Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман)

Чи варто жити? Чого варте життя?

Куліш дає Каменецькому останнє розпорядження:

— Духівниця моя в столі разом з іншими документами. Коли прийде звістка про мою смерть (а я зроблю, щоб поліція повідомила формально), то Олександра Михайлівна одразу повинна ввійти в володіння друкарнею, а Вас прошу бути за її повірника — постарайтеся звести кінці так, щоб не було сорому на моєму йменні. Тарновському 3500. Продайте або ж віддайте в заклад друкарню чи як хочете, тільки щоб відразу було відомо Тарновському, що борг йому буде заплачено. Надії Михайлівні [сестра Олександри Михайлівни] щось і Василю Білозерському. Ось і все. Сподіваюсь, що після моєї смерти Кожанчиков [петербурзький видавець] або ж хтось інший заплатить щось за мої твори. Це забезпечить хоч трохи Олександру Михайлівну.

Так! Життя не витанцювалося. Життя склалося надто безглуздо, надто холодно, надто непривітно!.. Куліш підбиває підсумки своєму життю.

Він пише:

— Не таїть справжньої причини моєї смерти: я не соромлюсь її, і один дурень буде з неї сміятись. Згага любови була в мене від самого юнацтва, але кепське виховання та злидні не дали мені змоги найти по собі жінку. Я вибрав Олександру Михайлівну навгад, я покохав її на віру. Її безглузда мати не давала мені з нею зблизитись і пізнати її, а їй дати себе пізнати. Звідсіля вічне моє прагнення, вічне почуття незадоволення життям. В Марії Олександрівні та сама омана, тільки з іншого боку. Вона спочатку захопилась мною як людиною вищою від інших, а коли зустріла людину, що здалася їй ще вище, вона охолонула до мене, але, охолонувши, тримала мене й далі, Бог зна чому й для чого, дуже близько коло себе. Вона ніколи не давала мені „разувериться“ в її любові… Але Ви все знаєте. Її легковажність і зрадливість загубили мене. Життя мені обридло. Я холодно вирішую припинити його. Нічого не бачу втішного в прийдешньому, окрім надмірних мук душевних.

— Остання моя думка й останнє піклування моє про Олександру Михайлівну, що глибоко мене любила, та не могла задовольнити своїм коханням. Ревнощі її були надто природні: я вічно прагнув якоїсь іншої любови. Коли це гріх, то мене за нього покарано надто жорстоко. Ви були за свідка моїх страждань, але ті страждання — ніщо в порівнянні з холодною мукою, що затьмарює мені все, все на світі.

Отже, смерть!

— Обручку Марії Олександрівни й хрестик унесу з собою.

— І, вмираючи, люблю цю жалю гідну жінку, що для неї готується найнещасливіше прийдешнє. Як гаряче бажав би я одвернути це від неї, принісши в офіру всього себе, всього!

Куліш не витримує тону.

— Але, може, я ще лишусь жити; може, я переможу свою тугу й полегшу свого часу страшну долю Марії Олександрівни.

1/14 травня Куліш одержує нарешті сподівану телеграму від Каменецького з Берліна.

— N’esp'erez rien.

— Не сподівайтесь ні на що!

Одержана телеграма, попри всю свою остаточну безнадійність, заспокоює його.

Є натури, що не виносять невизначености. Вони ладні прийняти найгірше, але їх катує непевність. Знати — то є для них найкращий вихід зі становища. Куліш належав до таких натур. Він казав про себе:

— Найприкріше для мене становище — невизначеність.

Телеграма Каменецького з’ясувала ситуацію й розв’язала сумніви.

Лист Куліша з 1/14 травня цілком лагідний, стриманий і поміркований. Гаразд!.. Він приймає все! Він пристосується до обставин.

Куліш умів зважати на факти й рахуватись із ними. Усе, що єсть, єсть. Те, що єсть, розумно.

Каменецькому Куліш пише:

Берлін 1859, травня 14 н. ст.

Нарешті, я одержав од Вас телеграфічну відповідь.

Лінію було занято політичними депешами, а тому я ждав 26 годин. Ви не сподіваєтесь на це, але Ваші слова заспокоїли мене. Марія Олександрівна багато разів прохоплювалась із визнанням, що може близько зійтись з Тургєнєвим. Тому Ваші слова: N’esp'erez rien, не були для мене несподіванкою. Найголовніше для мене у Вашій депеші, що вона виїхала. Відповісти їй на мою першу депешу було важко. В листах моїх я прохав її про одне: виточити наші стосунки, тобто мої до неї та її до Тургєнєва.

Куліш вимагав неможливого: людина простих ліній, визначених формул, усталених схем, Куліш вимагав того самого й від Марка Вовчка, ніби для жінки існує визначеність і схема?.. Куліш хотів знайти «формулу стосунків»; кінець кінцем, він міг би згодитись і на Тургєнєва, на «любов утрьох», але для цього йому потрібно було наперед це знати, умовитись, погодитись, — сформулювати.

