Сатирикон-XXI (збірка)

Над ним схилився Віктор, швидко відіпхнув пса ногою, згори іще додав лопатою і простягнув Ігореві брудну й вологу, ледь тремтячу долоню:

— Вставай!..

Ігор ухопився за руку друга, зіп'явся спершу на коліна, потім і на рівні, подякував самим лише поглядом і знову почав шурувати поперед себе лопатою, ніби в топці, збиваючи до траншеї якихось зовсім малих собак, практично щеняків, котрі після довгого смикання і присідання на протилежному боці таки зважувалися на стрибок. Віктор теж почав з розмаху гамселити своєю лопатою в купу собачих тіл, яка все виростала й піднімалася із дна траншеї. При цьому він намагався бити вістрям, щоб завдати якомога більше поранень, просто у суцільне живе місиво, яке вже ніби здіймалось понад траншеєю, виючи і ридаючи таким нестерпним воланням, що аж холодні, пекучі мурашки починали бігати спітнілим тілом. Неначе одна величезна жива істота повільно помирала під ударами численних ворогів, поступово втрачаючи і надію на порятунок, і волю до життя.

Тим часом загоничі з тракторами підступили вже зовсім впритул з того боку. Вони не поспішали долучитися до побоїща, все ще свистіли, горлали, стукотіли палицями об залізо, агагакали, улюлюкали, викрикували прокльони і притупували ногами, і далі насуваючись на тварин, які, божеволіючи від жаху, повільно відступали, осипаючись у нерівну розверзнуту пащу траншеї. Утім, найвідчайдушніші з тварин усе ж таки намагались перестрибнути простір смерті й прорватися на той бік, до волі й до життя, ген туди, у бік шеренги промерзлих тополь, у поля й переліски, утекти, помчати по стужавілій, давно не ораній землі, вкритій товстими, вивітреними й спорожнілими, торішніми й позаторішніми стеблами бур'яну, далеко геть, до обрію, що ховався у низьких імлистих хмарах, схожих на застояний туман з якогось потужного хімічного виробництва.

Ігор знову роззирнувся: по цей бік траншеї бійня все ще тривала. Русявий робітник сцени примудрився, не припиняючи орудувати лопатою, якось ще й припалити сигарету і тепер хвацько випускав дим носом, з насолодою опускаючи металеве вістря в майже наповнену траншею. Дві чи три старші білетерки припинили бити (а може, від початку не брали в цьому участі) й завзято блювали, відійшовши на два-три кроки і переламавшись у попереках. При цьому вони трималися руками за груди й витирали роти краями своїх теплих хусток. Час від часу вони змучено озирались у бік Парторга, який, проте, не звертав на них уваги, ліниво й повільно везькаючи лопатою по живій закривавленій масі у берегах траншеї.

Неподалік від нього похилився Семен Маркович, котрий теж робив непевні плавні рухи лопатою, яку тримав на витягнутих руках, ніби сліпий свого ціпка. Придивившись, Ігор зауважив, що старий теж б'є лопатою, але не по собачих тілах, а по землі на краю траншеї. Голову Маркович тримав високо піднятою, чим додавав собі подібності до сліпого — він зовсім не дивився вниз, у бік траншеї. Здавалося, він узагалі нікуди не дивився, понуро клював вістрям лопати в нерівний край розкопу, намагаючись нічим не привертати до себе уваги.

Ігор пошукав очима Ларису. Вона не блювала разом з білетерками, її не було видно й між тих, які ще молотили по псячих тілах понад траншеєю. Боковим зором Ігор раптом зауважив якийсь рух ген далеко, аж біля тракторця-екскаватора із задертим догори ковшем. Дівоча постать у плетеній шапочці нахилилась кудись за велике заднє колесо і щось там робила.

Раптом із того ж дальнього краю траншеї, де вже не було нікого з людей, на бруствер видряпалось і поповзло в бік трактора довге й вузьке собаче тіло. Здаля важко було роздивитись, який саме це пес, — просто довгаста скривавлена купа хутра і м'яса рухалася по землі, звиваючись і підштовхуючи себе двома з наявних чотирьох лап. Тіло швидко досягло тракторця, забилося під нього і зникло там. Ще за мить Лариса, наполовину схована за великим колесом, майже нечутно скрикнула, сахнулась і впала уперед — так, що її майже зовсім не стало видно. Ігор, зрозумівши, що ніхто, крім нього, цього не зауважив, кинувся бігти у бік тракторця-екскаватора. Ноги тремтіли, все тіло гуло й тремтіло дрібним огидним тремом. Пробігши кількадесят кроків, Ігор уже виразно чув стогін Лариси й бачив, як за колесом смикаються її ноги в гумових чобітках.

Обігнувши трактора, Ігор нарешті побачив, що там відбувається: сука, та сама, велика й худюща, яку він начебто остаточно поховав у траншеї кілька хвилин тому, дивовижним чином спромоглась не тільки вибратися з-під купи інших собачих тіл і дістатися дальнього краю траншеї, але й вибралась назовні й зараз уже вчепилася Ларисі у комір куфайчини, намагаючись дістатись до живої плоті горла. Дівчина обома руками відпихала тварину, тримаючи її знизу пащі, яка, втім, не бажала ні розімкнутись, ні бодай пересунути свій смертельний захват. При цьому Лариса не кричала, а потамовано стогнала, перекочуючись з боку на бік у намаганні визволитись чи бодай звестися на ноги.

