ЩЕ ОДНА ПРЕКРАСНА КАТАСТРОФА

Авто в’їхало в чагарники. Рівнина кінчалася. Чимраз частіше траплялися піщані пагорби та уламки каміння. На півночі силуети гір наблизилися й змінили колір — з синьо-білих вони стали сірі й жовтуваті. Дорога пішла поволі вгору. Більші чи менші дюни то там, то тут перетинали путь і примушували дорогу звертати й в’юнитися. Дюни стояли голі й похмурі, тільки південні схили їх поросли рідко колючками і реп’яхами.

3 сер О боязко поглядали на сторони. Їм уже уявлялося, що з-за кожної чергової дюни має вискочити повстанський загін.

— Нам треба перевалити через це гірське пасмо, — .сказав Яма до Коломійця. — Ви бачите отой масив, такий подібний контурами до шолома англійського солдата?

— Отой, що здіймається над усі? Отой найвищий?

— Так. Він стоїть позад усього пасма, ми дістанемось до нього ущелиною. В його короні, в гірській полонині, і залягає Нурі.

— Всередині гори?

— Приблизно. Це старий кратер, погаслий ще не за нашої ери.

Що ближче до гір, то дужчав вітер, здіймаючи великі хмари пороху з дороги. Але дюни стояли непорушні й не курили піском.

— Ці дюни вже мертві, - пояснив Яма, — треба великого урагану, щоб зрушити їх з місця. Реп’яхи вже скріпили їхні основи. Дощі й вітри зцементували їх.

Але тепер на зміну дюнам все більше траплялося каміння й порепані, розвалені скелі. Чагарники й ті рідшали.

Пейзаж був похмурий, дикий і холодний. Спека не зогрівала його. Подорожні, нові в цих краях, сумно уявляли собі мету своєї подорожі: це мала бути маловтішна країна — гола під сонцем і вітром долина, задушливий аул, спечене сонцем дике міжгір’я.

Вони не наважувалися вголос висловлювати свої міркування й готувалися до найгіршого. Нен-Сагор і місіс Ліліан мовчали. Нен-Сагор із задоволенням поглядав навкруги, його око раділо із знайомих краєвидів, з рідних пейзажів.

На десятому кілометрі, відзначеному невеличкою придорожньою казармою, з якої назустріч весело вибігло двоє дітей і двоє псів, машина, не спиняючись, повернула праворуч і зразу пішла прикрим узвозом угору. Діти махали навздогін якимсь дрантям. Пси не гавкали й привітно крутили хвостами.

— Це наш дорожній пост, — пояснив знову Яма. — Через кожні десять кілометрів стоять наші дорожні пости. В них про всяк випадок є запаси газоліну [15] й найперше приладдя для ремонту. В кожній казармі живе один сторож і двоє робітників, що повинні доглядати за справністю шляху.

Пейзаж тим часом змінився. Він став ще похмуріший і дикіший. Дорога йшла вгору вузькою ущелиною серед голих скель. По обидва боки здіймалися стрімкі кряжі з суцільного граніту, з їх верховин коли-не-коли з голосним клекотом злітала чорна тінь гірського орла. Сонце майже не сягало сюди, і в тіснині стояла важка задуха, якої не міг перемогти й швидкий рух. Ніде й близько не було слідів води.

15

Газолін — вид пального для карбюраторних двигунів внутрішнього згорання.

— Не хотів би я тут жити, — щиро признався Коломієць. — Ці сухі скелі навівають на мене смуток і відчай.

Місіс Ліліан усміхнулася:

— О сер, що скажете ви, коли приїдете до Нурі!

— Можу собі уявити, — пробурмотів Коломієць. — На щастя, я їду туди ненадовго.

На двадцятому кілометрі, перед другою придорожньою казармою, ущелина раптом поширилася, вибігла на гірське плато, несподівано густо поросле високою травою. В різних його кінцях невеличкими табунцями паслися якісь тварини.

— Невже корови? — здивувався Думбадзе.

— О, що ви, це дикі сарни.

І справді, тільки гуркіт мотора, відбитий гірськими схилами, упав на рівнину плато, табунці сарн полохливо схопилися й моментально зникли. Можна було бачити, як деякі з них дивовижно гасали з одної гострої и неприступної скелі на іншу. Вони переплигували широкі провалля, сковзали по простовисних схилах і чіплялися до ледве помітних вибоїн.

