Сага про Форсайтів
Шрифт:
Старий Джоліон перебив його роздуми.
— Смерть настала відразу. Вчора він цілий день лежав у лікарні. Ніяк не могли дізнатися, хто він такий. Я зараз їду туди; тобі з сином теж треба поїхати.
Ніхто не заперечив його наказу, і він перший вийшов з кімнати.
День був тихий, погожий, теплий, і, їдучи з дому до Парк-лейн, старий Джоліон наказав опустити верх карети. Відхилившись на спинку м'якого сидіння й курячи сигару, він з приємністю помічав свіжість повітря, і потік кебів, і метушню на тротуарах, і незвичайну, майже паризьку жвавість, що панує на лондонських вулицях, коли на зміну дощам і туманам настає перший ясний день. І старий Джоліон почував себе щасливим, уперше за багато місяців. Нарешті він скинув з душі тягар — звірився Джун;
Тепер верх карети був піднятий: йому не хотілося дивитись на веселі вулиці; до того ж не треба, щоб Форсайтів бачили в одній кареті з інспектором поліції.
Дорогою інспектор знову заговорив про нещасливий випадок:
— Туман був не такий уже й густий. Кучер каже, що джентльмен устиг би відскочити вбік, але він наче навмисно йшов просто на коней. Очевидно, він дуже бідував: ми знайшли в його квартирі кілька заставних квитанцій, на банківському рахунку в нього нічого не було, а в сьогоднішніх газетах з'явилося повідомлення про цю судову справу.
Холодні голубі очі інспектора вдивлялися по черзі в кожного з трьох Форсайтів, що їхали разом з ним у кареті.
Старий Джоліон помітив із свого кутка, як пересмикнулось братове обличчя, як він ще дужче спохмурнів і стривожився. Справді, слова інспектора збудили усі Джеймсові сумніви й побоювання. Бідував… заставні квитанції… на рахунку нічого не було! Ці слова, що все життя маячіли в його свідомості як далеке страхіття, підтверджували версію про самогубство, яку треба було рішуче відкинути. Він спробував ззирнутися з сином, але Сомс сидів мовчазний, непорушний, і його рисячі очі не зустріли погляду батька. І, спостерігаючи їх, старий Джоліон бачив, який міцний існує між ними зв'язок, і його охопило пристрасне бажання, щоб і його син був поруч із ним, наче коло небіжчика мала відбутися битва, в якій йому доведеться самому зітнутися з цими двома. А в голові безнастанно крутилася думка, як запобігти тому, щоб ім'я Джун уплутали в цю справу. Джеймс може сподіватися на підтримку — у нього є син! То чого ж йому не послати по Джо?
Вийнявши візитну картку, старий Джоліон написав на ній:
«Приїзди негайно. Посилаю по тебе карету».
Вийшовши біля лікарні, він дав картку кучерові й звелів йому якнайшвидше їхати до клубу «Всяка всячина», і, якщо містер Форсайт там, то віддати йому картку й одразу привезти його сюди. Якщо ж містера Джоліона немає, то нехай почекає на нього.
Слідом за іншими він зійшов нагору сходами, спираючись на парасольку, і спинився на хвилинку, щоб трохи відсапатись. Інспектор сказав:
— Це і є морг, сер. Можете перепочити.
В порожній побіленій кімнаті, яку оживляв тільки сонячний промінь, що грав на чистій підлозі, лежало вкрите простиралом тіло. Твердою рукою інспектор узявся за краї простирала і відгорнув його. На них поглянуло незряче обличчя, і обабіч цього незрячого обличчя, що наче кидало їм виклик, стояли троє Форсайтів і мовчки дивилися на нього; і в кожного з них наростали в душі свої таємні почуття, страхи й жалі, що здіймалися й опадали, наче хвилі життя, від якого Босіні був назавжди відгороджений цими білими стінами. І властива кожній людині природжена індивідуальність, дивовижна пружинка, що надає її вдачі неповторних рис, навіювала кожному з них різні думки. Далекі один від одного і водночас такі близькі, вони стояли віч-на-віч із смертю і мовчали, потупивши очі.
Інспектор запитав упівголоса:
— Ви засвідчуєте особу цього джентльмена, сер?
