Сага про Форсайтів

— Ну ж бо, ну, — сказав він. — Я поміркую і зроблю, що зможу. Ну, заспокойся!

Якщо це потрібно для її щастя, то, виходить, потрібно; він не може відмовитись допомогти їй. І щоб вона не почала дякувати, він устав і рушив до піаноли — надто гучна музика! Поки він підходив, пластинка дограла і почулося тихе шипіння. Де та музична скринька його дитинства! «Мелодія кузні», «Келих доброго вина»— Сомс завжди почував себе нещасним, коли мати в неділю вдень заводила ту музику. І ось знову така самісінька машина, тільки більша й дорожча, і тепер вона грає: «Шалені, шалені жінки!» і «Свято полісмена», і він уже не в чорному оксамитовому костюмчику з небесно-блакитним комірцем. «Профон має слушність, — промайнула думка — все це пусте. Ми йдемо до могили!» І, виголосивши подумки це дивовижне зауваження, він вийшов.

Того вечора він більше не бачив Флер. Але за сніданком її очі стежили за ним з благанням, від якого він не міг сховатись та й не намагався. Ні! Він уже вирішив пройти крізь ці тортури. Він поїде в Робін-Гіл — у дім, з яким пов'язано стільки спогадів. Приємний спогад — останній! Про те, як він приїхав туди, щоб у батька того хлопця відібрати Айріні, погрожуючи їй розлученням. Відтоді йому часто спадало на думку, що своїм приїздом він тільки скріпив їхній союз. А тепер він збирається скріпити союз цього хлопця з своєю дочкою. «Не знаю, за які гріхи, — думав він, — мені доводиться все це терпіти!» До Лондона він їхав поїздом, там пересів на другий поїзд, а від станції пішов пішки дорогою, що тяглася вгору довгим схилом між живоплотами і за останні тридцять років, наскільки він пригадував, майже не змінилася. Дивно — так близько від Лондона! Очевидно, є ще люди, які тримаються за землю. Це міркування заспокоїло його, коли він ішов між високими живоплотами поволі, щоб не перегрітися, хоч день був прохолодний. Хай там що, а в землі є щось реальне, її не зрушиш із місця. Земля й гарні картини! Ціни на них можуть трохи коливатися, але загалом завжди зростають — за них варто триматися в світі, де так багато нереального, дешевих будівель, мінливих мод, де панує настрій: «Сьогодні ми є, а завтра нас не стане». Французи, мабуть, таки мають слушність зі своїм селянським землеволодінням, хоч він і невисокої думки про французів. Власний клапоть землі! В цьому є щось надійне! Йому доводилося чути, як селян-власників називають «затятими селюками»; а молодий Монт якось назвав свого батька «затятим читачем «Морнінг пост»— от нечемний хлопчисько! У світі є багато гіршого, ніж бути затятим або читати «Морнінг пост». Є ще й Профон і такі, як він, і всі оті лейбористи, і горласті політикани, і «Шалені, шалені жінки!» І раптом Сомс відчув, що слабне, що його кидає в жар і трусить. Нервове збудження перед зустріччю! Як сказала б тітонька Джулі, цитуючи Пишного Доссета, його нерви «геть перенатужились». Між деревами вже виднів будинок, той самий будинок, за спорудженням якого він стежив, бажаючи зробити його оселею для себе і для цієї жінки, котра за велінням примхливої долі зрештою оселилася в ньому з іншим! Він почав думати про Думетріуса, про облігації внутрішньої позики та про інші способи вкладати капітал. Йому нізащо не можна зустрітися з нею в такому збудженому стані; адже він втілює собою для неї день страшного суду на землі, наче цей суд вершитиметься тут, а не на небі; адже він — уособлення законної власності, а вона — втілення злочинної краси. Його гідність вимагає безсторонності, коли він виконуватиме свою місію — з'єднати навіки їхніх дітей, котрі, якби вона поводилася пристойно, були б рідним братом і сестрою. Ця набридла мелодія «Шалені, шалені жінки!» звучала у нього в голові і дратувала його — дратувала тому, що мелодії, як правило, в його голові не звучали. Минаючи ряд тополь перед будинком, він подумав: «Як вони виросли: адже це я їх посадив».

Коли він подзвонив, двері відчинила покоївка.

— Скажіть: містер Форсайт у вельми нагальній справі.

Якщо Айріні зрозуміє, хто прийшов, дуже можливо, що вона не схоче бачити його. «Хай йому біс! — подумав він, набираючись рішучості з наближенням сутички. — І треба ж було мені вплутатися в це безглузде діло!»

Покоївка повернулася.

— Джентльмена просять викласти свою справу.

— Скажіть, що вона стосується містера Джона, — відповів Сомс.

І знову він лишився сам у холі з басейном сіро-білого мармуру посередині, — задум її першого коханця. Ох, яка вона погана жінка: любила двох чоловіків, а його не любила! Він не повинен забувати про це, коли знову зустрінеться з нею віч-на-віч. І зненацька він побачив її в щілину між важкими ліловими портьєрами; вона стояла, похитуючись, наче вагалася; та сама довершеність ліній, та сама велична постава, та сама насторожена поважність у темних очах, той самий спокійний самозахист у голосі.

