Сатирикон-XXI (збірка)
Шрифт:
Раптом коридор-тунель почав доволі різко й круто завертати ліворуч: Іван відчув це долонею, якою й далі притримувався, щоправда не сунучи нею по стіні, а перебираючи короткими, ніби трасуючими, доторками. Вигин стіни, спершу плавний і майже непомітний, зробився крутішим і різкішим буквально за кілька кроків. Крім того, підлога почала відчутно хилитися вперед і вниз. Іван прискорив крок, майже побіг, широко розплющеними очима ловлячи світло, яке яскравішало йому назустріч…
Він вибіг із тунелю в якийсь широкий і не дуже яскраво освітлений простір. Спершу навіть могло здатися, що він нарешті вийшов із приміщення на відкрите повітря — таким великим і неосяжним був той простір, усе ж таки замкнений, як з’ясувалось пізніше, хоча відчувалося від самого
Але все ж таки це вже не був тунель. Більше того, посеред простору, а точніше — в центрі освітленої його частини, повільно рухалась чиясь постать. Іван радісно покрокував у її бік.
Це була трохи згорблена стара жінка, невисока, швидше навіть маленька. Перемотана в попереку пуховою хусткою, убрана в благеньку сіру спідницю й безбарвну куфайчину без рукавів, вона час від часу схилялась над якимось пристроєм. Придивившись, Іван зрозумів, що це звичайна собі газова плитка, причому навіть не стаціонарна, бо поряд стояв закопчений червоний газовий балон із сірим алюмінієвим вентилем на вершечку. Плита мала тільки дві конфорки, вони обидві були ввімкнені, і на них стояла об’ємиста виварка, із якої валила пара з їдучим і не вельми приємним запахом. Стара час від часу піднімала кришку, відвертала обличчя й коротко помішувала вміст виварки дерев’яною кописткою. При цьому вона ще й щось мугикала собі під ніс. Прислухавшись, Іван навіть розібрав слова тієї чудернацької пісні:
Була баба Варка, Була баба Дарка, А я тоже неплох'a Собі баба Парка!..Згори над старою звисала тьмянувата лампочка під металевим абажуром, і конус її світла стояв, наче вігвам, точно над виваркою, ледь відблискуючи на сірій кришці.
Підійшовши до старої майже впритул, Іван обережно кашлянув, щоб привернути до себе увагу. Вона не здригнулась і не смикнулась — спокійно повернула до нього своє зморшкувате обличчя з різкими карими очима.
— Прийшов, соколику?
— Добрий вечір… — Іван спромігся привітатися не одразу, а десь так за півхвилини. Щось в образі цієї безневинної старушенції навівало… ні, не страх, лише якесь заціпеніння.
— Прийшов, прийшов… — знову повторила стара вже не питально, а ствердно. — І що ж я з тобою робити маю?
— Не знаю… — Іван далі намагався подолати заціпеніння. — А що зі мною робити? Скажіть мені краще, як звідси вибратися? Вийти як?
— Отож бо й воно! Вийти ви всі хочете! — Стара говорила якось загадково, хоч водночас і просто. — А зайти сюди вмів? То чого виходу питаєш?
— Там… Там за мною двері зачинилися…
— Усі ви так кажете! Двері за ним зачинилися! Але ж ти сперва ті двері відкрив, хіба не так?
— Ну-у-у… Так…
— То тепер нема чого й нарікати! — Стара заговорила різко й наказово. — Тепер слухай бабу парку та мовчи. І роби, як я казатиму, коли хочеш звідси вийти! Утямив?
— Так… — Процідив Іван. Йому не подобалось, що з ним розмовляють, як із хлопчаком. Та ситуація була надто незвичною. Баба, що кип’ятить білизну у виварці в цих підземеллях, під самим центром столиці!
Стара, тим часом знову відвернувши обличчя, помішала в каструлі на плиті. Дух, що ринув з-під кришки, був не тільки запахом розпареної тканини. До нього домішувалися ще якісь аромати — прокислого харчу, несвіжого людського тіла, підвального тліну… Чи, може, підвальний дух не з виварки? Адже й він із бабою зараз у підвалі. То чому б тут не мало тхнути підвалом?
— Що це ви варите? — запитав він, щоб якось підтримувати розмову.
