Сага про Форсайтів
Шрифт:
— Ну ж бо, ну, — сказав він. — Я поміркую і зроблю, що зможу. Ну, заспокойся!
Якщо це потрібно для її щастя, то, виходить, потрібно; він не може відмовитись допомогти їй. І щоб вона не почала дякувати, він устав і рушив до піаноли — надто гучна музика! Поки він підходив, пластинка дограла і почулося тихе шипіння. Де та музична скринька його дитинства! «Мелодія кузні», «Келих доброго вина»— Сомс завжди почував себе нещасним, коли мати в неділю вдень заводила ту музику. І ось знову така самісінька машина, тільки більша й дорожча, і тепер вона грає: «Шалені, шалені жінки!» і «Свято полісмена», і він уже не в чорному оксамитовому костюмчику з небесно-блакитним комірцем. «Профон має слушність, — промайнула думка — все це пусте. Ми йдемо до могили!» І, виголосивши подумки це дивовижне зауваження, він вийшов.
Того вечора
Коли він подзвонив, двері відчинила покоївка.
— Скажіть: містер Форсайт у вельми нагальній справі.
Якщо Айріні зрозуміє, хто прийшов, дуже можливо, що вона не схоче бачити його. «Хай йому біс! — подумав він, набираючись рішучості з наближенням сутички. — І треба ж було мені вплутатися в це безглузде діло!»
Покоївка повернулася.
— Джентльмена просять викласти свою справу.
— Скажіть, що вона стосується містера Джона, — відповів Сомс.
І знову він лишився сам у холі з басейном сіро-білого мармуру посередині, — задум її першого коханця. Ох, яка вона погана жінка: любила двох чоловіків, а його не любила! Він не повинен забувати про це, коли знову зустрінеться з нею віч-на-віч. І зненацька він побачив її в щілину між важкими ліловими портьєрами; вона стояла, похитуючись, наче вагалася; та сама довершеність ліній, та сама велична постава, та сама насторожена поважність у темних очах, той самий спокійний самозахист у голосі.
— Заходьте, будь
ласка.Він пройшов між портьєрами. Як і тоді, коли він бачив її в картинній галереї і в кондитерській, вона здалася йому все ще гарною. І перший, найперший раз відтоді, як тридцять шість років тому вони одружилися, він розмовляв із нею, не маючи законного права назвати її своєю. Вона не була в чорному: мабуть, одна з радикальних ідей, якими відзначався цей його родич.
— Пробачте, що я прийшов, — сказав він похмуро, — але цю справу треба вирішити так чи так.
— Може, ви сядете?
— Ні, дякую.
Його охопив гнів на своє фальшиве становище і досада, що вони так церемоняться одне з одним, і він заговорив плутано:
— Все вийшло якось безглуздо. Я, як міг, намагався її відрадити. Я вважаю, що моя дочка втратила розум, але я звик їй потурати, ось чому я тут. Гадаю, ви любите свого сина.
— Дуже люблю.
— Ну то як?
— Все залежить від нього.
У Сомса було таке відчуття, ніби вона спростувала всі його аргументи і збила його з пантелику. Вона завжди, завжди збивала його з пантелику — навіть тоді, в перші дні їхнього подружнього життя.
— Це просто якесь божевілля.
— Атож.
— Якби ви тільки… Адже вони могли бути…
Він не доказав своєї фрази: «братом і сестрою, і тоді цього б не сталося», але побачив, що вона здригнулась, так наче він доказав, і, болісно вражений такою реакцією, відійшов до вікна. З цього боку дерева не виросли — не могли вирости, бо були вже старі!
— Щодо мене, — сказав він, — ви можете бути спокійні. Я не прагну зустрічатися ні з вами, ні з вашим сином, якщо цей шлюб і справді здійсниться. Молодь у наш час якась… якась химерна. Але я не можу бачити свою дочку нещасною. Що мені сказати їй, коли я повернуся додому?
— Передайте їй, будь ласка, те, що я сказала вам: все залежить від Джона.
— Ви не будете заперечувати?
— Всім серцем, але мовчки.
Сомс стояв, покусуючи палець.
— Я пригадую один вечір… — почав він раптом і замовк. Що було в ній… що було в цій жінці такого, що не вкладалося в чотирьох стінах його ненависті й осуду? — Де він, ваш син?
— Певно, нагорі, в батьковій майстерні.
— Може, ви його покличете?
Він стежив, як вона подзвонила, як увійшла покоївка.
— Скажіть, будь ласка, містерові Джону, що він мені потрібен.
— Якщо все залежить від нього, — швидко сказав Сомс, коли покоївка вийшла, — то, гадаю, можна не сумніватися, що цей протиприродний шлюб здійсниться; в такому разі треба буде залагодити деякі формальності. До кого я маю звернутися — до Герінга?
Айріні кивнула головою.
— Ви не маєте наміру жити з ними разом?
Айріні похитала головою.
— Що буде з цим будинком?
— Буде так, як того побажає Джон.
— Цей будинок! — раптом сказав Сомс. — Коли я почав споруджувати його, мене сповнювали надії. Якби в ньому жили вони, їхні діти! Кажуть, є така богиня — Немезіда. Ви вірите в неї?
— Так.
— О! Вірите?
Він відійшов від вікна і спинився біля неї, а вона стояла у вигині свого великого рояля, наче в затоці.
— Навряд чи нам доведеться побачитись іще раз, — сказав він поволі. — Тож потиснемо одне одному руки… — Губи його тремтіли, слова просто зривалися з них. — І нехай минуле залишиться минулим.
Він простягнув руку. Її бліде обличчя зблідло ще дужче, темні очі непорушно дивилися в його очі, складені на грудях руки не поворухнулись. Він почув позаду кроки і озирнувся. Між розсунутими портьєрами стояв Джон. Вигляд він мав дивний, дуже дивний — важко було впізнати в ньому того хлопця, якого Сомс бачив у галереї на Корк-стріт; він став куди старший, в обличчі вже не лишилося нічого юного: воно змарніло й наче затвердло; волосся було скуйовджене, очі глибоко позападали. Сомс зробив зусилля і сказав, чи то усміхаючись, чи глузливо скривившись:
— Ну, юначе! Я приїхав сюди за дорученням своєї дочки; тепер усе, здається, залежить від вас. Ваша мати каже, що слово за вами.
Юнак вдивлявся в материне обличчя і мовчав.
— Заради своєї дочки я примусив себе прийти сюди, — сказав Сомс. — Що я маю сказати їй, коли повернуся додому?
Так само дивлячись на матір, Джон спокійно відповів:
— Скажіть, будь ласка, Флер, що всьому кінець; я повинен виконати останню волю свого батька.
— Джоне!
— Не треба, мамо!