"Сатурна" майже не видно

На початку весни до нього стали надходити полонені, явно відібрані попередньо і за певним принципом. Усі вони, перебуваючи в таборах для військовополонених чи в концтаборах, були активними помічниками катів і знали, що шляху назад у них немає, пощади їм від свого народу не буде, і тому готові були на все. Щукін спочатку не міг зрозуміти, на що вони розраховують, погоджуючись повернутися на Батьківщину в ролі агентів, але скоро ця обставина дещо прояснилась. З Берліна в групу «Два ікс» прибув чемодан чистих бланків радянських паспортів. Ціла бригада, до якої ввійшов і Щукін, почала обробляти ці бланки. На них ставили навіть штамп прописки. Щукін бачив, що прописку робили штампами найрізноманітніших міст, крім Москви. Але, як і раніше, він не знав, на чиє ім'я буде виписано той чи інший паспорт. Стало зрозумілим одне — першого-ліпшого посібника катів така радикальна зміна шкури, звичайно, влаштовувала. Отже, від непостійних документів військового часу група «Два ікс» відмовилась, і тим більше незрозуміло було, як тепер, у період війни, коли всі радянські люди такі пильні, агенти зможуть влаштуватися, маючи паспорти, але не маючи ніяких військових документів? Над усім цим Щукін сушив голову, намагаючись придумати, як за цих умов виконати свій обов'язок, і нервувався все більше.

В середині дня Щукіна викликали до Мюллера. Біркнер, який прийшов по нього, чекав, поки Щукін ховав папери в сейф, і тому Щукін не міг подзвонити Рудіну. Вони домовилися, що кожного разу, коли Щукіна викликають до начальства, він буде повідомляти про це Рудіна. На цьому наполіг Щукін. Він дуже боявся викриття і того, що Рудін, не знаючи, що з ним скоїлось, подумає, що він утік, аби ухилитись від виконання зобов'язання. Рудін прийняв цю умову, але прагнення Щукіна в такий спосіб перестрахуватися йому не сподобалось. І взагалі, чим більше він узнавав Щукіна, тим меншою була його впевненість у ньому. Справа була не в тому, що Рудін не довіряв йому. Ні, він бачив, що Щукін щиро хоче заслужити милість Батьківщини, але характер у цієї людини був зовсім не такий, яким він здавався Рудіну спершу.

За похмурою скритністю виявився зовсім не суворий і вольовий характер, а гранична напруженість нервів людини, яка заплуталась і довго не бачила виходу. Тепер, коли вихід для Щукіна намітився, він не тільки кинувся до нього усім своїм єством, але вже зараз хотів забезпечити себе від будь-яких підозр. Рудін розумів, що в такому стані він не може бути боєздатним у тій мірі, яка вимагається від нього під час такої складної і небезпечної гри.

І справді, Щукін ішов до Мюллера в тривозі, чекаючи раптової небезпеки. І думав він зараз не про те, щоб міцніше зібрати воєдино свої сили і подолати небезпеку, У тільки про те, що ось зараз може зірватись так щасливо знайдена можливість вирватися з чорторию, у який вік потрапив на початку війни.

Але Мюллер зустрів його люб'язно.

— Мені потрібна наша допомога, — сказав він, показуючи Щукіну на крісло біля самого столу. — Зараз сюди приведуть одну дівицю, точніше сказати — колишню дівицю. Вона була санітаркою в партизанському загоні, попала в полон, а в таборі жила з офіцером СC. Правда, кажуть, у них була любов. Офіцера, її коханця, звідти прибрали, вона залишилась сама, і тепер ми хочемо зробити її нашим агентом і закинути в радянський тил. Причому хочемо зробити це не зовсім звичайним порядком. — Мюллер багатозначно поглянув на Щукіна. — Я не думаю, що вас треба попереджувати про те, що все, чому ви будете свідком, абсолютна таємниця, абсолютна, розумієте?

Щукін кивнув головою.

— Так от. Ми її звідси тільки переселимо ближче до фронту. Вона повинна дочекатися радянських військ і деякий час жити на одному місці. А потім, можливо, навіть коли скінчиться війна, перебратися в Москву на адресу, яку ми їй дамо. Там на неї будуть чекати, влаштують на роботу, і потім від неї не будуть нічого вимагати, крім одного — чекати, поки до неї не прийде людина, яка формально стане її чоловіком. Ясно і твердо скажіть їй: тільки формально. Ми дамо їй дуже велику суму радянських грошей, вона буде цілком забезпечена. Чорт забирай, чого їй ще треба? Її вже обробляли щодо цього в Мінську, але вона не погоджується нізащо. Просто дурниця якась. Цього навіть неможливо зрозуміти. Якби ви знали, з якими труднощами підшукали ми цю кандидатуру! Все в ній ідеальне: любовний зв'язок з есесівським офіцером дає в наші руки дійову загрозу на випадок її зради, підходить вік, підходить її мислення, вона до війни працювала буфетницею в ресторані. Словом, усе в ній поєднується ідеально — і раптом ця незрозуміла впертість!

