Сага про Форсайтів

Вініфред, котра носила тепер щось на зразок напівжалоби, яка дуже пасувала до її білявих кіс і високої постаті, приїхала в Джеймсовому ландо, запряженому Джеймсовими кіньми. Сомс не бачив цього екіпажа в Сіті, відколи батько залишив справи п'ять років тому, і він здався йому тепер страшенно недоладним. «Час не стоїть на місці, — подумав він, — що далі, то більше змін!» Навіть циліндри стали носити рідше. Він запитав про Вела. Вел, сказала Вініфред, написав, що в наступному семестрі збирається грати в поло. Вона вважає, що він попав у чудове товариство. Намагаючись приховати свій неспокій, вона запитала світським тоном:

— Як ти гадаєш, Сомсе, моя справа набуде великого розголосу? Чи напевно вона з'явиться в газетах? Це так погано для Вела і для дівчат.

Відчуваючи, як його гризе власна турбота, Сомс відповів:

— Газетярі — страшенні пронози; від них важко що-небудь приховати. Вони вдають, ніби пильнують громадську моральність, а насправді розбещують читачів своїми огидними статтями. Однак цього ще рано боятися. Сьогодні ми тільки порадимося з Дрімером щодо відновлення подружніх прав. Звичайно, він розуміє, що ми хочемо домогтися розлучення; але ти повинна вдавати, ніби щиро бажаєш повернення Дарті — тож спробуй сьогодні грати цю роль.

Вініфред зітхнула.

— От Монті — той любив блазнювати! — мовила вона.

Сомс гостро позирнув на неї. Він ясно бачив, що Вініфред не може сприймати свого Дарті серйозно і відразу відмовиться від їхнього заміру, якщо тільки до цього буде хоч найменша можливість. А він із самого початку відчував, що треба виявити твердість. Злякатися зараз невеличкого скандалу означало приректи сестру та її дітей на справжню ганьбу, а може, згодом і на злидні, якщо дозволити Дарті знову сісти їм на шию: адже він котитиметься усе нижче й нижче й тринькатиме гроші, які Джеймс залишить дочці. Хоча капітал і закріплений, цей негідник зуміє урвати дещо й для себе й примусити родину заплатити величезну суму, щоб врятувати його від банкрутства чи, може, навіть від в'язниці! Вони залишили на набережній лискучу карету з лискучими кіньми й слугами в лискучих капелюхах і зайшли до контори королівського адвоката Дрімера на Краун-Офіс-роу.

— Містер Белбі тут, сер, — сказав клерк. — Містер Дрімер буде через десять хвилин.

Містер Белбі — молодший повірений, але не такий молодший, яким би він міг бути, бо Сомс звертався тільки до адвокатів з усталеною репутацією; власне кажучи, для нього лишалося загадкою, як адвокати примудрялися створити собі таку репутацію, що спонукала його Звіряти на них свої справи, — містер Белбі сидів, переглядаючи якісь папери. Він щойно повернувся з суду і був у перуці й мантії, які на диво пасували до його носа, що стирчав, наче ручка маленької помпи, а також до його гострих синіх очиць і трохи випнутої спідньої губи — навряд чи можна було знайти людину, яка б краще доповнювала й зміцнювала Дрімера.

Коли його відрекомендували Вініфред, вони перескочили через погоду й заговорили про війну. Сомс несподівано перебив їх:

— Якщо він не виконає постанови суду, нам усе одно доведеться чекати з нашим позовом іще шість місяців. Я хочу прискорити справу, Белбі.

Містер Белбі, в мові якого відчувався ледь помітний ірландський акцент, усміхнувся до Вініфред і пробурмотів.

— Законна відстрочка, місіс Дарті.

— Шість місяців! — повторив Сомс. — А тоді вже буде червень! Почнуться літні канікули. Треба натиснути, Белбі.

Він матиме немало клопоту з Вініфред, яка, напевно, на той час втратить усю свою рішучість.

— Містер Дрімер зараз вас прийме, сер.

Вони рушили в кабінет одне за одним: містер Белбі пішов перший, потім Вініфред у супроводі Сомса — рівно через одну хвилину за Сомсовим годинником.

Королівський адвокат Дрімер, у мантії, але без перуки, стояв біля каміна, ніби до нього прийшли не на ділову нараду, а в гості; обличчя в нього було жовтувате, масне, що буває у дуже вчених людей, ніс чималий, оздоблений окулярами, баки коротенькі, сивуваті; він мав незрівнянну звичку безперестану примружувати одне око і прикривати спідню губу верхньою, від чого його мова скидалася на якесь рипіння. У нього була також манера несподівано наскакувати на співрозмовника, і це разом із грізним тоном і звичкою погарчати, перш ніж заговорити, створило йому репутацію, якою міг похвалитися мало хто з адвокатів, котрі вели спадкоємницькі й шлюборозлучні процеси. Примруживши око, він вислухав перелік фактів у бадьорому викладі містера Белбі, потім загарчав і сказав:

— Я все це знаю, — і несподівано наскочив на Вініфред, прорипівши — Ми хочемо, щоб він повернувся, еге ж, місіс Дарті?