Ігор на останніх кроках несподівано спіткнувся і просто впав поряд з Ларисою, боляче вдарившись плечем. Лівою рукою він ухопив суку за відвислий загривок і різко смикнув догори. Тварина тільки загарчала крізь міцно стиснуті зуби. Лежачи поряд, Ігор близько бачив налиті кров'ю очі собаки, чув її важкий, смердючий віддих з вологих, вимазаних землею ніздрів. Паща не бажала розмикатися, аж Лариса вся вигнулася, ніби намагалася стати на місток, загрібаючи однією рукою десь позад себе, а другою стараючись віддалити від горла смертельно зціплені щелепи. Собака ж пручалась і виривалася, не відпускаючи тканини. Ігор іще раз потягнув догори, аж Лариса застогнала голосніше. Спершись на лікоть вільної руки, він урешті просто перевалив суку через себе, всю в крові й холодній грязюці, пожбурив чи, швидше, відкинув її вбік, хоча клапоть куфайки таки лишився у міцно стиснутій пащі. Лариса впала на спину, вдарилась потилицею, її в'язана шапочка збилась і майже сповзла з голови. Дівчина перестала стогнати, а натомість тоненько заскавуліла:

— Я хоті… я хотіла його заховати!..

Лариса дихала глибоко й виснажено. Ігор, усе ще так само напівлежачи, роззирнувся. Поряд, за колесом, сидів і тремтів, тоненько повискуючи, живий теплий клубочок — рудувато-коричневе щеня з темною, аж чорною, мордочкою. Та від траншеї вже чувся тупіт ніг — бігли люди. Старий вахтер, який був найближче, з розмаху опустив свою лопату на голову недобитої суки. На обличчі у старого сяяла посмішка, хижа і несамовита. Очі звузились до щілинок, щоки пашіли, все тіло тремтіло дрібним тремом. Він ударив удруге, втретє, потім дрібними й короткими поштовхами згори вниз почав сікти собаче тіло, яке все ще звивалось і опиралося. «Так! Так! Так-так-так-так!» — примовляв старий, пританцьовуючи і тремтячими долонями стискаючи держално лопати.

Лариса сіла. Ігор теж. Дівчина припала до його плеча, стягла з голови свою шапочку і затулила нею обличчя. Вона вже не плакала і не стогнала. Просто дихала крізь шапочку — важко, хрипко і протяжно. Котрась із жінок, витираючи руки об куфайку, присіла біля них і почала гладити Ларису по голові, намагаючись заспокоїти.

Неподалік Віктор і русявий робітник допомагали старому вахтерові добивати суку. Вона вже не ворушилася, та чоловіки все ж мусили вимістити ту свою скажену енергію люті, котра переповняла збуджені мізки й тіла.

Невідь-звідки узявся тракторист, який хвацько заскочив до кабіни трактора й миттю завів двигуна. Трактор затремтів, опустив ковша й посунув уздовж траншеї, де загоничі вже засипали землею з бруствера ще живу, скривавлену масу хутра і плоті. Розвертаючись, трактор заднім своїм колесом накрив щеня, воно ледь чутно верескнуло, з-під колеса чвиркнув фіолетово-кривавий клубочок кишок, і плямка крові проступила по глинистій, трохи відталій землі.

Це вже був кінець. Парторг першим відклав лопату і зробив знак усім своїм співробітникам. Повільно, ніби знехотя працівники театру почали сходитися до вантажівки, яка їх привезла. Чоловіки обтрушували одяг, витирали об куфайки й холоші вимащені кров'ю та грязюкою долоні. Жінки попід руки підвели Ларису, яка все ще схлипувала, втупившись невидющим зором кудись у простір перед собою. Котрась із білетерок підняла з землі її в'язану шапочку, обтрусила об коліно і кривувато одягла дівчині на голову.

Ігор підійшов до Віктора, і той мовчки простягнув йому сигарету. Потім чиркнув сірником, і вони обоє майже одночасно зробили по глибокій, смачній затяжці. Парторг поліз до кабіни вантажівки, витяг звідти дві пляшки й простягнув одну Вікторові, іншу — русявому робітнику сцени. Водій з третьої спроби таки запустив двигуна, і чоловіки, зробивши по ковтку, почали підсаджувати жінок у кузов. Віктор з Ігорем притоптали недопалки й останніми вскочили до решти. Віктор під куфайкою тримав уже відкорковану пляшку й усю дорогу до міста робив раз по разу великі ковтки, після чого простягав пляшку Ігореві. Голод пік шлунки, холодне повітря студило вуха, ковзало по волоссю й лізло під щільно застебнуті коміри куфайок. Червоне морозяне сонце визирнуло з-під хмар уже понад самим обрієм і своїм косим промінням вифарбувало обличчя людей у кузові вантажівки в мертвотний рожево-фіолетовий колір щойно вивернутих нутрощів. Ігор дивився, як тікає назад з-під коліс роздовбана шосейна траса, лишаючи все далі й далі траншею, повну ще не остаточно мертвих, але порубаних і посічених, втоптаних у вологу холодну землю собачих тіл…