Друга казарма стояла на краю цієї гірської луки, серед трав і навіть під самотнім деревцем. І знову кілька дітей і собак вискочили з неї назустріч. І цю казарму машина проминула не спиняючись.

Зразу за казармою починався узвіз. Часті й прикрі повороти заколисували гірше, ніж хвилі океану. Сер Овен Прайс дістав валер’янові капсули, сер Олівер Вебенс — лимон. Думбадзе, звичний до подібних піруетів на шляхах рідного Кавказу, весело посміхався, — місцевість взагалі імпонувала йому. Зате Коломієць заздро позирав на лимон сера Олівера.

— Ти не дивись на шлях, — порадив йому Думбадзе, — дивись довкола на далекі гори, на небо.

Справді, так було легше. Але незабаром прикрий узвіз скінчився. Машина не поїхала далі в долину, а звернула ліворуч і над глибоким урвищем тихо поповзла знов угору. Опукла й зверху плеската гора, така схожа на військовий шолом, виникла раптом зовсім близько з-за повороту. Видно було, як шлях збігав по ній на самісінький вершок ламаною лінією. Машина вже з’їхала на цей шлях. На середині узвозу, коли пасажири озирнулися, вони могли бачити позаду всю перейдену путь — ущелину в тонкому пасмі гір, плескату пустелю з дюнами й скелями, ген далі — темну пляму Мардана. Здавалося, все це було зовсім близько, не далі двох-трьох кілометрів позаду. Але це була гірська омана — позаду залягло вже багато кілометрів. Машина, торохтячи й крекчучи, здобувала шлях майже під тридцятьма градусами схилу. Холодний вітер рвав капелюхи з голів.

— Три кілометри над морем, — прокричав Яма Коломійцеві.

Це вже був вершок гори. Ще два-три повороти — і мотор легко зітхнув і замовк на рівному.

Дивний пейзаж постав перед очима подорожніх.

Верховина гори великим — кілометрів з десять в діаметрі — кільцем з гострих скель і кам’янистих урвищ обступала глибоку й розлогу западину. Здавалося, страшна катастрофа, величезний землетрус потряс масивною горою, і вона глибоко запалася від вершка вглиб. Довколишні по пругу кратера скелі й урвища стирчали, як уламки колишніх схилів, як одинокі мовчазні свідки цієї катастрофи. Загальний вигляд був величавий і урочистий. Він був страшний і похмурий.

Але варто було ковзнути оком униз, у кратер, щоб погляд ураз повеселішав і зрадів. Ні дикого хаосу з розтрощених скель, ні лавин каменю, ні покрученого в страшному сейсмічному танці грунту — всього того, чого чекало побачити там у западині око, — воно не бачило. Розкішний і чарівний пейзаж слався перед здивованими очима. В глибині кратера, в розлогій улоговині, запалій не глибше як на півкілометра від пруга кратера, лежала плідна й благодатна округла долина. Ясно-зелені поля й луки межували в ній з темними тінистими перелісками. Яскраві кольори буйних і рясних квітів цілими масивами плямилися тут і там на березі невеличкого озерця в центрі долини. Жовтава зелень виноградників укривала внутрішні схили западини й різко контрастувала з багатьма іншими відтінками зелені — на полях, луках, в лісах і садах. Це багатство відтінків зеленого кольору чарувало, дивувало й захоплювало. Білі плями будівель, розкиданих по цілій долині, - де окремими цяточками, де густими сузір’ями, — чарівно різноманітили пейзаж і оживляли його присутністю людини. Два найбільші білі висілки, — один зовсім близько, тут, угорі, під дорогою, і другий, більший, далі, по той бік озера, — наче стояли на сторожі з півдня й півночі долини.

— Нурі! — гукнув Яма, обертаючись до всіх.

Машина перевалила через пруг кратера і зовсім тихо почала спускатись у долину. Яма ще раз підвівся. Він показав рукою по черзі на висілки.

— Це Спектрарій, — вказав він на перший. — А то — Геліополь!

Сонце пекло. Але не було ні спеки, ні задухи. Колосальний басейн гірського повітря, постійно вентильованого високими вітрами, — що, проте, не могли проникнути в саму долину, — стояв над цією розкішною країною. Густа зелень рослинності допомагала цій гігантській вентиляції, озонувала повітря й постійно освіжала його. Але підтропічної отруйної вогкості тут не могло бути під цим гарячим яскравим сонцем на гірській верховині.