Самостійна дірка
Шрифт:
Таке розташовання дуже часто викликає боротьбу УкрОУНців за територію з вовками, дикими кабанами та карпатськими ведмедями.
Більш-менш спокійними місцями вважаються ті, що розташовані по смітниках та асенізаційних закладах.
Населення зветься — УкрОУНці. Жіночої статі в них немає. Самі чоловіки. Розплоджуються за допомогою гестапівських листівок та німецьких марок. Своїх дітей не мають, через те дітей взагалі не переносять і ріжуть. Працюють темними ночами, бо денне світло їм сліпить очі. Удень — сплять.
Цар — Гіммлер.
Бог —
Мова дуже барвиста, багата на синоніми. Влада до них: «На-на-на! Кусі! Кусі! Кусі!» Населення зразу ж одповідає: «Гав! Гав! Гав!»
Дуже характерні такі, приміром, зразки найрозповсюдженіших мовних виразів:
Цар. Бандера! (Бандера — це в УкрОУНців те, що в злодіїв — «пахан»). У селі N пришить усіх чесних селян. По мокрому! (Кидає монету). Наклац! Форвертс! [2]
Бандера(хапає зубами монету). Клац! Гав! Гав! Гав!
2
Vorw"arts! — Вперед! (нім.).
Це значить, що УкрОУНці мусять вирізати в указаному селі всіх чесних селян — від старого до малого.
Взагалі мова дуже чудернацька, якась така строката: одне слово — людське, а друге — німецьке.
Така, приміром, фраза:
— «Я сьогодні зарізав у селі дитину, що сиділа в садочку й гралася».
По-ОУНському буде так:
— «Їх гойте зарізав у кірдорфі дитину, що зітценіла у гартені й гралася».
Це, між іншим, найтиповіша фраза, що її раз у раз говорять УкрОУНці своїй владі.
Влада на це відповідає:
— Зер каряшо, гезіндель!
«Гезіндель» — по-людському — сволоч!
Найхарактерніші й найпритаманніші УкрОУНські чесноти: запроданство, зрада, підлота.
Іудаїзм. Повна збірка творів філософа Іуди Іскаріотського за назвою: «30 срібних карбованців».
3
Шурке — підлота.
На жовто-блакитному полі — могила з застромленим в неї осиковим кілком. На кінці осикового кілка конопляна петля.
Державний герб править за символ майбутнього УкрОУНи й УкрОУНців.
Братерство й дружба народів Радянського Союзу.
«Возсія вельтові світ разума»
Сильно дуже ще багато клопоту для оцих україно-німців.
Насамперед:
Коли тікать?!
Ми не кажемо: «Куди тікать?» — те
для нас відомо.Куди пани, туди й холуї.
А от «коли тікать» — оце справа дуже марудна. Через те і зойк дуже розпачливий у «Краківських вістях»:
«Ось провід українсько-німецького комітету, довідавшись про грізне положення на фронті, поспішає якомога швидше виїхати, навіть не повідомивши про це своїх членів, що їх кілька днів тому запевнялося сидіти і не хвилюватись, бо «ми все знаємо й вас не залишимо».
Провід комітету «все знає», через те й чкурнув, не попередивши своїх членів.
Клопоту, ми ж кажемо, сила…
Газета називається «Краківські вісті», а видається у Відні…
Українські гроші закликається заощаджувати у Віртшафтсбанку…
Українських колядок співається у Мінорітенкірхен…
Ну, тут хоч уже просто пишуть:
«Українсько-німецький святвечір».
Ну, а раз уже той святвечір українсько-німецький, то й колядки мають бути українсько-німецькі.
З якою насолодою слухали присутні такого-от українсько-німецького тропаря:
ВайнахтенВозсія вельтовіСвіт разума…Або українсько-німецької колядки:
Нехай рада зіх стелен,Як на гіммель хвала…Серце радується від такого поєднання українсько-німецьких культур…
І не зовсім зрозуміло, чому після виконання українського гопака всі присутні висловлювали глибоку віру в те, що для україно-німців ще прийде кращий час…
Чому саме «прийде»?
Він уже прийшов…
Українсько-німецьких колядок співаєте, гопака танцюєте, гроші у Віртшафтсбанку заощаджуєте…
Що ще треба?
А оті тимчасові клопоти: «коли тікать» і навіть «куди тікать» — швидко минуть, бо не буде вже ні «куди тікать», ні «коли тікать».
«Великомученик Остап Вишня»
Побувавши у Львові, я дізнався, що українсько-німецькі націоналістичні газети зняли було ґвалт, ніби мене, Остапа Вишню, замучили більшовики. Так от слухайте, як це насправді було.
Сильно дуже вони його мучили. І особливо один: сам чорний, очі йому білі і в руках у нього кинджал, із чистісінького загартованого національного питання викутий. Гострий-гострий кинджал.
«Ну, — думає Остап, — пропав!»
Подивився той чорний на нього та й питає:
— Звуть тебе як?
— Остап, — каже.
— Українець?
— Українець, — каже.
Як ударить він його колодочкою у найсвятіший закуток національного «я». Остап тільки «ве!» І душа його — цвірінь-цвірінь — і хотіла вилетіти, а той, чорний, його душу за душу, придавив і давай допитувати:
— Признавайся, — говорить, — що хотів на всю Великоросію сині штани надіти.
— Признаюсь, — говорить Остап.
— Признавайся, — каже, — що всім говорив, що Пушкін — не Пушкін, а Тарас Шевченко.
— Говорив, — каже.
— Хто написав: «Я помню чудное мгновенье»?
— Шевченко, — говорить Остап.
— А «Садок вишневий коло хати»?
— Шевченко, — говорить.
— А «Евгений Онегин»?
— Шевченко, — говорить.
— А-а-а-а! А що Пушкін написав? Говори!
— Не було, — говорить, — ніякого Пушкіна. І не буде. Одного разу, — каже, — щось таке ніби появилося, так потім роздивилися, а воно — жінка. «Капитанська дочка» називається.