— Заходьте, будь ласка.

Він пройшов між портьєрами. Як і тоді, коли він бачив її в картинній галереї і в кондитерській, вона здалася йому все ще гарною. І перший, найперший раз відтоді, як тридцять шість років тому вони одружилися, він розмовляв із нею, не маючи законного права назвати її своєю. Вона не була в чорному: мабуть, одна з радикальних ідей, якими відзначався цей його родич.

— Пробачте, що я прийшов, — сказав він похмуро, — але цю справу треба вирішити так чи так.

— Може, ви сядете?

— Ні, дякую.

Його охопив гнів на своє фальшиве становище і досада, що вони так церемоняться одне з одним, і він заговорив плутано:

— Все вийшло якось безглуздо. Я, як міг, намагався її відрадити. Я вважаю, що моя дочка втратила розум, але я звик їй потурати, ось чому я тут. Гадаю, ви любите свого сина.

— Дуже люблю.

— Ну то як?

— Все залежить від нього.

У Сомса було таке відчуття, ніби вона спростувала всі його аргументи і збила його з пантелику. Вона завжди, завжди збивала його з пантелику — навіть тоді, в перші дні їхнього подружнього життя.

— Це просто якесь божевілля.

— Атож.

— Якби ви тільки… Адже вони могли бути…

Він не доказав своєї фрази: «братом і сестрою, і тоді цього б не сталося», але побачив, що вона здригнулась, так наче він доказав, і, болісно вражений такою реакцією, відійшов до вікна. З цього боку дерева не виросли — не могли вирости, бо були вже старі!

— Щодо мене, — сказав він, — ви можете бути спокійні. Я не прагну зустрічатися ні з вами, ні з вашим сином, якщо цей шлюб і справді здійсниться. Молодь у наш час якась… якась химерна. Але я не можу бачити свою дочку нещасною. Що мені сказати їй, коли я повернуся додому?

— Передайте їй, будь ласка, те, що я сказала вам: все залежить від Джона.

— Ви не будете заперечувати?

— Всім серцем, але мовчки.

Сомс стояв, покусуючи палець.

— Я пригадую один вечір… — почав він раптом і замовк. Що було в ній… що було в цій жінці такого, що не вкладалося в чотирьох стінах його ненависті й осуду? — Де він, ваш син?

— Певно, нагорі, в батьковій майстерні.

— Може, ви його покличете?

Він стежив, як вона подзвонила, як увійшла покоївка.

— Скажіть, будь ласка, містерові Джону, що він мені потрібен.

— Якщо все залежить від нього, — швидко сказав Сомс, коли покоївка вийшла, — то, гадаю, можна не сумніватися, що цей протиприродний шлюб здійсниться; в такому разі треба буде залагодити деякі формальності. До кого я маю звернутися — до Герінга?

Айріні кивнула головою.

— Ви не маєте наміру жити з ними разом?

Айріні похитала головою.

— Що буде з цим будинком?

— Буде так, як того побажає Джон.

— Цей будинок! — раптом сказав Сомс. — Коли я почав споруджувати його, мене сповнювали надії. Якби в ньому жили вони, їхні діти! Кажуть, є така богиня — Немезіда. Ви вірите в неї?

— Так.

— О! Вірите?

Він відійшов від вікна і спинився біля неї, а вона стояла у вигині свого великого рояля, наче в затоці.

— Навряд чи нам доведеться побачитись іще раз, — сказав він поволі. — Тож потиснемо одне одному руки… — Губи його тремтіли, слова просто зривалися з них. — І нехай минуле залишиться минулим.

Він простягнув руку. Її бліде обличчя зблідло ще дужче, темні очі непорушно дивилися в його очі, складені на грудях руки не поворухнулись. Він почув позаду кроки і озирнувся. Між розсунутими портьєрами стояв Джон. Вигляд він мав дивний, дуже дивний — важко було впізнати в ньому того хлопця, якого Сомс бачив у галереї на Корк-стріт; він став куди старший, в обличчі вже не лишилося нічого юного: воно змарніло й наче затвердло; волосся було скуйовджене, очі глибоко позападали. Сомс зробив зусилля і сказав, чи то усміхаючись, чи глузливо скривившись:

— Ну, юначе! Я приїхав сюди за дорученням своєї дочки; тепер усе, здається, залежить від вас. Ваша мати каже, що слово за вами.

Юнак вдивлявся в материне обличчя і мовчав.

— Заради своєї дочки я примусив себе прийти сюди, — сказав Сомс. — Що я маю сказати їй, коли повернуся додому?

Так само дивлячись на матір, Джон спокійно відповів:

— Скажіть, будь ласка, Флер, що всьому кінець; я повинен виконати останню волю свого батька.

— Джоне!

— Не треба, мамо!