Сага про Форсайтів
Шрифт:
І невдовзі позасинали всі, хто обідав у Джеймса, крім Сомса, який лежав у своїй кімнаті над батьковою спальнею.
Отже, цей клятий Джоліон у Парижі. Що він там робить? Упадає коло Айріні? В останньому повідомленні Полтіда був натяк, що там щось зав'язується. Невже саме це? Цей чолов'яга з його борідкою, з його безглуздим іронічним тоном, син старого, який— дав йому прізвисько Власник і купив у нього той фатальний будинок. Сомсові досі завдавав прикрості спогад, що йому довелося продати будинок у Робін-Гілі; він не пробачив ані дядькові за те, що той купив його, ані кузенові, що той живе в ньому.
Незважаючи на холод, він відчинив вікно і, спершись на підвіконня, став дивитися на парк. Холодна, темна січнева ніч; на вулицях майже ніякого руху; морозить; голі дерева; на небі дві-три зірки. «Завтра навідаюся
X. СМЕРТЬ ПСА БАЛТАЗАРА
Джоліон, сівши ввечері на пароплав у Кале, прибув до Робін-Гіла зранку в неділю. Він не повідомив про свій приїзд, тож йому довелося йти пішки від станції, і він зайшов у свої володіння крізь хвіртку біля гайка. Дійшовши до лавки, зробленої із старої колоди, він сів на ній, підмостивши пальто. «Простріл! — подумав він. — Ось до чого доводить кохання в моєму віці!» І раптом йому здалося, що Айріні зовсім близько, так само як того дня, коли вони блукали по Фонтенбло й сіли на колоді закусити. Так близько! В ніздрі йому вдарив запах опалого листя, осяяного блідим сонячним промінням. «Добре, що тепер не весна», — подумав він. З пахощами зелені, пташиним щебетанням і квітучими деревами було б несила терпіти! «Сподіваюся, до того часу в мене, старого дурня, все минеться», — подумав він і, взявши пальто, рушив через поле. Він проминув ставок і почав поволі сходити на горб. Коли він уже майже досяг вершини, до нього долинув хрипкий гавкіт. На лужку серед папороті він побачив свого старого пса Балтазара. Підсліпуваті очі собаки не впізнали господаря, і, вважаючи його за чужого, він попереджував домашніх. Джоліон свиснув своїм особливим свистом. Навіть на цій відстані, більше ніж за сто ярдів, він побачив, як заворушилося гладке біло-руде тіло пса, що впізнав його. Старий пес підвівся, і його закручений бубликом хвіст схвильовано затрусився; він рушив перевальцем назустріч хазяїнові, стрибнув уперед і зник серед папороті. Джоліон сподівався, що зустріне його біля хвіртки, але Балтазара там не було, і, стривожений, він звернув у папороть. Старий пес важко лежав на боці, підвівши на хазяїна очі, які вже починали скляніти.
— Що сталося, друже? — вигукнув Джоліон.
Закручений пухнастий хвіст Балтазара ледь ворухнувся; його вкриті пеленою очі, здавалося, промовляли: «Я не можу підвестися, хазяїне, але я радий бачити тебе».
Джоліон став навколішки; сльози затуманили йому очі, і він ледве бачив, як поволі опадають груди пса. Він трохи підняв його важку голову.
— Що з тобою, песику? Де ти забився?
Хвіст задрижав іще раз; життя в очах згасло. Джоліон обмацав нерухоме тепле тіло. Все ціле — просто серце в цьому товстому тілі не витримало радості, що повернувся хазяїн. Джоліон відчував, як морда, де стирчало кілька сивих волосків, холоне під його губами. Кілька хвилин він стояв навколішки, підклавши руку під нерухому голову. Тіло було дуже важке, коли він поніс його на вершину горба; там лежало сухе листя, і він закидав ним тіло пса: вітру нема, тож воно сховає його до вечора від цікавих очей. «Я сам його поховаю», — подумав він. Вісімнадцять років минуло від того дня, коли він зайшов у дім на Сент-Джонс-Вуд з цим маленьким цуценям у кишені. Дивно, що старий пес помер саме тепер! Що це, якась призвістка? Біля хвіртки він озирнувся на рудуватий горбочок, потім рушив поволі до будинку, відчуваючи, як йому здавило горло.
Джун була вдома: вона негайно приїхала з міста, як тільки почула, що Джоллі записався до війська. Його патріотизм переміг її симпатію до бурів. Атмосфера в домі була дивна й напружена, коли Джоліон прийшов і розповів про смерть пса Балтазара. Ця звістка всіх об'єднала. Обірвалася якась нитка, що зв'язувала їх із минулим, — пес Балтазар! Двоє з них не пам'ятали тих часів, коли його ще не було; для Джун він був живим спогадом про останні роки дідусевого життя; для Джоліона — спогадом про злигодні і муки творчості, коли він іще не вернувся в царство батькової любові й багатства. І ось Балтазара не стало!
