Сатирикон-XXI (збірка)

Вони пішли до зали. Шлойма про всяк випадок махнув перед носом білетерки продовгуватими листочками запрошень, але його й тут вже упізнали. Перший ряд ще був майже порожнім, і Ецірван, зиркнувши в глибину зали й не побачивши там нікого аж дуже важливого чи дуже цікавого для себе, всунув до рук дружині запрошення й неголосно пробурмотів: «Я ще, може, встигну цигарочку випалити».

Він вийшов у бічний коридор і заходився шукати пачку «Ґалуазу», яку ж ось нещодавно купив у «Блюзі». Спершу здалося, що він взагалі залишив її в джинсівці, та потім сигарети знайшлись у внутрішній кишені смокінга.

Ззаду хтось легенько обійняв його за плечі. Шлойма різко обернувся — перед ним у парадному сірому мундирі з аксельбантом і кількома медальками на грудях стояв майор Петер Зоммер.

— Вітаю з прем’єрою! — усміхнено промовив майор. — Хвилюєшся?

Шлойма кивнув і, діставши з пачки сигарету, почав шукати запальничку. Потім згадав, що в коридорах театру палити заборонено і для цього треба йти в кімнату для куріння, що біля туалету в протилежному боці коридору. Тягти з собою Зоммера туди не випадало. Неприпалена сигарета полізла назад до пачки, фільтром донизу — він завжди так робив, позначаючи саме ту сигарету, яку вже хотів запалити.

Вони підійшли до вікна, за яким потрохи залягали сутінки й починали тліти жаринки ліхтарів. Внизу, під ними, навскоси до сірого тіла театру майже впритул прилягала біло-синьо фарбована довгаста двоповерхова споруда — єдиний будинок, хоча й з номером 87, по неіснуючій вулиці Разіна, без імені, просто Разіна, певно, що знаного російського бунтаря, якому пощастило вкарбуватись у свідомість грядущих поколінь єдиним актом — закиданням на глибину тіла персидської князівни. Чи, може, якогось іншого Разіна, невідомого або призабутого місцевого діяча. В цьому будинку довгий час містилась редакція молодіжної газети «Зміна», де сам Шлойма недовго числився на посаді літконсультанта, читав надіслані з районів вірші і якомога м’якше писав авторам відмови.

— Шьоне штадт… — промовив Зоммер. — Гарне місто… Тобі пощастило. Ти не просто письменник з Рівного… із Західного Рівного. Ти — поет такого милого міста. Шлоймо… Я не знаю, але я передчуваю. І я довіряю своїм передчуттям. У найближчому часі ти мусиш зробити для цього міста щось надзвичайне. Щось дуже й дуже визначне…

Зоммер сперся на підвіконня й неголосно продекламував:

M"adchen stehen an der Toren, Schauen scheu ins farbige Leben. Ihre feuchten Lippen beben Und sie warten an den Toren [2] .

2

Переклад вірша українською див. на с. 25.

Після цього майор Зоммер іще раз проникливо подивився Ецірванові в очі й, по-військовому крутонувшись на підборах, збіг сходами на верхній ярус, до дверей своєї ложі-бенуар.

Шлойма випалив сигарету біля вікна, як школяр, з рукава, озираючись на двері, з яких щомиті могла з’явитися тітонька-адміністратор. Кілька святково одягнених пар, усміхнувшись у його бік, пройшли до зали. Ецірван забичкував сигарету об підошву й притоптав жаринки, які розсипались по паркету. Бичка запхав у шпарину на підвіконні. Йому вже все було дозволено. Солодка атмосфера божевілля п’янила й штовхала до нової безрозсудності. Він швидко увійшов у двері й майже підбіг до свого місця.

Оксана, сидячи, здивовано подивилася на чоловіка знизу догори.

Шлойма сперся спиною на оксамитовий бортик оркестрової ями і зухвало підвів голову. Перед ним здіймалась зала, яка вже наповнилася. Публіка виблискувала в ложах і в партері скельцями біноклів та подекуди прикрасами на шиях у жінок. Модні декадентські кольори — бузковий, світло-салатовий, рожевий сусідили зі строгою чорнотою і шляхетною сірістю. Шлойма де-не-де впізнавав чиновників з магістрату, журналістів з відділів культури місцевих газет, представників іноземних фірм, акредитованих у Західному Рівному, студентів і викладачів інституту культури, перед якими нещодавно виступав. Прив’ялий цвіт-пустоцвіт Західного Рівного, замкненого анклаву, приреченого міста, кращі люди, шанувальники прекрасного, вони сиділи перед Шлоймою, чекаючи на черговий прояв його творчості.

