Сага про Форсайтів

Коли він під'їхав до мосту Патні, Лондон уже почав вивергати юрми робочого люду; мурашник розповзався на всі боки. Скільки їх, тих мурашок, і кожна бореться за своє місце під сонцем, повсякчас ризикуючи, що її затопчуть у цій великій тисняві! І, мабуть, уперше в житті Сомс подумав: «Якби я схотів, то міг би втекти від усього цього! Мені-то що: я можу махнути на все рукою, жити, як мені до вподоби, тішитися життям! Ні! Людина не може ні з того ні з сього зректися звичного способу життя, оселитися десь на півдні Італії, розкидатися грішми, втратити репутацію, створювану десятками років. Суть людського життя полягає в тому, що людина набула і що прагне набути. Тільки дурні міркують інакше — дурні, соціалісти та розпусники!»

Таксомотор, набираючи швидкості, мчав повз заміські вілли. «Мабуть, не менше п'ятнадцяти миль за годину! — подумав Сомс. — Тепер люди будуть оселятися за містом». І він замислився над тим, як це позначиться на тих ділянках Лондона, що ними володіє його батько, — він сам ніколи не вкладав у це своїх грошей, остуджуючи свій азарт гравця купівлею картин. А машина мчала вперед, з'їжджаючи з гори повз Вімблдонську луку. Ці переговори! Звичайно, людина в п'ятдесят два роки, маючи дорослих дітей і посідаючи певне місце в суспільстві, не зважиться ризикувати своєю репутацією. «Він не схоче зганьбити своєї родини, — думав він. — Він любив свого батька так само, як я люблю свого, а вони були брати. Ця жінка всіх призводить до лиха — що в ній такого? І досі не можу збагнути». Таксомотор звернув на дорогу, що йшла понад лісом, і Сомс почув, як кує пізня зозуля, — чи не вперше цього року. Вони саме проїздили повз те місце, яке Сомс вибрав був для свого дому і яке так безцеремонно забракував Босіні, запропонувавши інше, — те, яке вибрав він сам. Сомс витяг хусточку й почав витирати обличчя й руки, глибоко вдихаючи повітря, щоб заспокоїтися. «Тримай себе в руках, — думав він. — Ну ж бо, тримай себе в руках!»

Автомобіль повернув на алею, яка могла б належати йому, і назустріч їм залунала музика. Він забув про його дочок.

— Можливо, я зразу ж повернусь, — сказав він шоферові, — а може, й затримаюся на деякий час.

І він подзвонив.

Йдучи слідом за покоївкою у вітальню, Сомс заспокоював себе думкою, що зустріч буде не така напружена завдяки присутності Джун або Голлі — тієї з них, хто там грає, — і він був страшенно вражений, побачивши Айріні й Джоліона: вона грала на фортепіано, а він слухав, сидячи в кріслі. Обоє зразу ж підвелися. Кров ударила Сомсові в голову — і вся його рішучість керуватися тими чи іншими настановами розуму зразу щезла безслідно. На обличчі його проступив похмурий вираз його суворих предків-фермерів, що жили біля моря покоління за поколінням аж до Пишного Доссета.

— Чудово! — мовив він.

Йому відповів тихий голос того суб'єкта:

— Тут не місце. Будь ласка, ходімо до кабінету.

І вони обоє пройшли повз нього за портьєру. В невеликій кімнаті, куди він зайшов слідом за ними, Айріні стала біля відчиненого вікна, а «нікчема» поряд із нею біля великого крісла. Сомс щосили грюкнув дверима, і той грюкіт нагадав йому давно минулий день, коли він багато років тому зачинив двері перед Джоліоном — зачинив перед ним двері, щоб той не втручався в його справи.

— Ну, то що ви можете сказати на своє виправдання? — мовив він.

У «нікчеми» вистачило зухвальства посміхнутися.

— Те, що ми одержали сьогодні, позбавило вас права запитувати. Мабуть, ви будете раді звільнити свою шию із зашморгу.

— Он як! — сказав Сомс— Ви так гадаєте? Я приїхав заявити вам, що розлучуся з нею, використовуючи всі можливості зганьбити вас обох, якщо ви не заприсягнетеся, що віднині припините всякі зустрічі.

Він здивувався, що говорить так гладенько, бо у нього плуталося в голові, а руки тремтіли. Жодне з них не відповіло, але йому здавалося, що в їхніх поглядах прозирнуло презирство.

— Ну то як, — сказав він, — як ви, Айріні?

Губи її заворушились, але Джоліон торкнув її за руку.

— Облиште її! — несамовито вигукнув Сомс. — Айріні, ви заприсягаєтеся?

— Ні.

— Он як! А ви?

— Тим більше ні.

— Отже, ви таки винні?

— Так, винні.

Це сказала Айріні своїм спокійним голосом і з тим непроникливим виглядом, який так часто доводив його до нестями; і, втративши самовладання, він вигукнув:

— Ви диявол!

— Ідіть геть! Геть із цього дому, а то я себе не стримаю!

Він ще й говорить про стриманість! Чи знає він, як стримує себе Сомс, щоб не схопити його за горлянку?

— Опікун, — мовив він, — що присвоює доручену йому власність! Злодій, що краде дружину свого кузена.

