"Сатурна" майже не видно

— А Рузвельт?

— Тут справа складніша. Ці загребущі хотіли б придбати російський ринок, а заодно англійські колонії, і Кремль щодо цього дає їм аванси. Отут-то і тріщина між Америкою та Англією. Черчілль чудово розуміє, що без Америки він — голий король. І якщо Москва захитається, лисиця, підібгавши хвіст, кинеться до них. Ось побачите.

— Мені взагалі здається, що цей троїстий союз протиприродний і вже через те неміцний.

Канаріс зітхнув.

— Усе це, Пауль, не так просто. Відбувається колосальна гра, противники ще не викинули всіх козирів на стіл, і нам треба бути насторожі. А ми ж поставили в цій грі усе. — Канаріс усміхнувся. — І тому найкраще для нас з вами — лягти спати з надією і вірою в нашого солдата. Від цього зараз залежить багато. Я особисто в нього вірю.

Розділ 41

Міським житлом Маркова став глибокий підвал старого кам'яного лабазу. У перші дні війни він був розбитий прямим влучанням фугасної бомби. Марков міг дякувати підпільникам за це надзвичайно зручне сховище для його міської бази.

Наприкінці минулого століття цей лабаз на околиці міста збудував купець-борошняник Синюшин. Досі глухий провулок, у самісінькому кінці якого стояв лабаз, називався Синюшиним, а невеликий відкритий майданчик перед ним — Борошняним ринком, хоч з часу революції на цьому ринку не було продано або куплено жодного фунта борошна. Купець Синюшин збудував свій склад за всіма вимогами кріпосної споруди — його цегляні стіни були в метр завтовшки. Фугаска вибухнула всередині складу. Якої вона була потужності, невідомо, але наслідком вибуху було тільки те, що дві протилежні стіни виявились наче зсунутими з цоколя фундаменту і розвалились, утворивши мальовничу цегляну могилу, по боках якої височіли дві уцілілі стіни з вузькими вікнами-бійницями. Однак підвал від вибуху ніскільки не постраждав. Для чого купець Синюшин споруджував цей підвал, було незрозуміло. Складом борошна він бути не міг, бо довжелезним і вузьким підземним ходом протягти в підвал мішок з борошном було б надзвичайно трудно. Обкладений цеглою, цей яйцеподібний у розрізі хід був трохи більший метра заввишки, а завширшки і поготів менший. Людина середнього зросту пересувалася в ньому, зігнувшись і чіпляючись за стіни. З підвалу можна було вибратися назовні й іншим ходом, який виводив вас на стрімкий схил яру, зарослий кропивою та бур'яном. Останні роки яр був місцем міського смітника, і цей другий вихід з підземелля підпільники виявили, тільки забравшись у підвал. Тепер вихід був розчищений і майстерно замаскований. Сам підвал являв собою тісне приміщення з низькою склепінчастою стелею. Марков міг стояти випроставшись лише в центрі підвалу. Словом, не збагнути, навіщо купець Синюшин збудував цю підземну споруду з двома ходами. Оглянувши її, Марков, сміючись, сказав:

— Лишається припустити: купець знав, що буде ця війна і нам знадобиться саме таке приміщення.

Отут і оселилися Марков, Савушкін, Галя Громова, Коля та четверо бійців Будницького, що охороняли базу.

До обов'язків Колі, крім допомоги Галі, входили всі господарські роботи, і він старанно виконував їх. У приміщенні завжди було чисто, прибрано. Крім того, він мав зустрічати і проводжати всіх, хто приходив на базу. Після сигналу зовнішньої охорони про прибуття потрібної людини Коля вирушав на поверхню. Не так-то просто відшукати серед руїн початок входу в підземелля; нелегко було і пересуватися вузьким, спіральним лазом.

Сьогодні Марков ждав Добриніна. Коля вже пішов йому назустріч. Галя у своєму закутку вслухалася в ефір, чекаючи зв'язку з Москвою. Марков думав про справи Добриніна, і спокою не було у нього на душі. Звичайно, у Добриніна робота склалася невдало. Більше місяця він без будь-якого діла просидів на селі, ждучи, поки Рудін підключить його до себе як агента «Сатурна». Потім кілька місяців у нього була загалом пасивна роль передавача донесень із партизанського загону. Нарешті він потрапив у місто, підключився до Кравцова в операцію з молоддю, почав працювати активно, сміливо, але тут же надійшов наказ негайно згорнути операцію. І знову складне рисковане діло доручено Кравцову, а Добриніну наказано геть вийти з гри, якнайкраще врости в місто і… знову ждати якогось невідомого свого діла. Словом, обмірковуючи становище, в яке потрапив Добринін, Марков не міг не враховувати внутрішнього його стану. Добринін був украй пригнічений всією своєю попередньою діяльністю.

Добринін сам заходився шукати корисні знайомства, вважаючи, що це і є виконання вказівки Маркова — краще освоїтись у місті. І одного разу він познайомився з чоловіком, який спекулював у місті медикаментами. Він виявився фельдшером санітарної служби при одному з штабів бандитської власовської «армії», що був за п'ять кілометрів від міста, у селищі спаленого в перші дні війни шкіряного заводу. Коли Добринін дізнався, де працює його новий знайомий, він на свій страх і риск надумав негайно скористатися цим знайомством, щоб проникнути до власовців. Він вдав із себе колишнього лейтенанта артилерії Червоної Армії Сорокіна, який нібито знищив в оточенні свої документи. Зробити це йому було неважко, бо він справді служив в артилерійських військах.