Несподівано для самого себе він підняв руки над головою і відчайдушно замахав. Погляди зали ковзали по ньому, не зафіксовуючись.

— Люди! — здавлено видихнув Шлойма. Зала знову здивовано подивилась на нього впівока, наводячи різкість, ще не вірячи побаченому. Хоча чом би й ні, автор перед початком вистави раптом відчув необхідність щось сказати глядачам. Це не зовсім звичайно, але ж і вся ця постановка зовсім-зовсім незвичайна. Якщо цей експромт взагалі не підготований заздалегідь. Може, сьогоднішня західна режисура саме в цьому й полягає, може, це останній писк театральної моди, хто зна?

Шлойма натужно сковтнув абсолютно суху, як борошно, слину і відчайдушно прохрипів до зали — до партеру, і до балконів, і до лож, і до верхніх ярусів галерки:

— Я сьогодні… сьогодні я був там. По той бік, за Стіною. Це зовсім поруч, це так близько… Там… там — фікуси! Начебто нікого там особливо так не тиранять, не репресують… Ходить транспорт, люди ходять на роботу… і навіть пиво баночне, наше, західне, продається, щоправда, у валютних відділах. Але справа не в тому! Зовсім не в тому справа. Я дуже прошу вас, зрозумійте мене. Там — фікуси в довгих коридорах, вони стоять у дерев’яних діжках, фікуси з лискучим запилюженим листям! І це — найстрашніше…

Хтось здавлено гигикнув. Ще хтось зааплодував і тут-таки припинив, злякавшись свого зухвальства й того, що зала його не підтримає. Тепер мовчання зали було вже осмисленим і цілеспрямованим. Трохи навіть загрозливим було це мовчання. Шлойму нарешті слухали.

— Не всі хороші тут. І не всі погані там. Але тут ми різні! А там — усі однакові, розумієте?

Зала розсміялась уже майже одностайно. Потім ріденько заплескала, неначе й не в долоні, а по плечі поляскуючи — та чого вже ти там, сядь, розслабся, не бери до голови. Крізь ляпання оплесків Шлойма ще почув, як у третьому ряді масивна матуся в бузковому оксамитовому платті голосно прошепотіла своїй юній доньці: «Пан автор хоче заакцентувати на небезпеці комуністичного тероризму, якій присвячена і вся його творчість, і ця п’єса зокрема. Він хоче підсилити наше враження від майбутнього перегляду постановки». В матусі Шлойма впізнав викладачку інституту культури, саме з відділу режисури. Говорила вона таким самим тоном, як і в аудиторії, пояснюючи студентам різницю між В. Шекспіром та О. Коломійцем. А запам’яталась ця дама Шлоймі тим, що під час творчої зустрічі з ним керувала студентами, подаючи їм умовні знаки, кому і в якій черговості задавати письменникові питання, записані на продовгастих смужках паперу. Найбільш оригінальним серед запитань було «Над чим ви зараз працюєте?»

Шлойма різко сів у крісло й відчув, як приливає кров до обличчя, до голови. Оксана стиснула йому руку вище ліктя, точнісінько, як він їй перед входом до театру. Він повернув обличчя до дружини. В очах йому темніло. Та за мить він збагнув, що це почала меркнути люстра під стелею. Одночасно попливла догори завіса. У залі запанувала тиша.

* * *

ЗІ СТАТТІ-АНОНСУ В ГАЗЕТІ «ВЕЧІРНЄ РІВНЕ», вечірній випуск 17 вересня 200* року

— П’єса Шлойми Ецірвана «Програма передач на післязавтра», створена рівненським автором минулого року, готується до постановки у Вільному театрі нашого міста.

Дія твору відбувається в телевізійній студії. Під час програми до студії вриваються терористи й, захопивши дикторку, роль якої виконує Ізабелла Штольц, закладницею, проголошують в ефір свої вимоги… Та ватажок терористів невдовзі упізнає в полоненій дикторці своє напівзабуте перше кохання. Це основна сюжетна канва спектаклю, а деталі залишаються таємницею за сімома печатями, бо на репетиції поки що не було допущено жодного представника мас-медіа.

Запрошений для цієї постановки режисер Георг Маульвюрф з Мюнхена, відомий своїми роботами в найбільших театрах Західної Європи, приготував для вибагливого рівненського глядача видовище цікаве і незвичне. Тож сьогодні увечері на сцені Вільного театру переплетуться пристрасті політичні з пристрастями особистими. Докладну рецензію на виставу, а також інтерв’ю з режисером, автором та виконавицею головної ролі читайте в завтрашньому ранковому числі «ВР».