Сад спочилих котів

вони так майстерно розташовані, що спокійно вміщують чотири тисячі осіб; глядачі самі обирають місця.

Як на мене, то кількість прибулих, охочих побачити гру, вже сягала десяти тисяч, а можливо, так уводили в оману малі чи, точніше, тісні розміри міста.

«Достатньо прийти за годину до початку гри, — радив мені портьє. — Ви не тільки не залишитеся без місця, а ще й виберете собі якнайкраще. Крім того, заїжджі чужоземці

(хоча він і знав, що я також чужоземець, однак прирівнював до тутешніх мешканців, либонь, тому, що я розмовляв його мовою)

дечого не знають. Вони приходять та тиснуться в перших рядах. Натомість на рівні судді гри

як вам відомо, суддею здавна виступав володар, та ось уже ціле сторіччя це обов'язок мера. У зв'язку з цим кожен новообраний мер тижнями, а то й місяцями, вивчає від попередника все, що потрібно знати для гри. Кажуть, це ніби мистецька таємниця, що передається від батька до сина. Не знаю: хто хоче, той вірить цьому, але вам не за новину: люди обожнюють теревені про отакі таємниці; як на мене, то вони базікають про це, аби полоскотати собі нерви. На чому я зупинився, га?

на рівні судді гри, себто мера, розташовані найкращі місця — у самому задньому, у найвищому другому ряді. Там і сідайте».

Гра мала відбутися завтра. Іти вже було нікуди. Я взяв свою книжку та цілісінький день провів у кав'ярні за столиком на горі, звідки видно майдан перед давнім палацом — там ми сиділи того ж вечора, коли вперше розмовляв із ним. Він не появився. Я дочитав газету, журнал та дві книжки. Сходив спочатку повечеряв, потім — у кінотеатр і вирішив раніше вкластися спати, щоб зняти втому від сидіння упродовж дня. Заледве переступивши поріг готелю, я всміхнувся до чергового портьє та привітався; той же вперше відповів серйозно, зупинив мене й украй шанобливо простягнув якогось конверта.

— Вам від мера. Недавно принесли, — повідомив портьє.

На конверті — зазначено моє прізвище. Я розгубився. Ледь хвилювався, відкриваючи його. На аркуші, який дістав із конверта, замість реквізитів стояла рельєфна печатка мера міста; крім того, ту саму печатку відтиснули на воску під текстом. Мерів підпис був виведений багряним чорнилом з фіалковим відтінком, текст — написано від руки.

«Як Вам відомо, — писалося в листі, — десять осіб зі всіх тридцяти двох учасників нашої традиційної гри відбираються з-поміж тутешніх мешканців тільки до команди „Фіалкових“. Цьогорічні десять гравців „Фіалкових“ будуть тими ж, що й у попередній грі. Оскільки, згідно з традицією, учасник на кожній клітині повинен бути певного віку, то наш відбір пов’язаний із детальними підрахунками. Ми розвішали оголошення, аби провести набір решти двадцяти двох гравців. Відтак серед добровольців, відповідно до їхнього віку та розташування на полі, знайшлися гравці на двадцять одне місце.

У нас з’явився чужоземний учасник, котрий повідомив, що Ваш вік відповідає єдиній вільній клітині. Ми прочекали до сьогоднішнього вечора, поки Ви звернетеся з проханням приєднатися до гри. Не сприйміть це як нечемність, але звертаємося до Вас письмово, оскільки Ви не прийшли. Відтак шанобливо наголошуємо, що після запрошення не у Вашій волі відмовитися від гри.

З цієї миті вельми Вам вдячні та просимо перед тим, як узяти участь у грі середнім пішаком команди „Фіолетових“, завітати завтра на восьму годину до резиденції мерії в Палаці, щоб отримати необхідну вам приватну інформацію на дану тему».

Я ще ніколи не читав офіційних листів у такому стилі. Портьє стурбовано поглядав на мене.

— «Зелені» чи «Фіалкові»? — тільки й запитав він.

— Фіалкові, — відповів я.

— Бережи вас Боже! — відреагував він. — Хай там що, старайтеся потрапити в полон, не залишайтеся до кінця гри.

Він обернувся та пішов. Я дивився йому вслід. Потім подався спати.

«facilis descensus Averno; noctes atque dies patet atrijanus Ditis; sed revocare gradum superasque evadere ad auras, hoc opus, hic labor est». [12]

12

Вергілій, "Енеїда", L. VI.

"легкий перехід до Аверна, Вдень і вночі там чорна Дітова брама відкрита, Тільки вернутися звідти і вийти на світ цей небесний — Це уже труд, це справа велика". (Прим. автора. Переклад М. Білика)

Казка шостої години Юнак, що простував коридором

Для Алі Пойразоглу

Воно зветься «морем», води плинуть навсібіч, невпинні, нестримні, проте завжди стікаються до берега — чи то піщаного, чи то галькового… Невпинним став і хлопець. Так віддавався морю. Біжить, тішиться морській воді, простягається на ріні, пливе наввимашки, падає з розгону в пісок. Жити — для нього означало: улітку ходити до моря, а взимку — чекати морського тепла.