— Називайте мене, як завгодно. Ви вибрали свою дорогу, а ми вибрали собі свою. Ідіть геть!

Якби Сомс захопив із собою зброю, то цієї миті, напевне, пустив би її в хід.

— Ви мені за це заплатите! — сказав він.

— З великою радістю.

Збагнувши, з якою убивчою іронією перекрутив значення його слів син того, хто прозвав його Власником, онімілий Сомс дивився на нього з лютою ненавистю. Та це ж просто смішно!

Вони стояли один проти одного, стримувані якоюсь таємничою силою. Стусани були ні до чого, а слова були тут марні. Але він не міг, не знав, як повернутися й вийти. Його очі невідривно дивилися на обличчя Айріні — це ж востаннє він бачив це фатальне обличчя; без усякого сумніву, востаннє!

— Ви… — сказав він раптом. — Сподіваюся, ви вчините з ним так, як вчинили зі мною, — оце і все.

Він побачив, як вона здригнулася, і з почуттям, схожим чи то на тріумф, чи на полегкість, рвучко відчинив двері, пройшов через хол і сів у авто. Він відхилився на спинку, заплющив очі. Зроду ще він не був такий близький до вбивства, ніколи не втрачав так самовладання, що було його другою натурою. У нього було якесь оголене, моторошне почуття, наче він лишився без краплини снаги; життя здавалося позбавленим усякого сенсу, мозок наче застиг. У машину яскраво світило сонце, але йому було холодно. Сцена, яку він щойно пережив, уже відійшла в минуле, прийдешнє ще не набрало плоті й крові, він не мав на що спертися; його проймав страх, ніби він лежав на самісінькому краєчку прірви, ніби ще один легенький поштовх — і він збожеволіє. «Не така в мене вдача, — думав він. — Не можна мені… Не така в мене вдача». Авто мчало дорогою, і повз нього пробігали дерева, будинки, люди, але все це було позбавлене всякого сенсу. «Щось мені недобре, — думав він. — Піду-но я в турецьку лазню. Ще трохи, і зі мною сталося б щось жахливе. Це нікуди не годиться». Авто прогуркотіло через міст на Фулгем-род, доїхало до Гайд-парку.

— До лазні Гаммама, — сказав Сомс.

Дивно, що такого теплого літнього дня так кортить погрітися! Входячи в парильню, він зустрів Джорджа Форсайта, що виходив звідти червоний, лиснючий.

— Здоров! — сказав Джордж, — До яких це ти готуєшся змагань? У тебе ж нема зайвої ваги.

Блазень! Сомс проминув його, посміхаючися своєю кривою посмішкою. Лежачи на спині й занепокоєно розтираючи собі тіло, що ніяк не пітніло, він подумав: «Нехай собі сміються! Не можна доходити до такої нестями. Це мені вадить!»

VII. ЛІТНЯ НІЧ

Коли Сомс вийшов, у маленькому кабінеті запанувала мертва тиша.

— Дякую вам за великодушну брехню, — раптом сказав Джоліон. — Ходімо надвір: повітря тут уже не те.

Він і вона мовчки походжали під довгим високим південним муром, біля якого шпалерами росли персики. Старий Джоліон посадив був кілька кипарисів між цією порослою травою терасою і похилим лужком, заквітчаним жовтцем і великими стокротками; кипариси помалу міцніли й росли, і тепер, через дванадцять років, їхні темні конічні верхівки створювали враження справжнього італійського краєвиду. У мокрих кущах стиха пурхали пташки; в небі шугали прудкі ластівки, і їхні тільця вилискували сталево-синіми барвами; трава пружинилася під ногами, свіжо-зелена після дощу; метелики ганялися один за одним. Після тієї жахливої сцени тихий спокій природи здавався до болю прекрасним. Під залитим сонячним промінням муром простягалася вузька грядка, де росли резеда й братки, і звідти линуло тихе дзижчання бджіл, що створювало тло всім іншим звукам: муканню корови, що тужила за своїм телям, голосу зозулі, яка кувала на бересті за лугом. Хто міг би подумати, що там далі, на відстані лише десяти миль, починається Лондон — цей Лондон Форсайтів з його багатством і убогістю, брудом і гамором, із безладно розкиданими кам'яними острівцями краси серед сірого моря цегли й тиньку? Цей Лондон, який був свідком трагедії Айріні й Джоліонових поневірянь; це павутиння; ця розкішна арена інстинкту власності!

І, ходячи з Айріні, Джоліон міркував над Сомсовими словами: «Сподіваюся, ви вчините з ним так, як вчинили зі мною». Це залежатиме від нього самого. Чи може він покластися на себе? Чи дозволить Форсайтові його натура приборкати свій потяг поневолювати те, чим він захоплюється? Чи може краса довіритися йому? Чи не краще їй бути тільки рідкою гостею, що приходить, коли їй заманеться, віддаючися лише на кілька скороминущих хвилин, і повертається, коли схоче? «Ми плем'я, що все псує! — думав Джоліон. — Ми скупі й жадібні; цвіт життя може зів'янути в наших руках. Нехай вона приходить, коли на те буде її воля, а проти своєї волі хай зовсім не приходить. Хай я буду її підпорою, її захистком і ніколи, ніколи її кліткою».