Сага про Форсайтів

— Я хочу побачити, що мама привезла. Ти дозволяєш, тату?

Він вигадав цю егоїстичну причину, щоб його не запідозрили в тому, що в нього немужня вдача, й був трохи збентежений, коли батько, прозирнувши його наскрізь, промовисто зітхнув і відповів:

— Гаразд, хлопче, йди і люби її.

Він пішов, спочатку навмисно повільною ходою, а потім побіг, надолужуючи втрачений час. Він зайшов у її спальню через свою: двері між ними були відчинені. Вона й досі стояла навколішки перед валізою, і він наблизився до неї й завмер.

Вона випросталася:

— Чого тобі, Джоне?

— Просто хотів подивитись.

Побувавши ще раз у материних обіймах, він умостився на канапці коло вікна й, підібгавши під себе ноги, почав дивитися, як вона розпаковує речі. При цьому він відчував таку втіху, як ніколи в житті, почасти тому, що вона виймала з валізи речі, які здавалися загадковими, а почасти тому, що йому було приємно дивитися на неї. Вона рухалася не так, як інші люди, особливо не так, як Бела; без сумніву, вона найвродливіша з усіх жінок, яких йому доводилось бачити. Нарешті вона впоралася з валізою і стала навколішки перед ним.

— Ти скучав за нами, Джоне?

Маленький Джон кивнув головою і, виказавши в такий спосіб свої почуття, кивав і далі.

— Але ж із тобою була «тітонька» Джун?

— О, з нею був чоловік, що кашляв.

Мамине обличчя змінилося і стало майже сердите. Він швидко додав:

— Той чоловік бідолашний; він кашляв страшенно. Мені… мені він сподобався.

Мати обняла його.

— Тобі, мабуть, усі подобаються, Джоне?

Маленький Джон поміркував.

— Подобаються трохи, — відповів він. — «Тітонька» Джун водила мене до церкви одної неділі.

— До церкви? Он як!

— Вона хотіла побачити, як це вплине на мене.

— І вплинуло?

— Так. Мені стало млосно, і вона зразу ж відвела мене додому. Але я не захворів. Полежав у ліжку, випив коньяку з гарячою водою і почитав «Бічвудських хлопців». Ото було гарно!

Мати закусила губу.

— Коли ж це було?

— Та, здається… уже давно. Я просив, щоб вона повела мене ще, але вона не схотіла. Ви з татом ніколи не ходите до церкви, правда?

— Ні, не ходимо.

— А чому?

Мати усміхнулася.

— Бачиш, синку, ми ходили, коли були маленькі. Можливо, почали ходити занадто малими.

— Розумію, — сказав маленький Джон, — це небезпечно.

— Про всі ці речі ти сам складеш свою думку тоді, коли виростеш.

Маленький Джон відповів поважно:

— Я не хочу вирости, дуже вирости. Я не хочу ходити до школи. — Раптом його охопило бажання сказати ще щось, висловити те, що було в нього на душі, і він аж почервонів. — Я… я хочу залишитися з тобою, мамусю, й любити тебе. — Потім, інстинктивно відчувши потребу зам'яти свої слова, він швидко додав — А ще я не хочу сьогодні лягати спати. Я просто втомився лягати спати кожного вечора.

— Тобі знову снилися страшні сни?

— Лише один раз. Можна, мамусю, я залишу на ніч відчинені двері в твою кімнату?

— Тільки трохи.

Маленький Джон зітхнув задоволено.

— Що ти бачила в Гленсофентрімі?

— Там така краса, серденько.

— А що ж таке краса?

— Що таке… Ой Джоне, це важке запитання.

— Чи можу я її, наприклад, побачити?

Мати підвелася й сіла біля нього.

— Ти її бачиш щодня. Небо гарне, і зорі, і місячні ночі, а також і птахи, і квіти, й дерева — все це гарне. Поглянь у вікно, і ти побачиш красу, Джоне.

— Е, так це ж краєвид. І це все?

— Все? Ні. Море на диво гарне, і хвилі, коли з них злітає піна.

— А ти, мамусю, народжувалася з неї щодня?

Мати всміхнулася.

— Звичайно, ми купались.

Маленький Джон раптом простяг руки й обняв її за шию.

— Я знаю, — сказав він загадково, — ти справжня, а решта — то вигадка.

Вона зітхнула, засміялась і сказала:

— Ой Джоне!

Маленький Джон мовив критично:

— Ти як вважаєш: Бела, наприклад, гарна? Як на мене, то не гарна.

— Бела молода, а це багато важить.

— Але ти виглядаєш молодшою, мамусю. Якщо об Белу стукнешся, то буде боляче. Як на мене, Да не була гарна, а мадемуазель майже бридка.

— У мадемуазель дуже приємне обличчя.

— О, звичайно, приємне. Мені так подобаються твої промінчики, мамусю.

— Промінчики?

Маленький Джон торкнув пальцем кутик її ока.

— А, оці? Але то ознака старості.

— Вони з'являються, коли ти усміхаєшся.

— Але раніше їх не було.

— Однаково вони мені подобаються. Ти любиш мене, мамусю?

— Авжеж, авжеж, люблю, хлопчику мій.

— Дуже?

— Дуже!

— Більше, ніж я гадав?

— Більше, куди більше.

— І я теж. Ну, то ми любимо однаково.

Розуміючи, що ніколи в житті ще не бував такий відвертий, він раптом згадав мужню вдачу сера Ламорака, Діка Нідгема, Гека Фінна та інших героїв.

— Хочеш, я тобі щось покажу? — сказав він і, вислизнувши з її обіймів, став сторч на голові. Потім, натхненний її очевидним захопленням, виліз на ліжко й перекинувся через голову, не торкнувшись до ліжка руками. Він повторив це кілька разів.

Цього вечора, оглянувши все, що вони привезли, він не ліг спати в належний час і сів разом із ними за круглий столик, який накривали тоді, коли вони обідали самі, без гостей. Його охопило надзвичайне збудження. Мати була в сірій сукні з кремовим мереживним комірцем. Мереживо було з маленьких покручених троянд, блідіших за її шию. Він дивився на матір, аж поки нарешті помітив, що батько стежить за ним із дивною усмішкою, і це примусило його швидко перенести увагу на свою скибочку ананаса. Спати він ліг пізно, як ніколи. Мати пішла з ним до спальні, й він роздягався дуже повільно, щоб утримати її біля себе. Лишившись нарешті в самій піжамі, він сказав:

— Пообіцяй, що не підеш, поки я проказуватиму молитви!

— Обіцяю.

Ставши навколішки й уткнувшись обличчям у постіль, маленький Джон швидко зашепотів, розплющуючи час від часу око й дивлячись, як вона стоїть непорушно й усміхається.

— Отче наш, — бубонів він останню молитву, — що єси на небесах, нехай святиться мамуся твоя, хай буде царство мамусі як на небі, так і на землі, мамусю нашу насущну дай нам сьогодні і прости нам провини наші на землі й на небі й винуватцям нашим, бо твоє єсть царство, і сила, і слава нині, й повсякчас, і на віки вічні. Амама! Обережно!