіше, тихіше… Вони ніби вселяли надію на допомогу. Я зрозумів: адже стихія ця — розум! Його прояви найбільше схожі на стихію, якщо тільки думка спостерігача не в спромозі упильнувати за ними.
Проте і мій власний розум подібний до цієї стихії, я сам був її часткою. Я став іншим. Роки зробили свою справу.
Скільки часу збігло! Дорога, багряний ліс… Та чи було це зі мною?
Тиша. Гук вітру раптово замовк. Навіть близькі хмари зупинились у своєму леті. Неначе уві сні.
Та це і був сон.
Поряд зі мною незнайомка, та сама, я одразу впізнав її. Вона
— У вас є бажання? — м’яко запитала вона. — Тепер я могла б його виконати.
Я замислився, потім відповів:
— Ні. Хай усе буде так, як є.
Дивовижна усмішка освітила її обличчя.
— Я не про це, — заперечила вона, і я зрозумів, що вона хотіла сказати.
— Тоді хай хвилини, що минуть за час нашої розмови, до мене повернуться. Не відбирайте їх у мене.
Вона засміялася, і я побачив, який зрадливий у неї сміх. І так само усміхнувся, але зовсім іншою усмішкою, невеселою. Напевне, я мав кепський вигляд: чуприна скуйовджена, плями крові на костюмі, сорочка розірвана.
Обличчя її посерйознішало, ніби вона читала мої думки. Та, мабуть, так воно і було.
— Це само собою зрозуміло, — сказала вона.
— Коли можна, — попросив я, — коли можна, я хотів би бачити Землю. Не землю взагалі… Розумієте?
— Так, — тихо відповіла вона.
— Звичайно, Берег Сонця я можу побачити тільки сам, — випередив я її можливе заперечення. — Адже інакше це буде втручання в експеримент, я буду підготовлений загодя…
Вона кивнула.
…Я побачив напрочуд спокійне море і берег. Під скелею застигли хвилі, над ними зупинилися вітри. Місце було далеке, незнане. Блакитний простір, овіяний серпанком. Я летів над тайгою. Сірі й голубі стрічки річок. Круті береги, брили гір, долини.
Переді мною відкрилися російські космічні простори. Ген попереду, скільки сягало око, сяяло світло, і за плечима моїми сяяло світло, за спиною моєю даленіли й даленіли вигини великих річок та бганки землі.
Поставали світлі ліси. Крізь сум’яття листя я бачив галяви з травою та квітами, і чагарники, і поля, відкриті для вітрів.
Коли я наближався, над моєю головою оживали золотаві хмарки. Внизу міста, мости, пагорби, кручі, зелені балки, озера з перевернутим у них небом. Повітря стало зеленкуватим, чистим, наче на акварелі. Сонце тут було ще низьке, воно не встигало за мною; я побачив, як воно доторкнулося до землі, і як запалав світанковий обрій, і як під сильним і ніжним вогнем повзли довгі тіні. Пташина зграя низько-низько стелилася над землею, ніби теж поспішала разом зі мною.
І тоді я вернувся. Я знову був у своєму елі. І грізна сила, що вмить перенесла мене за тисячі кілометрів, здавалося, відступила. Незнайомки поряд не було. Ще з хвилю я бачив літаючу кулю. Вона пливла ліворуч від мене. Далеко…
«Ми ще поборемося, — думав я. — У цьому весь сенс. І хай буде вічний океан і вічний хай буде вогонь зірок. Хай буде вічна Земля з континентами, що їх породив колись древній материк Гондвана, вічний хай буде вітер над нею. А отже, і вічне, незнищенне життя. І вічна любов. І вічний розум…»
Я підняв ель вище. Куля відстала від мене. Її світло заступили швидкі хмари, що караванами бігли над водою. Вона залишилася за моєю спиною, розтанула.
Я поспішав, дуже поспішав… Ольмін був там. На склі я побачив своє відображення. «Ну що, Глібе! Хутчіше!..»
Тридцятимильна
смуга моря відділяла мене від берега. Не потрапив би мій друг ель, у таке скрутне становище, ми здолали б її за лічені хвилини. Тепер же ми рухалися нерівно, якось зношено, що було схоже на вагнерівський політ валькірії.Непереривний слід життя, однієї з наймогутніших стихій: в чомусь вона подібна до вогню та води, натискові її не зможуть протистояти ні льодові піки, ні океанські западини, ні віддалені від нас небесні тіле, що купаються в зоряному морі. За нею і поряд з нею ідуть любов і розум, два начала творення, дві інших стихії, схожі на осяйний вогонь та буйні вітри над земними далями. Їх діяння часом непомітне, ніби одвічне старання річок, що вирощують мілини й острови біля свого гирла.
Що залишається від нас у часі? Те, що було передане іншим невимовною силою любові, мистецтва, розуму — так, як це змогла зробити Аїра. І Ольмін. Усе інше щезає геть. Хвилі розмивають наші сліди на піску. Вітер заносить тліном і пилом згаслі вогнища, що колись нас обігрівали. Наші тіні відходять разом з нами. Інакше ще й по смерті видавалося б, ніби ми ще живі.
Як те, що омріяв, чого ще нема (на все б подивиться тверезо), як проліски білі, неначе зима, підсвічують ноги березам, як спалах бузку під вікном у росі, як повінь ріки у нестримі, як помах крила в неповторній красі, що в казку над світом нестиме, як влада над Словом, де все ожива, (повік пам’ятаймо про це ми), такою вона в моїм серці жила й лягла тягарем свинцевим.Про автора
Щербаков Володимир Іванович народився у Москві, закінчив середню школу селища Мякіт на Далекому Сході, далі електротехнічний факультет МЕІ; працював інженером, захистив дисертацію, був керівником науково-дослідницької лабораторії. З 1976 року журналіст, був заступником головного редактора журналу «Техника — молодежи». Перші науково-фантастичні оповідання надрукував у 1964 році. За оповідання «Прямий доказ» відзначений премією на Міжнародному конкурсі молодих письменників-фантастів у Варшаві. У 1977 році за книжку науково-фантастичних оповідань «Червоні коні» нагороджений почесним дипломом та пам’ятною медаллю на Всесоюзному літературному конкурсі імені Миколи Островського.
Зміст
Передмова
Частина перша. «Гондвана»
Частина друга. Поблизу берегів землі
Частина третя. Небесний вогонь
Про автора
Редактор Ю. Г. Попсуєнко
Художнє оформлення О. М. Коспи
Художній редактор К. О. Рязанов
Технічний редактор М. Л. Мелько
Коректори Р. О. Кондрацька, I. К. Парфілова
Інформ. бланк № 1599
Здано до набору 26.07.83. Підписано до друку 23.11.83. Формат 84X1081/32. Папір кн-жури. Гарнітура літературна. Друк високий. Умовн. друк. арк. 13,44. Умовн. фарбовідб. 13,86. Обл. — вид. арк. 14,42. Тираж 30 000 пр. Зам. 3-420. Ціна 95 к.