Сага про Форсайтів

— Правда ж, мамо? — гостро запитав він.

Зустрівшися віч-на-віч із своїми власними почуттями, які пробудив той, кого вона любила найдужче в світі, Вініфред підвелася з крісла ампір, на якому сиділа. Їй стало ясно: її син буде проти неї, якщо вона не скаже йому всієї правди; але як її сказати? Отож, і далі сіпаючи зелену парчу, вона звела погляд на Сомса. Вел і собі звів на нього погляд. Звичайно, це втілення респектабельності й почуття власності зробить усе можливе, щоб уберегти рідну сестру від такої ганьби!

Сомс повільно провів інкрустованим розрізним ножем по гладенькій поверхні столу маркетрі; потім, не дивлячись на племінника, мовив:

— Ти не знаєш, що твоїй матері довелося витерпіти протягом цих двадцяти років. Це, Веле, тільки остання крапля. — І, глянувши скоса на Вініфред, він додав — Розказати йому?

Вініфред мовчала. Якщо йому не сказати, він буде проти неї! А проте як це страшно для сина — почути такі речі про рідного батька! Стиснувши губи, вона кивнула головою.

Сомс заговорив швидким рівним голосом:

— Він завжди був як камінь на шиї в твоєї матері. Вона раз у раз сплачувала його борги; він часто приходив п'яний, ображав її, погрожував їй; а тепер він виїхав до Буенос-Айреса з танцівницею. — І, ніби сумніваючись, чи його слова справили на хлопця достатнє враження, зразу ж додав — Він подарував їй перли твоєї матері.

Вел конвульсивно підвів руку. Помітивши цей сигнал біди, Вініфред вигукнула:

— Годі вже, Сомсе! Замовкни!

В душі у хлопця боролися Дарті й Форсайт. Борги, пияцтво, танцівниці — все це можна ще зрозуміти, але перли — ні! Це вже занадто! І раптом він відчув, як материна рука стискає його руку.

— Ти ж розумієш, — чув він Сомсів голос, — ми не можемо дозволити, щоб усе це почалося знову. Для всього є межа; треба кувати залізо, поки воно гаряче.

Вел вивільнив руку.

— Але… але ж ви ніколи не розкажете про цей випадок із перлами. Я цього не знесу, не знесу, та й годі!

Вініфред вигукнула:

— Ні, ні, Веле, ніколи! Тобі хотіли тільки показати, який нестерпний твій батько!

І дядечко ствердно кивнув головою. Трохи заспокоєний, Вел дістав сигарету. Цей тоненький вигнутий портсигар подарував йому батько. Ой як це жахливо — саме тепер, коли він їде вчитися в Оксфорд!

— Невже мамі не можна допомогти якось інакше? — спитав він. — Я сам би піклувався про неї. А це можна зробити й згодом, якщо справді виникне така потреба.

На устах Сомса з'явилася посмішка, миттєва гірка посмішка.

— Ти не розумієш, що говориш. В таких справах не може бути нічого фатальнішого, ніж зволікання.

— Чому?

— Кажу тобі, хлопче, не може бути нічого фатальнішого. Я знаю це з власного досвіду.

В голосі його звучав гіркий біль. Вел дивився на нього здивовано, йому ніколи не доводилося бачити, щоб дядечко виявляв будь-які почуття. Ага! Так, тепер він пригадав: колись була тітонька Айріні, і з нею щось сталося — сталося щось таке, про що всі мовчать; одного разу він чув, як батько обізвав її негарним словом.

— Я не хочу говорити погано про твого батька, — провадив твердо Сомс, — але я знаю його досить добре і можу сказати з певністю: не мине й року, як він знову сяде на шию твоїй матері. Можеш собі уявити, що означатиме його повернення для неї і для всіх вас. Єдиний вихід — розрубати цей вузол негайно.

Вел мимоволі притих; і, подивившись на материне обличчя, він, мабуть, уперше по-справжньому збагнув, що його почуття не завжди мають найбільшу вагу.

— Гаразд, мамо, — сказав він, — ми тебе підтримаємо. Я б хотів тільки знати, коли це станеться. Ти ж знаєш, що це мій перший семестр. Я не хочу бути там, коли справа завариться.