— Тобі воно треба? — Стара й далі не хотіла бути приязною. — Що зварю, те і їстимете! Оно гляди, як балон коптить! Ще з тамтого тижня прошу їх газу мені підвезти, а вони все обіщають, обіщають. Тільки шофер їхній
мені сказав так, будто по секрету, каже: «Зараз, бабушка, газ дорогий зробився!» Ніби мені є до того діло, скіки він у них там ст'oїть! Я їм не наймалася! Самі попросили!..Стара сердито взялась руками в боки і, примруживши очі вузькими щілинками, подивилась Іванові прямо в обличчя пекучим і недобрим поглядом, аж на шиї він відчув неприємне посмикування.
— То що мені робити? — Іван зламався, він сам собі в такі миті страшенно не подобався, але вдіяти нічого не міг. Навкруги був якийсь неосяжний підвал, і баба, схоже, владарювала в ньому. Тож доводилося піддаватися.
— Ага, оце вже ліпше! — Баба, схоже, залишилася вдоволеною досягнутим ефектом. Вона витерла руки об спідницю, подивилася трохи умиротворенішим поглядом. — Будеш бабі помагати. Тоді відпущу тебе.
Вона знову повернулась до плити, підхопила рукою краєчок спідниці і вже тоді зачепила кришку. Іван устиг завважити коричневі чи то панчохи, чи рейтузи під спідницею, потім знов густо пахнуло парою, баба відвернулась і, не дивлячись у виварку, кілька раз калатнула кописткою.
— Пфе! Але ж і міцно вварилося!
Іван зробив кілька вдихів ротом, щоб не чути запаху, потім зовсім ніби знічев’я, просто для підтримки розмови, запитав:
— Чуєте… А вас що, справді Паркою звати?
— Параска була по паспорту. Параскева… А це вже внуки перехрестили. Та мені все одно. Парка то й Парка…
Баба знову прикрила виварку, поклала копистку, витерла руки. По-качиному перевалюючись, вона підійшла до Івана впритул.
— Ну добре. Я бачу, тобі запах не нравиться, мішати вариво я тобі не дам. Будеш оно нитки розплутувати. Іди за мною.
Простір, у якому вони перебували, виявився не таким-то й великим. Кроків за десять Іван роздивився у примарному туманному світлі металеву стіну, високу, але все ж не безмежну, — подібну до стіни ангара на літакобудівному заводі, де він колись випадково побував на екскурсії, як був іще студентом. Навіть ворота в цій стіні були — півкруглі, високі, метрів із понад десять. І стіна, і ворота, схоже, були нерівно пофарбовані зеленою камуфляжною фарбою, утім, фарба в багатьох місцях уже облупилася, і з-під неї прозирала іржава металева фактура.
«Ну так, це таки точно якийсь стратегічний військовий об’єкт. Адже прямо над нами — найвищі державні установи», — Іван аж усміхнувся від того, що почав думати, як розвідник. Хміль уже остаточно минув, лишилося тільки відчуття важкості в шлунку, та ще постійно саднив спогад про домашніх — це ж тебе чекають, а ти тут…
— Баб… Тьотю… Жіночко, скажіть, а тут нема звідки подзвонити? — запитав майже без надії, і, як виявилось, небезпідставно.
— Яке подзвонити? Куди тобі дзвонити? — У голосі баби Парки знову прорвалися різкі нотки незадоволення. — Ти думати повинен, як тобі звідси вибратися! Бо час іде! А ти все ще тут! Оно диви, скільки в тебе роботи! — Баба показала на якусь невиразну купу, що лежала вздовж металевої стіни. — Ти це все маєш розгребти й розібрати! Дивись, поки я показую!
Вона схилилася над купою та щось потягла на себе однією рукою знизу вгору. Це виявилась груба шерстяна нитка світло-синього, наскільки можна було розібрати в напівтемряві, кольору. Баба вправно тягнула нитку, то різко смикаючи, то повільно натягаючи, потім присіла й почала нишпорити вільною рукою десь у глибині купи, аж поки не витягла звідти другий кінець нитки. — Ось так, бачив? Порозбирати все й порозкладати за кольорами! Давай починай!
Баба почалапала назад, до своєї виварки на плиті, а Іван залишився в напівмороку над купою ниток. Присів, роззирнувся. Коли очі призвичаїлись, йому вдалося роздивитися, що нитки різняться кольором — хоча всі вони були вибляклі й переплутані. Найбільше було червоних, але тепер уже, швидше, рожевих. Вони лежали цілими пасмами, плутаючись і переплітаючись із іншими — жовтими, оранжевими, синіми, білими. Менше було зелених, і зовсім трохи — чорних: вони поодиноко й чітко вирізнялись із-поміж інших і, мабуть, єдині не виглядали бляклими.