Самотній мандрівник простує по самотній дорозі (Романізовані біографії. Оповідання, роман)

Еротичний пафос творчого Sehnsucht-а — ось джерело й природа його нудьги.

— Сама нудьга моя стосується до нього: вічно змагаюсь спрагнілою душею свого ідеалу, і коли його зраджу, не вважайте мене за живого. Чи знаєте: мені все хочеться заспокоїтись, щоб почати писати щось дуже гарне й тим самим бути щасливим, та ніяк не можу. Кожен день приносить нову тривогу й піклування, і сили витрачаються на такі речі, що їх робити тільки чорноробам. Засинаю з думкою, що завтра рано я буду ввесь на лице, тобто не стурбований, не стомлений, не піклуючись ні про що — коли б не так! Можете ворочати млинарські каміння замість машини, й ворочаєш до ночі, тому що змінити нема кому. Отже, веду чудне життя, неначе віл, якого завжди поганяють.

Тягар роботи наліг на Куліша в своїй щоденній метушні, але чи слід скаржитись?

У світлі цих настроїв і треба розглядати ставлення Кулішеве до Глібової і те, що він написав у листі до неї з 25 лютого 1861 року. Вагаючись між коханням і творчими прагненнями, він віддасть перевагу останнім. Жінка й любов до жінки грає в його житті відносну роль, роль умовного «остільки — оскільки».

Він хотів би жити аскетичним здержуванням, пафосом праці, коли б це було можна, коли б пристрасна натура не проривала його спокою, але коли приходила пристрасть кохання, почуття пристрасти приходило вже в утомі й через утому, через виснаженість, нудьгу, байдужість, через бажання спокою й спочинку. І, віддаючись коханню, він відчував це віддання, як зраду. Щоб творити, він офірував коханням. Звідсіля та здержаність, примушеність, вгамованість почуття, та ніяковість, незграбність любовної патетики, що примушує говорити про любовну нездарність Кулішеву.

Роман із Глібовою був світлий, ясний, радісний і безтурботний. Куліш мав повний успіх, він кохав, його кохали, але ж Куліш не володів щасливою здібністю відокремлювати години спочинку й праці, кохання й творчости.

Кохання проходило в утомній нудьзі, в нервовій напруженості, в нападах хандри.

Отже, коли читаєш лютневого листа р. 1861 Куліша до Глібової, листа, писаного після сварки з Білозерським, після розходження з редакцією «Основи», коли Куліш «ледве-ледве не залишився з нулем у кишені», то розумієш, що в Куліша справді для кохання не залишалося палання, бадьорости, свіжости.

Після «тягостных месяцев усиленных забот и неизвестности», «опрозаїчившись», Куліш загубив смак до радощів життя.

— Усе ніжне, усе тепле в моїй душі поступилось місцем перед холодними життєвими розрахунками й міркуваннями. Серцем я жив мало; жив нижчими здібностями моєї душі. Ось чому Ви помічаєте в моїх листах спокійне, розсудливе ставлення до всіх інтересів життя і в тім числі і до дружби з Вами.

Він так стомився, усе так йому остогидло, так обридло, усе для нього так вицвіло й обезбарвилось, що він і почуття свої оцінює в цій ницій своїй нерадісності. Тепер, у похмурній нудьзі, виснажений і перевтомлений, він ладен заперечувати кохання й оцінювати свої взаємини з Глібовою тільки як дружбу.

— Моя любов до Вас, — пише Куліш до Глібової в тому-таки листі, — зів’яла, не розцвітши. Один лист із моїх чернігівських листів свідчить Вам, як гаряче й сліпо вона починалась. Різні відомі Вам події перешкоджали їй до тих пір, поки призвели мою душу до того стану, що висловлено в першому листі після нашої розлуки. У Києві Ви знайшли тільки дружбу, що незмінно тяглась і тягтиметься вічно. Ви самі писали одному приятелеві, що за мою просту дружбу можна віддати все і ніколи не каятись, але Ви нічого не дали, окрім теплого поцілунку, і добре зробили: Ви показали, що були розумніші за мене, которий буває мудрим тільки по шкоді і здібний збожеволіти, як прапорщик.