Мюллер взяв телефонну трубку, назвав номер і наказав привести до нього арештовану Лідію Олейникову. Поки він дзвонив, Щукін думав тільки про одну почуту ним фразу: «…можливо, навіть коли скінчиться війна». Він уже готовий був перепитати Мюллера, чи не обмовився він, але розсудливо стримався.

— Розмовлятимете з нею ви, — сказав Мюллер. — Можливо, з росіянином вона буде податливішою. Вашу розмову ми запишемо на плівку, і потім її проаналізуємо.

У двері постукали. Мюллер швидко відійшов у глибину кабінету, сів там у крісло й затулився журналом.

Конвойний увів до кабінету худеньку дівчину в простенькому синьому платті. У неї було непоказне обличчя, на якому тільки очі, великі світло-голубі, видавали тваринний жах.

— Сядьте, Олейникова, сядьте, — доброзичливо сказав Щукін і показав їй на крісло, що стояло по той бік маленького столика.

Вона сіла і зляканими очима озирнулась довкола, на мить затримавши погляд на Мюллері.

Щукін зачекав трохи і спитав тоном доброго вчителя:

— Чи досить точно зрозуміли ви, що вам пропонують?

— Так, досить, і я цього не зроблю, — з завченою поквапністю мовила Олейникова.

— Все ж я вам скажу про це ще раз.

Щукін переказав їй те, що сам п'ять хвилин тому почув від Мюллера.

Олейникова слухала його, одвернувшись до вікна. Коли Щукін замовк, вона сказала:

— Я цього не зроблю. Умру, а не зроблю!

До них підійшов Мюллер. Він підсунув стілець і сів поряд з Щукіним навпроти Олейникової. На обличчі в нього була солодка посмішка. Калічачи російські слова, він сказав:

— Ви також не буде погоджуватися, як що ми сказаль, що людина, котра буде прийти до вас в Москві, єсть ваш великий любовний друг Гельмут?

Олейникову наче хлистом ударили. Вона всім тілом рвонулася з крісла, потім знову сіла і зіщулилась у ньому.

— Так, так, — посміхнувся Мюллер. — Саме так. Прийде до вас Гельмут. Так що можна його повідомити? Хочете ви з ним зустрітися в Москві? Так? Ні?

Олейникова подивилась на Щукіна, знову на Мюллера, потім одвела погляд до вікна.

— Ну, ну, ми чекаємо відповіді. У нас нема багато часу.

— Я не зроблю цього, — тихо сказала Олейникова.

— Так і повідомити Гельмут? — уже суворо спитав Мюллер.

— Повідомте.

— Подумай ще.

— Нічого мені думати! Не зроблю, і все.

Ніби якась пружина відірвалася всередині у Мюллера. Він скочив з стільця, схопив важку в'язку ключів від сейфів, що лежала в нього на столі, і почав навідліг бити Олейникову по обличчю. Голова в неї сіпалася, на лобі з'явилась кров, але вона навіть не прикрила обличчя рукою. І раптом вона схопилась, кинулася спочатку до дверей, потім повернула до вікна, легким стрибком вискочила на підвіконня і почала плечем вибивати раму.

— Тримайте її! — загорлав Мюллер.

Щукін вхопив її за ногу, коли вона вже наполовину висунулася з вікна. Вона навзнак упала на підвіконня. Підбігши, Мюллер стяг її на підлогу і став штурхати ногами…

Рудін протягом усього цього дня марно намагався побачити Щукіна, йому необхідно було переговорити з ним. Ще вчора ввечері він через Бабакіна одержав від Маркова записку такого змісту:

«Попався ще один направлений «Сатурном» агент, який, судячи з документів, повинен був законсервуватись на досить довгий час, аж до післявоєнного. Зізнань з цього приводу арештований не дав. Старков категорично наказує негайно з'ясувати, в чому тут річ». Рудін знав лише одне — що і цього агента послала група «Два ікс». Невже Щукін, як і раніше, нічого не може дізнатись і тому останні дні уникає або не шукає зустрічі з ним?