Самотній вовк

Нічийний рахунок тримався до останніх хвилин матчу. Уже перед фінальним свистком м’яч ударився у верхню штангу наших воріт, ковзнув униз — і сітка затріпотіла. Це сталося так несподівано, що приголомшений стадіон занімів, важко видихнув сигаретний дим, на верхніх трибунах засвистіли, і всі стали підводитися та мовчки штовхатись до виходу. М’яч ще ліниво котився по зеленому полю, ще суддя призначав штрафний, і виморені футболісти ладнали стінку перед нашими ворітьми, але ми не озиралися, ми знали, що все скінчено. Я знову опинився наодинці з Вікою, нас притисло одне до одного, я зовсім близько бачив її настрашені очі. Під ногами шелестіли, немов листя в осінньому лісі, газети.

— Шкода, що не ми виграли, зараз світився б увесь стадіон, болільники салютують перемозі смолоскипами з газет. Вивільнена енергія мас. Але красиво. — Я помітив поблизу широку директорову спину і продовжував: — Відчуття, передати яке людська мова безсила: емоційне єднання, щось глибоко демократичне, карнавальне, — я на хвилину замислився. — Але навіть тепер, після драматичної поразки, ви відчуваєте згуртованість тисяч особистостей у єдиний болючий нерв? Юрма в жалобі теж прекрасна, вона єдина — і це головне…

Слова були круглі, й самі, без жодних моїх зусиль, викочувалися з горла. Але мій сумовитий оптимізм був нещирий. Я обіцяв Георгію Васильовичу виграш нашої команди і зараз почувався винним. Я майже не стежив за грою, я поклався на щасливий випадок, на долю, я не верховодив боєм — і бій програно.

— Заскочимо в контору, — похмуро буркнув директор, сідаючи до машини.

Важко мовчав Георгій Васильович, мовчали і ми. Ніби вертали з похорону. Мені лишалося тільки німувати, мовчки вдавати, що нічого не сталося.

— Андрію, — біля контори директор порушив тишу, — збігайте по вечірню пошту.

Я узяв валізку і з кошеням за пазухою вийшов з машини. Розколошкавши вахтера, що дрімав біля електричного каміна, наказав (у моєму голосі прорізалися владні нотки) погодувати П’єра і приглянути за ним, залишив валізу та з пакою газет побіг назад. До машини підійшов повільно (не лінькувато, але без похапців, пружним, діловитим кроком). Георгій Васильович узяв газети, щось буркнув під ніс, машина югнула в гирло вулиці.

Я з похололим серцем підвів очі — і ледь не розсміявся од радості: по той бік вулиці на тротуарі стояла Віка…

Глава восьма

Я обережно, вкрадливим переступом, ніби підводив до берега край волока, в якому тріпотіла риба, пішов через вулицю. Віка була без хустки, волосся, зачесане назад, відкривало високе, опуклувате чоло, що гордо царювало над обличчям. Три дні тому я міг би щиро закохатися у цю дівчину, навіть якби вона не була директоровою дочкою. Я опустив очі, вдаючи ніякового школярика, який уперше прийшов на побачення. Мозок мій тим часом гарячково обдумував перші ходи: теорія піддавків зараз не годилася, треба наступати, вовк гострив об корінь дуба пазурі…

— Мені захотілось пройтися, я так мало буваю на свіжому повітрі. Якщо маєте час, проведіть мене.

— Я глибоко вдячний… — У моєму голосі звучала іронія.

Віка глянула на годинник і спроквола пішла у бік центру. Каблучки її вистукували на тихій вечірній вуличці тривожні секунди.

— Дивний ви… Але, може, тому з вами й цікаво: ви не повторюєте інших, ви не стереотипний. Я ненавиджу стереотип. Коли людина ніби з конвейєра, хай у неї навіть манери дипломата і краєчок хустки біліє з нагрудної кишені модно пошитого піджака, — це огидно. Ви — індивідуальність, особистість.

— Не кажіть мені компліментів, я до них не звик, — я холодно засміявся. — Перебільшуєте, Віко. Я не кращий і не складніший од інших. Часом мені здається, що я тільки граюся в складність, а насправді на мені стоїть заводський знак і порядковий номер. Хоч я, повірте, і не хотів би руйнувати ваші ілюзії, їх доводиться цінувать у житті нарівні з реальністю…

— Я не маю ілюзій. У мене — холодний чоловічий розум, мама часом аж лякається.

— Але ви рибка з акваріума, і вам здається, що по той бік скляної стінки у рибах тече гарячіша кров. А кров у всіх однакова, температура її давно відома. Замолоду всі ми дивимося на світ крізь рожеві окуляри, проте з роками їх знімаємо. Діалектика буття, як казав мій покійний товариш Петро Харлан. Краще милуймося чудовим вечором. Скоро задощить, затуманить, а сьогодні зорі, наче яблука-антонівки у нас на Поліссі…

Нижче зір висіли густо-червоні грона вогнів на телевежі, у скверику крізь чіткі гравюрні штрихи безлистих дерев біліли пишні кульбаби ліхтарів; неподалік упав каштан, розчахнувся і задріботів по крутій доріжці.

— Останні каштани падають. Пізня осінь. Як у Басьо, правда? — Віка уперше, відколи ми йшли поруч, глянула на мене. — Біля вас хвилинами стає дуже незатишно. Ви ніби читаєте у душі те, що ховаєш од сторонніх очей. Каштани падають… Ви коли-небудь писали вірші?

— Слава богу, ні.

— І в дитинстві?

— Я завжди був надто лінивий для літературних вправ. Я любив сидіти під стогом і мліти від весняного сонця.

— А я знаєте, коли писала? Коли одне літо гостювала в діда. Батько з матір’ю десь подорожували, а мене підкинули в село. Дід жив над річкою, і я цілісінькі дні вільно бродила в некошених лугах і писала сентиментальні рядки: я дурним телятком заблукала в травах… Ходімте вип’ємо по коктейлю. Десь так, щоб не знімати плаща. Це нічого, що я перша запрошую? Я маю ще з півгодини, обіцяла батькові рано повернутися.

Після футбольного матчу у барі, скляній коробочці, що тулилась до крайнього будинку на Хрещатику, було тісно й гамірно. Дим висів коромислом, як казала моя мати, коли вітчим по вечері смоктав свою носогрійку. Ми нерішуче зупинилися в дверях, але з-за столика біля наріжної стіни підвелися два бородачі років по сімнадцять, і я, випереджаючи молодиків, що юрмилися біля стойки, зайняв місця. Це нагадувало вчорашній випадок з таксі. Посадивши Віку за столик, я протиснувся крізь юрбу до бармена, що знав мене в обличчя, і підняв два пальці. Він швиденько зробив два «моїх» — помаранчевий сік, коньяк, вишневий лікер і крига. З черги сердито косували, я трохи не клацнув зубами, але стримав себе і тільки повів по обличчях лихим поглядом. З коктейлями та кількома шоколадними цукерками переможно пішов до свого столика.

Віка розстебнула ґудзики плаща — з-під синього ніжно білів светр — і меланхолійно курила. Вогник її сигарети відбивався у синьому склі стіни, за якою сяяв вечірній Хрещатик. «ЕКОНОМТЕ ЧАС — ФАКТОР…» бігло по карнизу будинку на протилежному боці вулиці, останнє слово мерехтіло і ніяк не запалювалося. «Успіху…» — додав я подумки. — «ЕКОНОМТЕ ЧАС — ФАКТОР УСПІХУ». Я поставив фужер з коктейлем перед Вікою.

— За власним рецептом. Фірма а-ля Шишига!

— Ви тут своя людина…