— В Ковно, — пише Куліш далі до Каменецького, — передадуть Марії Олександрівні мого листа найпримиреннішого. У листі я кажу, як про безсумнівне, про те, що вона не моя, і бажаю їй щастя, а для себе прошу тільки одного — не одбирати в мене можливости простягнути їй руку в тяжкий для неї час, що без сумніву швидко прийде. Коли б вона віддалась мені без пристрасного захоплення, це була б жалюгідна історія. Хай же перенесе вона гарячку кохання, не катуючи мене без глузду. Найприкріше для мене становище — невизначеність. Коли нею заволодіє Тургєнєв, я буду втішений принаймні з того, що вона живе з людиною, а не з твариною. Зв’язок цей буде в кожнім разі корисний для її таланта. Тургєнєв має всі способи поширити обрій її душі. Я йому не заздрю; я майже радію з їх зближення. Може, в цьому зближенні — мій порятунок од найбільших нещасть, що припали б на мою долю при її вічно загадковому душевному стані.

Чекаючи в Берліні на приїзд Марка Вовчка, Куліш спочатку мав намір проїхати з Берліна в Дрезден, щоб помандрувати в горах Саксонської Швейцарії і повернутись до Берліна, коли приїде туди Марія Олександрівна. Але, одержавши телеграму від Каменецького, Куліш змінив свою думку, згадавши про зайві витрати.

— Дождусь їх в Берліні, а потім ще буде час мандрувати по художніх пустелях.

Куліш не хотів повертатись, не побачившись із Марком Вовчком. Він не губив сподіванки на примирення; на бажане для нього розв’язання любовного конфлікту.

У тому ж листі до Каменецького Куліш писав:

— Виїхати, не побачившись з нею, нема для чого: між нами залишилось би щось вороже. У мене ж її білизна, у неї мої гроші. Ми зустрінемось і розлучимось друзями. Я можу залишитись з нею в Берліні одну годину. Добре, що Ви мене попередили. Листа од Вас ще нема. Відповідь на цей пошліть в Дрезден. Мені дуже цікаво знати всі подробиці другого її роману. Певне, й вона сама розповість мені багато цікавого вільно й невільно. Стежити за нею завжди буде для мене цікаво. Доля цієї жінки рідкісна. До того ж я кохаю її, незважаючи на всі її хиби і на все те, що з боку кожної іншої жінки щодо мене можна було б назвати підлотою.

У ревнощах багато важить цікавість. Цікавість одна зі складових частин у ревнощах, що іноді може заповнити все. Є вища втіха роз’ятрювати рани подробицями визнань, стежити за жінкою, що кохає, в найдрібніших деталях її зрад. Куліш, як найсолодшу мрію, плекає в собі хоробливе бажання випити до дна вщерть повний келех ревнивої цікавости: наситити ревнощі цікавістю.

— Кожен рух і кожне її слово, — визнається Куліш Каменецькому, — тепер для мене буде предметом психологічного розгляду. Ніхто так не зробить в даному випадкові, як вона. Це буде або ж повна одвертість, або ж жалюгідна скритність, жалюгідна через огидне для мене лукавство та двоєдушність.

І Куліш кидає Марку Вовчку декілька обвинувачень:

— Вона звикла обманювати й навряд, щоб раптом кинула цю звичку багатьох років. Фальшиве її становище щодо чоловіка знівечило її вдачу. Я бажав би, щоб вона жила одверто з Тургєнєвим. Це відродило б у ній багато. Соромно буде Тургєнєву, коли він допустить її до двозначної ролі! Цікаво знати, скільки добра й фальшивости в цій людині. Жалько, коли він такий матеріаліст, як казали мені. Та годі — побачимо! [35]

35

Листи Куліша до Каменецького опублікувала Катерина Лазаревська: Куліш і Марко Вовчок. (Кілька невиданих листів) // Україна. — 1929. — Липень-серпень. — С. 102—105.

Марія Олександрівна виїхала з Петербурга не сама, а разом з Тургєнєвим. Тургєнєва урочисто випроводжали в закордонну подорож петербурзькі літератори, улаштувавши обід у Дюасо. На обіді були Гончаров, Некрасов, Панаєв, Ребіндер, Нікітєнко та інші.

Виїхала Марковичка з малим сином Богдасем та Тургєнєвим вранці 29 квітня, бо вже, як зазначає Ол. Дорошкевич, 30 о 6 годині вечора Тургєнєв пише з-під Пскова (мало не 270 верстов від Петербурга) листа до графині Лямберт, де занотовує:

— Я вам напишу з Берліна, відправивши пані Маркович до Дрездена. Я вам розповім про нашу мандрівку. — І далі додає про Опанаса Васильовича: — А чоловік її нестерпна людина з породи доброчинних, роздратованих і чесних дурнів.