"Сатурна" майже не видно

Тепер найбільшою небезпекою для них була загроза нарватися на відступаючих гітлерівців, які могли їх убити або взяти в полон. Рудін вирішив, що безпечніше для них буде йти не вздовж шосе, а зврнути від нього на північ. Далеко від гомінких дорожніх магістралей Рудін сподівався знайти надійну людину і заховати в неї зашифрований список.

Затемна вони зупинилися край лісу. Віддалік, на узгір'ї, виднілися обриси невеликого села. Давався взнаки голод, у голові шуміло, тіло сковувала слабість. Щукін в дорозі їв зелену брусницю, і тепер його знесилювали приступи нудоти.

Залишивши Щукіна в кущах, Рудін пішов до села. Він підійшов до нього з городів. Ідучи вздовж тину, підкрався до рогу похиленої хати і прислухався: він почув звук, якого не чув уже кілька років, — у хаті тихо пхикала дитина. І так йому спокійно стало на душі від цього дитячого плачу, що він, не ховаючись, обійшов хату, через хвіртку зайшов у двір і потім у сіни. Він чув не тільки плач дитини, а й голоси чоловіка й жінки, що розмовляли. Рудін засунув руку в кишеню, де лежав щукінський пістолет, і з силою рвонув двері.

На припічку жевріла скіпка. Її слабеньке світло ледве освітлювало хату. На протягнутій від печі жердині погойдувалась колиска, біля якої схилилась жінка. А за столом сидів бородатий чоловік. Він без особливого остраху, примружившись, дивився на Рудіна.

— Хто такий?

— Свій, — відповів Рудін. — Здрастуйте, товариші!

— Здоров, якщо не жартуєш, — відказав бородатий.

— Німці в селі є?

— А нащо вони тобі?

— Мені вони якраз і ні до чого, — усміхнувся Рудін.

— Нема їх. Нема, слава богу, — буркотливо мовив бородатий. — А ти ж хто будеш?

— Нас тут двоє. Товариш залишився за селом. Ми втекли з німецького табору. Пробиваємося до своїх.

— Вважайте, що пробилися, — сказав бородатий. І так він це сказав — і просто і ледь урочисто, — що Рудін одразу відчув до нього довір'я.

Вони разом пішли по Щукіна і невдовзі вже сиділи за столом утрьох, їли печену картоплю, запивали її кислим молоком і мирно розмовляли. Рудін намагався якнайкраще розібратися, хто ж господар хати.

— З якого табору ви тікаєте? — спитав бородатий.

— З-під Мінська, — відповів Рудін і пригадав табір, у який він їздив одного разу з Біркнером. — Табір 1206. Може, чули?

— Де нам тут чути? — зітхнув бородатий. — Ми народ, що називається, місцевий. А ви як же відбували там? Як військовополонені, чи що?

— Під час облави нас схопили місяців три тому.

— А-а… А то я дивлюсь, вигляд у вас ніби й не табірний. Ну, а до облави що ж поробляли?

— Я нічого не робив, — безтурботно відповів Рудін. — Ховався в одної бабки. А ось він працював на хлібозаводі. Бухгалтером.

— Ну що ж, хліб — діло важливе для людей за будь-якої влади. — Бородатий солідно помовчав і спитав: — А куди ж ви тепер путь держите?

— Як куди? До своїх. Я в армію хочу вступити. А він — до сім'ї. У нього дружина і син у Барабінську живуть, мабуть, вважають його загиблим.

Жінка, уважно слухаючи розмову, зітхнула.

— Скільки погибелі пережили — подумати страшно…

Невідомо, чи довго б іще вони отак хитрували в розмові, намагаючись якнайбільше дізнатися один про одного, але раптом за вікном почувся кінський тупіт, що обірвався біля самої хати. На подвір'ї пролунав гучний чоловічий голос: «Стринож поводом до передньої ноги. Отак…»

— Хто це? — прошепотів Рудін.

— Теж свої,— спокійно відповів бородатий і обернувся до дружини: — Є в тебе ще картопля?

Жінка пішла до печі. В цей час до хати зайшли троє чоловіків, усі як один високі, у кожного на шиї автомат. Один з них, у фетровому капелюсі, насунутім на вуха, освітив стіл ліхтариком.

— Неначе ти, Федоре, гостей приймаєш? — він підійшов до столу і по черзі безцеремонно освітив ліхтариком Рудіна, потім Щукіна. — Хто такі?

— Кажуть, втікачі з табору під Мінськом, — сказав бородатий. — Та тільки не все у них сходиться. Кажуть, ніби втекли з-під Мінська, а табір називають 1206, який зовсім не там.

— Документи є? — промінь ліхтарика сліпив Рудіна.

— А ви хто такі, щоб питати? — Рудін підставив руку під промінь ліхтарика.

— Ти, дорогий, світла не бійся. А хто ми, можна відповісти, час схованок для нас минув. Ми партизани.

— Сказати все можна, — посміхнувся Рудін.

Чоловік у капелюсі зареготав.

— Це правда. Партизанити набагато важче. Документи які у вас є? — спитав він, переставши сміятися.

— В таборах паспортів не дають, — похмуро мовив Щукін.

— Зброя є?

— Нема, — відповів Рудін. — її також у таборах не дають… — Він все ж вирішив з обережності пістолет залишити при собі.

— Так… — Чоловік скинув капелюх і шпурнув його на лаву. — А чому плутаєте з табором? Табір 1206 — де, а Мінськ — де?

— З таким номером могло бути і два табори, — відповів Рудін.

— Це у німців? — насмішкувато спитав чоловік. — Що, що, а порядок у номерах у них є. Ну, без брехні, хто такі, звідки й куди йдете?

— Ідемо назустріч своїм військам, — спокійно відповів Рудін.

— Знову дивно, — втрутився в розмову господар хати. — Хочуть зустріти Радянську Армію, а чогось відмахали такий гак на північ від шосе.

— Вони її оточують, — сказав чоловік і зареготав. Звичайно, коли б ця ситуація трапилася, скажімо, в сорок другому році, усе в цій хаті відбувалося б по-іншому, початок розмови був би зовсім не такий, і обом сторонам було б, як кажуть, не до сміху. Але зараз господарі хати і захожі знали головне — що фашистів у них за спиною нема. Це змушувало Рудіна вірити, що люди, які допитують його, справді партизани. А ті, в свою чергу, поводилися з ним і з Щукіним без особливого побоювання — ми всі тут свої і вже якось розберемося, що до чого і хто до кого.