5

Ще в грудні Куліш мав певний намір приїхати до Чернігова і в листі з 23 грудня 1860 р. писав до Глібової:

— Ви питаєте, чи приїду я в Чернігів? Неодмінно приїду. А коли? На це питання боюсь відповідати, щоб не збрехати. Недавно мене мучило несамовите бажання зробити тисяч три верст у санях, щоб спочити й посвіжішати. Я хотів проїхати білоруським трактом на Чернігів, на Полтаву, на Харків, на Москву і за місяць повернутись до Петербурга, та чую, що в Україні нема жодної дороги. А в Росії жахливі вибої, від яких мене нудить. Отже, я обмежився однією мрією, а то побачили б Ви мою шапку — чудесна шапка. Ніякий мороз у ній не страшний…

Обіцяючи приїхати до Чернігова в травні, Куліш додає:

— Ви побачите, що моя дружба краще іншого кохання, самого палкого.

— Навесні я буду в Україні і в Чернігові. Мені хочеться бачити й чути Вас. Але вже я не буду такий веселий, як був тоді. Та й суму теж не буде, а так — як треба доброму чоловікові. Молодість моя зникла. Ви бачили останній її відблиск.

Та це був настрій на мить; його намір поїхати до Чернігова — хвилинне бажання.

Кохання для Куліша завжди було «другосортним почуттям», почуттям «другого плану», і, кінець кінцем, у травні він поїхав не до Чернігова, а вкупі з Костомаровим рушив за кордон; via — Берлін, Нюренберг, Швейцарія, Італія, Генуя, Ніцца, Мілан, Балкани, Туреччина та Дунай.

Подорож свою до Чернігова Куліш відіслав на осінь.

— Мені, — писав Куліш Глібовій, — боляче, що я знищив Ваші сподіванки; тільки даремно Ви гадаєте, що Вам було б багато веселіше від мого приїзду. Нема в мене головного: задоволення з життя, а без цього, що всі розмови й прогулянки?.. Та й жалько було б Вам на мене дивиться, що мені вічно нудно і часто сам я не знаю, через що.

Закордонній мандрівці він віддавав перевагу перед коханням. Кохання було для нього почуттям умовним і обумовленим, і він не визнавав безумовности кохання. Отже, це й треба мати на увазі — «умовність» кохання Кулішевого, — коли ми говоримо про любовну його бездарність.

— Мені зовсім треба переродитись, — каже про себе Куліш у листі з 15/28 травня 1861 р. з Берліна. — Одно слово, я хорий, і мені треба лікуватись чужими мовами, чужими звичаями, чужою історією. За кордоном я почув себе, ніби я втік на Батьківщину з чужої країни. Після купання в морі я видужаю остаточно.

І справді, Куліш за кордоном спочив і заспокоївся. Його лист із Мілана з 2 червня н. ст. 1861 — ясний, збуджений, веселий.

Хаос минулих днів, які в щоденній метушливій мінливості приносили щодня нові почуття й нові враження, нагромаджуючи одне на одне, тепер кристалізується в творчих чітких оформленнях, перетворюється в споглядальну цілість.

— Я задоволений, — пише Куліш до Глібової, — зі своєї мандрівки і більш за все тому, що вона робить для мене ясним моє попереднє життя. Я звичайно не встигаю пережовувати того, що потрапляє мені в душу, і тепер завжди одригаю жуйку: грубий, але вірний вислів. Я багато заборгував сам собі в розумовій роботі. Багато так ще й залишається необміркованим у мені, як нагромаджено плином життя, а це не гаразд: треба вести внутрішнє своє господарство доладу, щоб не опинятися в хаотичному стані.

Із захопленням, що вимагає повної безпосередности, заглиблений у світ художніх вражень, ніби в чарівну музику, він споглядав Германію, Швейцарію, Італію так, ніби досі він їх ніколи не бачив або ж бачив, та не розумів.

Він у захопленні од Мілана, од Міланського собору, од італійської природи, од повітря, що є найвитонченішою принадою країни, од соборів, що їх рослинна піснеподібність робить їх повітряною приналежністю неба.

— Природа, Боже, яка тут природа! Голова запаморочується — такі чудеса. Чи знаєте ви вірш Пушкіна (певне, не знаєте):

Приближьте хоть гроб мой к Италии прекрасной.

Але над усім панує згадка про вроду обличчя Глібової. Жодного обличчя італійки не знайшов Куліш, щоб була вона вродливіша за неї.