Старий Джоліон кивнув головою. Він подивився на брата, що стояв проти нього почервонілий, напруживши сірі очі, на його довготелесу кощаву постать, яка височіла в похмурій задумі над покійником; потім подивився на поблідлого Сомса, що завмер поруч із батьком. І вся його ворожість
до цих двох розвіялась, як дим, перед білими просторами смерті. Звідки вона береться, як вона приходить — ця смерть? Раптовий кінець усьому; крок наосліп дорогою, що веде… куди? Темрява, що поглинає проміння! Важкі безжальні жорна, між які судилося попасти кожній людині, що все-таки повинна зустріти свій кінець мужнім поглядом ясних очей! Хоч люди насправді тільки дрібні, жалюгідні комашки! І на обличчі старого Джоліона промайнула посмішка, бо Сомс, промимривши щось упівголоса інспекторові, тихенько вислизнув за двері.Нараз Джеймс підвів очі. В його підозріливому стурбованому погляді було якесь дивне благання. Він наче казав «Я знаю, що з тобою мені не зрівнятися». І,вийнявши з кишені хусточку, він витер чоло, потім, скорботно схиливши над покійником своє кощаве тіло, теж повернувся і швидко вийшов.
Старий Джоліон стояв мовчазний, як смерть, і пильно дивився на мерця. Хто знає, про що він думав? Може, про себе за тих часів, коли його волосся було каштанове, як і в цього мертвого юнака? Про себе за тих часів, коли починалася його битва, довга-предовга битва, яку він так любив; битва, що скінчилася для цього юнака, тільки-но розпочавшись? Про свою онуку, про її розбиті надії? Про ту, іншу жінку? Про те, як усе це безглуздо й трагічно? Чи про насмішку долі, не збагненної гіркої долі, що привела Босіні до такого кінця? Справедливість! Для людей нема справедливості, бо вони за вжди блукають у темряві!
А може, він думав по-філософському: краще покласти всьому край! Краще піти з життя, як цей бідолашний юнак.
Хтось торкнув його за рукав.
На вії йому набігла сльоза.
— Ну що ж, — сказав він. — Я тут нічим не зараджу Мабуть, мені краще піти. А ти, Джо, приходь до мене, як тільки звільнишся.
І, схиливши голову, вийшов.
Тепер біля покійника став молодий Джоліон, і йому здалося, що навколо мертвого тіла лежать ницьма всі Форсайти Удар вразив їх занадто несподівано.
Сили, що таяться в кожній трагедії, нездоланні сили, що ламаючи всі перепони, пробиваються до своєї жорстокої мети, зітнулися і з громовим гуркотом вразили жертву, зваливши додолу тих, хто її оточував.
Молодому Джоліонові принаймні здавалося, що Форсайти лежать ницьма навколо тіла Босіні.
Він попросив інспектора розповісти йому, як це сталося, і той, ніби зрадівши такій нагоді, знову детально повторив усе, що було відомо.
— Однак, сер, — додав він, — усе це не таке просте, як може видатися на перший погляд. Сам я не вважаю, що це самогубство або просто нещасливий випадок. Напевно, він зазнав тяжкої душевної урази і йшов, нічого не бачачи навколо себе. Чи не допоможете ви мені з'ясувати, що це за речі?
Інспектор дістав із кишені пакуночок, поклав його на стіл і обережно розгорнув. Там лежала жіноча хусточка, в яку була застромлена тьмяна позолочена шпилька з порожньою, без камінця, оправою. На молодого Джоліона війнуло пахощами сухих фіалок.
— Знайшли у нього в нагрудній кишені, — сказав інспектор. — Мітку вирізано.
Молодий Джоліон із зусиллям відповів:
— На жаль, я нічим не можу вам допомогти.
Але в його пам'яті постало, мов живе, обличчя, що засяяло й затремтіло з радощів, коли з'явився Босіні! Про неї він думав більше, ніж про свою власну дочку, більше, ніж про них усіх, — думав про її темні лагідні очі, ніжне покірливе обличчя, про те, що вона чекає на мертвого, чекає, може, навіть цієї миті, тихо, терпляче сидячи десь на осяяній сонцем лаві.
Пойнятий сумною задумою, молодий Джоліон вийшов з лікарні і подався до батькового дому, міркуючи про те, що ця смерть роз'єднає родину Форсайтів. Грім ударив з того боку, де в них не було прикриття, і влучив у самісінький стовбур їхнього дерева. Сторонній людині здаватиметься, що воно цвіте, як і колись; воно гордо розкине своє гілля над усім Лондоном, але стовбур уже мертвий: його спалило тією самою блискавкою, яка вразила Босіні. Тепер із старого кореня виростуть нові пагінці, і кожен із них стане на сторожі почуття власності.