— Хлопчику мій любий, — стиха мовила Вініфред. — Навіщо тобі цей клопіт? — Так за звичкою вона висловила те, що, судячи з виразу її обличчя, завдавало їй глибокого болю. — Коли це буде, Сомсе?

— Не можу сказати. Не раніше як через кілька місяців. Спочатку треба домогтися поновлення твоїх подружніх прав.

«Що воно, в біса, таке? — подумав Вел. — Які ці юристи нудні й тупі! Не раніше як через кілька місяців! Тим часом я знаю напевно одне: у мене немає настрою обідати вдома». І він сказав:

— Вибач, мамо, але зараз я маю йти: мене запрошено на обід.

Хоча це був його останній вечір — завтра він виїздив, — Вініфред кивнула йому головою майже з вдячністю; обоє відчували, що сьогодні вони вже вдосталь виливали свої почуття.

Наче в чаду, вискочив пригнічений Вел на туманну Грін-стріт. І, тільки дійшовши до Пікаділлі, він побачив, що в кишені у нього всього вісімнадцять пенсів. Хіба ж на вісімнадцять пенсів пообідаєш, а йому дуже хотілося їсти. Він сумно подивився на вікна клубу «Айсіум», де часто вони з батьком так розкішно обідали! Прокляті перли! Їх ніяк не забудеш! Але чим більше він міркував і ходив вулицями, тим дужче, певна річ, його мучив голод. Якщо не повернутися додому, то залишалося тільки два місця, куди він міг піти: до дідуся на Парк-лейн і до Тімоті на Бейзвотер-род. Де буде не так нудно? У дідуся, мабуть, обід буде кращий, навіть коли він з'явиться несподівано. У Тімоті частують добре, коли тебе чекають у гості, але тільки в такому разі. Нарешті він вирішив піти на Парк-лейн, почасти під впливом тієї думки, що виїхати в Оксфорд, позбавивши дідуся нагоди дати внукові трохи грошей, навряд чи справедливо щодо них обох. Мати, напевно, довідається, що він був там, і, мабуть, подумає хтозна-що; але хай собі думає. Він подзвонив.

— Привіт, Уормсоне, як на вашу думку, чи дадуть мені пообідати?

— Саме збираються сідати за стіл, містере Веле. Містер Форсайт буде дуже радий бачити вас. Він згадував вас за сніданком: казав, що ви ніколи не заходите.

Вел усміхнувся.

— Ну, ось я й прийшов. Заріжте вгодоване теля, Уормсоне, подайте шампанського.

Уормсон ледь усміхнувся — ну й шибеник із цього хлопця!

— Я спитаю місіс Форсайт, містере Веле.

— Отакої, — буркнув Вел, скидаючи пальто. — Ви, мабуть, забули, що я вже не школяр.

Уормсон, який не був позбавлений почуття гумору, відчинив двері за вішалкою з оленячих рогів і оголосив:

— Містер Валерус, мем.

«От клята душа!» — подумав Вел, заходячи у вітальню.

Теплі обійми, вигук Емілі: «Це ти, Веле!»— і тремтячий голос Джеймса: «Нарешті ти з'явився!»— допомогли йому відновити почуття власної гідності.

— Чому ти нас не попередив заздалегідь? У нас сьогодні на обід тільки бараняче сідельце. Шампанського, Уормсоне, — сказала Емілі.

І вони пішли в їдальню.

За великим обіднім столом, тепер якомога зсуненим, — столом, за яким колись сиділо стільки елегантно вбраних гостей, — Джеймс умостився на одному кінці, Емілі на другому, а Вел посередині між ними; і на хлопця раптом повіяло самотиною, у якій жили бабуся і дідусь тепер, коли всі четверо їхніх дітей вилетіли з гнізда. «Сподіваюсь, я вріжу дуба перш ніж постарію, як дідусь, — подумав він. — Бідолашний старий, він висох на скіпку!» І, притишивши голос, він сказав Емілі, поки дідусь і Уормсон обговорювали питання, чи не забагато цукру поклали в суп: