СІМ ВОРІТ

"І де ти його подів?" – спитав Голос над вухом.

"Кого?" – впізнав Голос Енліль.

"Труп", – відповіла статуя.

"Ай-яй-яй. Як ти могла про мене таке подумати, га?"

"Тоді де хлопець?"

"Пішов собі додому. Звідки я знаю, де він?"

"Та ти що! Прийшов, погуляв серед ночі і пішов собі додому?" – саркастично сказав новий Голос.

"Послухай, Енкі…" – спокійно і стримано почав Енліль, бо він знов упізнав голос.

Енкі слухати не став, він накинувся на дідка з прокльонами і звинуваченнями, причому, для зручності і для точнішого вираження своєї думки, перейшов на шумерську. Єдиним словом, яке Елфі впізнав, було Інанна, і то він не розумів, що це означає.

Статуя теж не розуміла, про що вони. Коли діди видохлись, вона скористалась моментом:

"Він того бідолашного вбив! І що тепер буде?"

"А ти помовч!" – гаркнув на неї Енліль, і Елфі вирішив, що пора з'явитись і, нарешті, передати те, що Марина просила.

Він відлетів подалі, знову вдарився об землю, перетворився на юнака і прибіг до них, схопив Енкі за руку:

"Марина просила переказати вам – ви ж Енкі, так? – Марина просила переказати вам, що її треба рятувати. От".

"Коли ти її бачив?" – швидко спитав Енкі, а Енліль потихеньку позадкував і втік із цвинтаря через відому дірку.

"Бачив у Фастові, на вокзалі – вона мене покликала і мовила – йди на Личаківський цвинтар, якщо не знайдеш мене у Львові. Я дуже ретельно шукав: її нема".

"Що робити? – мучився Енкі. – Де ж вона зараз, тепер спробуй знайди!"

"А що її шукати? – здивувалася статуя. – Висить на гаку за сьомими воротами".

"Жива?"

"Мертва, звичайно!"

Енкі схопився за свої вуха.

"Та без паніки, – рипіла статуя з темряви, – Софія народжує якраз… Ловиш думку?"

"Хто така Софія?"

"Та які ж ви повільні, шумерські огризки, чесне слово! – втрутилася рибка-таранка. – Подуй на мене, і я вже попливу, зроблю все, як там по міфу розписано… ну ти ж знаєш, правда?"

"По міфу вас повинно бути двоє".

Рибка обпливла в повітрі навколо Елфі, оцінююче оглянула його.

"Не треба. Обійдусь і сам… Давай – дуй, і я пішов".

Рибка приготувалась. Енкі почухав вуха, набрав у груди цвинтарної ночі і подув…

Софія з мукою подумала, що більше вона не витримає.

Софія не відомо скільки часу – бо часу не було – металася в холодних простирадлах на великому ліжку, куди вона лягла, щоби народжувати, бо у всіх фільмах, які вона бачила, і книжках, які читала, породілля лежить на ліжку і народжує.

Тому вона вляглася в ліжко і з жахом дивилась на Артура, а він – на неї.

Спершу Софія просто плакала від страху, а потім почала голосно стогнати від болю, а біль ставав дедалі сильнішим і частішим, вона не бачила з нього виходу, не знала, чи правильно робить, чи це якась біда, і все йде якось не так… а як?

Лежала в холодних білих простирадлах, дивилася на тіні над собою. Коли надходила перейма – закушувала губи, замружувала очі і стискала руки в кулаки, наскільки могла їх стиснути. Спочатку здавалося, що так нібито легше, потім здаватися перестало.

Артур мовчав і дивився на неї.

Перейми ставали щоразу страшнішими, і кінця їм не було. Скільки ж це триватиме? Вона била ногами по холодній постелі, вигиналась і кричала, аж зривався голос. Софія була мокра від поту, весь час хотілося пити, а випити нічого не могла, бо відразу ж вивертало, вона не розуміла, що з нею робиться, вона не знала, що зараз у ній відбувається, вона думала, що при пологах сильно болісно тужить – і жінка, тужачись, із криком народжує дитя. Вона думала – це недовго, хвилин так 20-30. Вона у фільмах бачила. Без подробиць. Тепер її корчило, біль був, немовби хтось викручував її – важку, з животом – намагався скрутити, вичавити, і вона знов натхненно, з усієї сили, кричала.

Вона й не помітила, як у ворота, над якими на гаку висів труп Марини Чех, запливла маленька рибка-тарань.

"Ну як?" – спитала риба.

"Більше не можу… – лепетала Софія, не розуміючи, хто її питає. – А-А-А!!!"

Риба, тимчасом, махнула хвостом і розсипалась, перетворившись на чоловіка в світло-синьому лікарському костюмчику.

"Так-так, – сказав чоловік. – Глянемо, що в нас тут… Ай-яй-яй, хто так народжує? Ану розведи ноги – ти ж душиш свою дитину!" – і впхав пальці в Софію.

Софія рвонулась і заричала по-звіриному, бо це було ще болючіше, ніж усе, що до цього. Їй здалося, що в неї зовсім немає живота, ніг – тільки гарячий вогонь, здоровенна рана.

"Ну-ну, вже все… – сказав чоловік, що зробився з риби. – Зараз будемо народжувати… Ану потужся… – Софія потужилась. – Не так… не в голову. На мене потужся".

Софія відчула, що з неї щось тече, злякалась, і від страху стало раптом легше.

"Так, – мовив лікар. – А тепер знімемо з гака тіло цієї дівчини, оживимо її і будемо народжувати. Вставай".

"Ні… Не…" – залепетала Софія.

Не тому, що не хотіла оживляти Марину – їй було байдуже, – а тому, що боялась собі навіть уявити, як вона встане.

"Що значить "не"? Як це – "не"? Ніяких "не". Хочеш народити – то будь така хороша, вставай, а інакше – що ж, мучитимешся".

"Я… я… зараз… тільки я не можу встати… А-а-а-а-А-А-А", – перейма знову повернулась, "легше" закінчилось.

"Встати – просто: давай, на бочок… Не розумію, чого ти взагалі лежала весь цей час – так набагато більше болить. Походила б, то воно тобі і не так боліло. Вставай – вставай…"

Софія зрозуміла, що вона стоїть – і глянула вниз.

"Не туди, – сказав лікар. – Он вона".

Щось синюшне, ніби в тумані, виступало перед нею, вона торкнулась долонями чогось м'якого і холодного, дихнула, зітхнула…

І я впала вниз, із воріт, стрибнула і вдарилася колінами.

Не було вже ні похмурої кімнати, де горить вогонь, не було жінок у білому. А було багато якогось світла, я задивилася в те світло…

Я згадала, що десь тут був Артур. Але якийсь чоловік, одягнутий, як лікар, помахав мені рукою – йди сюди… Я пішла до нього, згадуючи, хто я така…

Софії, тимчасом, було байдуже до мене, до всього світу. Софія була щаслива. Софія усміхалась, дихала легко і, заплющивши очі, долонями торкалась до тоненьких ніжок свого сина, що лежав у неї на грудях, уткнувшись мокрим малим носиком в її худу, маленьку цицю.

"І що далі?" – спитала статуя.

"Он вона, йде", – відповів Енкі, і всі, хто був на цвинтарі, побачили мене.

Тобто – нас.

Бо я з того світла, з тої темряви, звідти, де я була, я прийшла не сама.