Сомс зразу ж втрутився:

— Моя сестра справді в нестерпному становищі.

Дрімер прогарчав.

— Звичайно. То чи можемо ми покладатися на його каблограму, чи нам слід почекати, доки мине різдво, щоб дати йому можливість надіслати листовну відповідь, ось у чому питання, правда?

— Чим швидше, — почав був Сомс.

— А ви що скажете, Белбі? — несподівано наскочив Дрімер на молодшого повіреного.

Містер Белбі, здавалося, нюшив повітря, наче пес.

— Справа буде розглядатися не раніше як у середині грудня. Немає потреби давати йому більше часу.

— Звичайно, ні, — сказав Сомс. — 3 якої речі моя сестра повинна страждати тому, що він побіг…

— Світ за очі, — знову наскочив на нього Дрімер. — Авжеж. Нащо людям бігати світ за очі, правда ж, місіс Дарті? — І він розпустив мантію, як індик свого хвоста. — Я згоден. Ми можемо братися до діла. Оце і все?

— Поки що все, — з притиском мовив Сомс. — Я хотів познайомити вас із своєю сестрою.

Дрімер ніжно загарчав:

— Дуже приємно. До побачення.

І опустив пишний хвіст своєї мантії.

Вони вийшли одне за одним. Вініфред спустилася вниз сходами. Сомс затримався. Він і сам не сподівався, що Дрімер справить на нього таке сильне враження.

— Свідчення, гадаю, не викличуть сумніву, — сказав він Белбі. — Між нами, якщо ми не покінчимо якнайшвидше з цією справою, то, може, й ніколи не покінчимо. Як ви гадаєте, він це розуміє?

— Я йому натякну, — відповів Белбі. — Він же людина хороша, справді хороша.

Сомс кивнув головою і поспішив слідом за сестрою. Вона стояла на протязі, кусаючи губи під вуаллю; він сказав:

— Свідчення стюардеси будуть цілком переконливі.

Обличчя Вініфред неначе закам'яніло, вона випросталася, і вони пішли до екіпажа. Їдучи до Грін-стріт, обоє мовчали, кожного з них пекла та сама думка: «Чому, чому мені доводиться виставляти на люди свою біду? Чому доводиться наймати шпиків, які будуть вивідувати мої нещастя? Адже не з моєї вини усе це сталося».

V. ДЖОЛЛІ БЕРЕТЬСЯ СУДИТИ

Власницький інстинкт, який був так боляче вражений у двох членів родини Форсайтів і спонукав їх позбутися того, чим вони вже не могли володіти, що не день, то ставав усе міцніший в Британській державі. Ніколас, котрий спочатку ставився з великим сумнівом до війни, яка, напевно, завдасть збитків власникам, тепер говорив: ці бури страшенно впертий народ, і чим швидше їх провчать, тим краще. Він доручив би командування Вулзлі! Вміючи зазирнути в майбутнє трохи далі, ніж інші, — саме тому йому пощастило нажити багатство, яким не міг похвалитися ніхто з Форсайтів, — він уже збагнув, що там потрібна не така людина, як Буллер: «Цей чолов'яга тільки кидається на всі боки, як бик, і, коли не вживуть заходів, то Ледісміт не витримає облоги і здасться» Це він казав на початку грудня, отож, коли настав Чорний тиждень, він мав право сказати всім: «А що я вам говорив?» Протягом того тижня, такого похмурого, якого ще не бувало за пам'яті Форсайтів, дуже молодий Ніколас так завзято муштрувався в своєму полку, прозваному полком «його величності чорта», що молодий Ніколас навіть радився із сімейним лікарем щодо синового здоров'я і з неабиякою тривогою довідався, що він цілком здоровий. Хлопець недавно одержав диплом і дістав право самостійної адвокатської практики, задля чого довелося піти на деякі витрати, і батько з матір'ю були в розпачі від того, що він бавиться військовою справою в такий час, коли від цивільного населення можуть зажадати знання військової справи. Його дід, звичайно, висміяв ці побоювання, бо йому ще змалку втовкмачили в голову думку, що коли Англія розпочинає війну, то ця війна неодмінно буде коротка і професійна, і він відчув глибоку недовіру до імперської політики, яка до того ж завдавала йому збитків, бо акції «Де Бір», якими він володів, швидко падали, і це, на його думку, було більш ніж достатньою пожертвою з боку його онука.