Улітку того року, тільки-но йому виповнилося дев’ятнадцять, він знову помчав до моря. На гальковий берег якогось скелястого острова… Був легітний день; плесо, неначе дзеркало, відбивало все сонячне тепло. Хлопець плавав, лежав на гальці й засмагав, а, підвівшись та одягнувшись, не попрямував одразу додому — вирішив ще трохи поблукати вздовж берега. Там, де закінчувалася рінь, лежала величезна груда каміння — важка брила скотилася з гори та розбилася біля моря на дрібні уламки. Хлопець спантеличився. Дороги не було. Утім, він хотів будь-що перебратися на той бік. Як би це йому вдалося? Мудра людина не відважилася б переходити; щиро кажучи, якби їй потрібно було перебратися на той бік, вона повернулася б звідси назад, вибралася з гальки манівцем та подерлася на гору, що стриміла над скелястою місцевістю, а вже звідти, на тому боці цих кам’яних прожилок, котрі збігали до моря, шукала б дорогу до берега. Як знайде — чудово, не знайде — повернеться назад тим самим шляхом та спуститься на пристань, що за горою. На жаль, цей хлопець, певна річ, не належав до тямовитих людей. Проте не через лінощі, а тому, що з його погляду така розсудливість та покірна виваженість — непотрібні… Він обрав найкоротший шлях — зібравшись перейти вбрід, зняв капці, узяв їх у руки, засукав штанини та поліз у море. Щоправда, поміж скель було досить глибоко, і якби шубовснув на дно, то промок би з ніг до голови. Тож хлопець обережно перескакував з брили на брилу, стараючись не потрапляти на мушлі та не порізати об них ступні. Утім, вони-таки стікали кров’ю, поки він дістався до останньої скелі та видерся на неї. Нарешті хлопець звів дух. Ті акробатичні вихиляси неабияк заморили його. Міцно зв’язані одяг із рушником звисали йому із шиї на груди, але тримати капці в руках стало справжньою мукою, тим паче він побачив протилежний бік скелі. Тепер юнак розумів, що досі скелі були вишикувані одна за одною, ніби пороги через стрімку річку; дістатися сюди вартувало зусиль… Перше, що майнуло в голові: «Мабуть, повертаюся». Потім йому зробилося соромно за цю думку, він зняв паска, прив’язав до нього капці та одяг із рушником і перекинув усе через плече. Затиснувши кінець паска в зубах, хлопець обережно спустився додолу. Відтак ступив попід скелею на невеличку гладінь, ледь залиту водою.

Та вода простягалася звідси аж до протилежного берега. Цей бік кам’яного острова подібний до суцільної пласкої стіни. Хлопець не бачив жодного виступу, за який можна вхопитися рукою чи стати на нього ногою. Берег залишався за двадцять п’ять-тридцять метрів звідси. Манюсінький піщаний пляжик, дрібненький пісок блищали вдалині… Однак туди ще ніхто не добирався з острова і не міг дібратися: той був огороджений муром зі скель — гладеньким, мов полірованим, кам’яним муром… Як не крути, а до того берега можна дістатися тільки морем. Воно ж — глибоке — і не для ходи. Якби хлопець роздягнувся та доплив до пляжу, то міг би ще трохи позасмагати, а втім, мусив би так само повертатися цією ж дорогою. До того ж досить залишити одяг на скелі — і вітер зірвав би його в море. Хлопчина спохмурнів — іншої дороги, окрім як назад, не було.

Чи таки не було?.. Він уже розвертався, як тут у цій рівній кам’яній стіні йому на очі потрапив крихітний отвір — власне, там, де вона зливалася з морем, одразу за скелею, попід якою стояв. Крихітний отвір, схожий на лаз у печеру — безсумнівно, це він і був. Печера немов реготала чорним ротом; хлопець усміхнувся й собі. «Полізу-но, подивлюся, — вирішив він так, наче крізь скелю пролягала дорога, яка виведе нагору. — Як там нічого немає, повернуся назад. Що зі мною станеться?..»

Залазити в діру було важкувато. Довелося присісти навпочіпки, і вода замочила штанини та сідницю. Однак усередині печери він зміг випрямитися. Оскільки хлопчина був високий на зріст, то вже за аршин над головою нависала стеля печери. Долівка печери проймала холодом, тож, відчувши, що як слід висох, він відв’язав від пояса капці та взувся. Одяг же з рушником знову прив’язав до паска та закинув на спину. Потім озирнувся. Лаз у печеру вже залишився вдалині. Але в кам’яний коридор прослизало ще достатньо світла. Це трохи спантеличувало. Він озирнувся вдруге. Більше світло нізвідки не проникало. Дивина! Тепер же неподалік, на стіні, куди падало світло з лазу, юнак розгледів ряд видряпаних ліній, схожих на літери. Ступивши кілька кроків уперед, він придивився. Атож, на стіні проступав напис: «НЕ ЙДІТЬ!». Затерті місця довкола свідчили, що його, мабуть, доповнювало чимало слів. «Ге, муніципалітет нашкрябав?» — подумав хлопець, засміявся, здвигнув плечима та пішов далі.

Він зовсім забув, що пора повертатися додому, сідати на пароплав, спускатися на пристань, вибиратися на гальковий пляж; у голові засіла одна думка: дійти до кінця цього кам’яного коридору… Він мав би вивести або до якоїсь печери, або до іншої місцини на острові, чи, як вулиця, упертися в глухий кут; тоді юнак повернувся б додому. Навіть якщо цей хід тягнувся вздовж острова, то дорога до кінця не повинна була забрати більше двох годин.

Незабаром хлопцеві здалося, що вдалині видно легке сяйво. Він пришвидшив ходу. Попереду справді ледь-ледь линуло світло. Парубок озирнувся: позаду вже не стало й промінчика. Досі він постійно йшов уперед, нікуди не звертаючи та нітрохи не зауважував, щоб дорога петляла. Інакше не зумів би повернутися до виходу. Отож найкраще було прямувати на світло.