Надвечір вони з Джоллі взяли кайла та лопати й пішли на схил. Вони вибрали місце поблизу рудуватого горбка й, обережно знявши дерен, почали
копати. Десять хвилин вони копали мовчки, потім спинилися відпочити.— То як, хлопче, — мовив Джоліон, — ти вирішив, що повинен воювати?
— Атож, — відповів Джоллі, — хоча, звичайно, я не маю до цього ніякої охоти.
Як точно ці слова відбили настрій самого Джоліона!
— Я пишаюся тобою за це, хлопче. Навряд чи я міг би вчинити так у твоєму віці — боюся, я занадто Форсайт. Але, мабуть, із кожним поколінням тип дедалі вироджується. Твій син, якщо він у тебе буде, може стати цілковитим альтруїстом — хто знає?
— В такому разі, тату, він удасться не в мене: я страшенний егоїст.
— Ні, синку, ти зовсім не егоїст.
Джоллі похитав головою, і вони знову взялися копати.
— Дивне собаче життя, — раптом сказав Джоліон. — Єдина тварина з зачатками альтруїзму й відчуттям бога.
Джоллі поглянув на батька.
— Ти віриш у бога, тату? Я цього не знав.
Почувши таке проникливе запитання сина, якому не можна було відповісти пустими словами, Джоліон постояв хвилинку, відчуваючи, як ниє від копання спина.
— Що ти розумієш під богом? — спитав він. — Існує два непримиренних поняття бога. Є невідоме творче начало — у нього можна вірити. І є сума альтруїзму в людині — звичайно, в це теж можна вірити.
— Розумію. А для Христа вже не лишається місця?
Джоліон здивовано поглянув на сина. Христос, ланка між цими двома поняттями! Устами дитини! Нарешті релігійний догмат дістав наукове пояснення! Велична поема про Христа — це спроба людини з'єднати ці дві непримиренні концепції бога. А що сума людського альтруїзму являє собою таку саму частину невідомого творчого начала, як і все у природі, то ланку вибрано досить вдало! Дивно, як можна прожити життя, не знаючи, що існує такий погляд!
— А як гадаєш ти, синку? — запитав він.
Джоллі насупився.
— Звичайно, на першому курсі ми частенько розмовляли про такі речі. Але на другому перестали; не знаю — чому; адже це страшенно цікаво.
Джоліон згадав, що він теж багато розмовляв про це на першому курсі в Кембріджі, а на другому перестав.
— Отже, на твою думку, — сказав Джоллі, — старий Балтазар мав відчуття цього другого поняття бога.
— Так, бо інакше його бідолашне старе серце ніколи б не розірвалося через те, що було поза ним.
— А може, насправді його охопило просто егоїстичне почуття?
Джоліон похитав головою.
— Ні, собаки не бувають щирими Форсайтами, вони люблять дещо поза собою.
Джоллі всміхнувся.
— Тоді, мабуть, я щирий Форсайт, — мовив він. — Знаєш, я пішов до війська тільки для того, щоб підбити на це Вела Дарті.
— А чому?
— Ми з ним вороги, — коротко відповів Джоллі.
— Ага! — пробурмотів Джоліон.
Отже, ворожнеча триває, вона перекинулася на третє покоління — нова ворожнеча, яка не має відкритих виявів. «Може, слід розповісти йому про все?»— подумав він. Але навіщо, коли йому доведеться оминути те, що стосується особисто його?
А Джоллі думав: «Нехай Голлі сама розповість йому про того жевжика. Якщо вона мовчатиме, то значить, не хоче, щоб батько знав, а мене вважатимуть донощиком. В кожному разі, я припинив їхні зустрічі. Краще мені тримати язика за зубами!»
І вони копали мовчки, доки Джоліон сказав:
— Ну, синку, мабуть, яма вже досить глибока.
І, спершись на лопати, вони зазирнули в яму, куди вечірній вітер уже заніс кілька сухих листків.
— Не можу, я не маю сили цього зробити, — раптом сказав Джоліон.
— Дозволь мені, тату. До мене він не мав особливої приязні.
Джоліон похитав головою.
— Ми піднімемо його помалу разом із листям. Я б не хотів його бачити ще раз. Я візьму його за голову. Ну ж бо!
Дуже обережно вони підняли тіло старого пса; зблякла біло-руда шерсть проглядала крізь листя, що ворушилося від вітру. Вони поклали його, важкого, холодного, безживного, в могилу, і Джоллі накидав на нього ще листя, а тоді Джоліон, страшенно боячись виявити перед сином свої почуття, почав швидко закидати землею непорушне тіло. Отак відходить минуле! Якби ж то можна було сподіватися радісного майбутнього! Наче закопуєш у землю власне життя. Вони дбайливо виклали дерном маленький горбочок і, відчуваючи вдячність один до одного за те, що кожен з них не вразив почуття іншого, вернулися під руку додому.