Іван Фоломін — так звали фельдшера — познайомив Добриніна з потрібними людьми. У селищі шкіряного заводу, крім офіцерського госпіталю власовців, був інтендантський штаб, який постачав власовські частини артилерійськими снарядами, зброєю та обмундируванням. Штаб, очевидно, гостро відчував потребу в грамотних артилерійських офіцерах, і Добриніна, як кажуть, з ходу, на віру зарахували в групу артпостачання і присвоїли йому звання старшого лейтенанта. Питання про посаду і звання в першій же розмові з Добриніним миттю вирішив сірий з перепою і теж, напевно, липовий полковник Полухін.

— Був, кажеш, лейтенантом? — спитав він. — Будеш у нас старшим. Про снаряди що-небудь знаєш? От і добре. А то бач, яка штука виходить. Снаряди у нас всякі: і від совєтів, і від німців. Які до яких гармат — знати треба. І нам весь час чуба мнуть, що ми не те засилаємо. Будеш за цим наглядати…

Добринін спершу подумав, що потрапив у головний інтендантський штаб власовців, та незабаром з'ясувалося, що таких штабів кілька, вони розкидані по окупованій території і збирають кинуту зброю і боєприпаси, створюючи тимчасові бази для їх зберігання. Крім того, вони вербували людей у власовську армію. А всі головні власовські штаби перебували кілометрів за сімдесят далі на захід. Добринін вирішив: почин дорожчий за гроші, потім він пробереться і в головний штаб; принаймні звідси перебратися буде легше. Головне ж, він був певен, що ціль знайдено важливу…

Для полковника Полухіна Добринін виявився знахідкою. В особі Добриніна власовці знайшли роботягу, який швидко навів порядок в артилерійському складі. У штабі панувала розгульна махновщина: безпробудна пиятика, бійки з стріляниною були повсякденним явищем. Невдовзі нелегкою справою для Добриніна стало ухилятися від участі в п'янках. Все ж йому вдалось примусити Полухіна повірити, що у нього виразка шлунка і що йому не можна пити, а особливо закусювати всякою всячиною. Однак бути присутнім на гулянках йому доводилось. За тверезу поведінку йому дали прізвисько Святенник.

Тим часом минали дні, і Добринін починав розуміти, що він знову загруз у нецікавому і безперспективному місці. Про перехід до головного штабу нічого було й думати. Полухін сказав, до того ж абсолютно серйозно: «В мене ти можеш піти лише в могилу…» В цей час Добринін ні з ким із групи Маркова зв'язку ще не мав, йому суворо було наказано чекати, поки до нього не прийде на зв'язок Бабакін або Кравцов.

Трохи пізніше Добринін все-таки надумав піти собі, висадивши в повітря перед цим склад артилерійських снарядів. Та коли все дня цього було підготовлено, сталися події, які все змінили…

Якось увечері в селище примчали дві легкові машини з начальством із головного власовського штабу. Вечір був суботній, або, як Полухін назвав його, відгульний. Вся його ватага була до нестями п'яна. Гулянка відбувалася прямо в штабі. Так само п'яний вартовий, який нічого вже не бачив, затримав при вході штабістів, а коли ті на нього нагримали, заклацав затвором. Вартового тут же пристрелили. Серед п'яного гулу Добринін почув постріл. «Партизани!» — промайнула у нього думка, і він непомітно відійшов од столу.

Двері розчинились, і в кімнату ввірвались шість власовських офіцерів на чолі з генералом. У всіх в руках були пістолети. П'яні полухінці вирячили на них каламутні очі.

— Встать! — крикнув генерал.

— Ну-ну! — почувся хрипкий голос Полухіна. Перекидаючи посуд, він підвівся з-за столу і хитаючись пішов на генерала, намагаючись в цей час вийняти з кишені пістолет, який за щось зачепився.

Глухо хлопнув постріл, і Полухін гепнувся до ніг генерала.

— Пулька! — злякано і в той же час захоплено проказав хтось із п'яних, і миттю всі вони, наче їх вітром витягло з-за столу, вишикувалися вздовж стіни. Добринін лишився стояти збоку і з цікавістю розглядав генерала, про якого він чимало наслухався. Це був один із соратників зрадника Власова. Подейкували, що до війни він був завідувачем сільської чайної і ніякого військового звання, звісно, не мав. Тепер офіціально він називався генералом в особливих справах. Він особисто вершив суд і розправу над радянськими людьми та винними в чомусь власовцями. Генерал мав прізвисько Пулька за те, що був шаленим картярем і полюбляв розігрувати пульку. І ще за те, що, коли до нього в кабінет потрапляв винний, генерал завжди починав допит незмінною фразою: «Ну, що, хотів зі мною в пульку зіграти?» І оскільки дуже часто такий допит закінчувався тим, що винного витягали з кабінету з простреленою головою, прізвисько Пулька мало ще й цей зміст.