Щира любов

– Вас!

– Чи так же тобі зо мною треба говорити?

– Так. Коли ви самі забули, що ви є благородні, так проста дівка, мужичка нагадує вам, що ви таке є, – сказала Галочка вже сміліше і ніби суровенько.

– З чого се ти так почала?

– Вам не подоба того і думати, що ви отеє мені сказали.

– Та що з тобою сталось? Чи се ти, Галочко, так говориш?

– Я, Галочка, дочка обивателя Олексія Таранця, нагадую Семенові Івановичу, що він є благородний, пан, поручик… йому не можна сього і думати…

– Так же ти мене любиш! Так же ти ось тепер завіряла!

– І вмираючи буду те ж казати. Ох, бачить бог, як я кріпко вас люблю і любитиму повік!

– Коли ж так любиш, чому ж не хочеш іти за мене?

– Затим, що люблю вас кріпко, міри нема, як люблю, щиро люблю.

– Коли ж любиш, чом не хочеш мого і свого щастя?

– Моє щастя у моєму серденьку, а пильно хочу, щоб ви щасливі були, і тим не хочу слухати ваших річей…

– Коли ж хочеш мого щастя, чом не хочеш іти за мене?

– Щоб не згубити вас навік, не зав'язати вам світу… Семене Івановичу, я вам не рівня!

– Не говори ти мені сього. Любов усіх рівня.

– Може, і так, поки ми житимемо один для одного, так не можна-бо сього зробити… Об моїй долі, об моїм щасті ви не споминайте, я їх поховала, а будемо говорити про вас. Я не знаю, як у світі, меж панами, усе прочеє водиться, а знаю, що усюди будуть питатись про вашу жінку: відкіля вона, і хто така є? Нехай ви, люблячи мене, і не засоромитесь сказати прямо: «Вона мужичка», та яково вам буде тоді? Усі будуть з вас сміятись, усі осуждати, усі цуратимуться вас, що у вас через жінку уся рідня мужики…

– Яке мені до них діло? Я не подивлюсь ні на кого…

– Так вони подивляться на вас. Попрьокам та сміху з вас кінця не буде. Не стерпите – схаменетесь… і раді б вернуться, та вже не можна. От і возненавидите мене…

– Галю, сього повік ніколи не буде! Нехай мене засміють, розіпнуть, розтерзають – я ніколи не перестану тебе любити.

– Так я ж не кам'яна! Хіба мені легко буде дивитись, що ви через мене і за мене страждатимете, і я, усе теє бачивши, зможу жити? Однаковісінько вмру, як і тогді, як ви перестанете мене любити. Та я об сім і не вбиваюсь. Хоч як хочете мене переряжуйте, научіть усьому, як треба бути панею, та вже внутрі не переробите: усе видно буде, що я коренца мужичка. Куди ви зо мною явитесь – усюди мене засміють…

– Я усіх покину, відстану від людей, тільки ти мені…

– Не так-бо, Семене Івановичу! Ви розумніші мене у сто раз – і ви знаєте, що сього не можна і не треба робити. Ви собі богобоязливі, ви знаєте, що гріх на світі дурно жити. Усяк, хто може, служить у війську, хто – у суді, хто – крамарює, хто – хліб робить, а усяк довжон жити для усіх, а не маятись без діла. Вам і скучно буде без діла, і ви, побачивши, що гріх так жити, явились би меж людей: так бо я вам камінь на шиї…

– Так так то ти, Галочко, мене любиш?…

– Боже праведний! Чим мені вас ще більш завірити, як я вас люблю? Чи і се вам нічого, що я для вашого щастя на видиму смерть йду? Бо з вами розлучитися – се смерть мені!

– Так не розлучаймося, будемо жити укупі…

– Якби я вас, Семене Івановичу, любила так, легенько, а себе б любила ще більш, чим вас, так чого ж би мені і хотіти? Я собі з мужички стала б панею, муж в мене молодий, хороший як намальований, хоч на місяць, а пановала б; а опісля, хоч би що з ним не зробилося, хоч би він і постраждав що через мене, хоч би і покинув мене, а я собі і байдуже! Він від мене, а я від нього: добра свого і в мене багацько; не кажи мені ніхто нічого: я благородна. Так я-бо вас не так люблю! Волосинка з вас спаде, а в мене серця шматок відірветься: вам тільки біда находить, а я вже страждаю. І тим-то лучче хочу цілий вік мучитись, горе терпіти, усякі муки сама прийняти, аби б від вас маленьку бідоньку відвести…

– Ти саму велику біду мені робиш, ти губиш мене, ти ніж мені у серце встромляєш!…

– А мені легше? Нещасна моя доленька, що я родилася у мужицтві! Пожалуй, якби я була панянка, я б і тогді вас так же б кріпко любила…

– Усе равно! Я тобі кажу, що усе равно, усі ми боже созданіє!

– Так, боже созданіє, та щось мені здається, що не так ви кажете, як воно є. Не однакові зірочки на небесах, не однакова і деревня по садкам. Не буде вишенька цвісти яблуновим цвітом, їй є свій цвіт. Не приньме березонька липового листячка. Не позбере соловейко другої самочки, як з свого роду. Усьому свій закон, а чоловікові – ще й найбільш того.

– Як же ти попереду об сьому не подумала? Зачим же мене полюбила?

– І не жалкую, що полюбила вас, такого красивого, розумного і з доброю душею чоловіка. Щастячко моє, що я вас стала знати, а не кого другого… та ні, я б другого і зроду не полюбила б. Велике і моє щастя, що ви мене полюбили. Ви мене знову неначе на світ породили. Без вашої любові я пропала б. Хіба ж нам не можна так щиро любитися і не вводити один одного у біду? Будемо собі любитися, як брат із сестрою, коли вже нам побратися не можна через саме те, що я вам казала. Коли будемо укупі – щастя наше; треба вам буде куди відлучатися, я знатиму, що й за морем ви за мною скучатимете, як я тут за вами. Звернетесь… як ми тогді зрадуємось! О Семене Івановичу! Що то за жисть наша буде! Бідності не знатимемо, панотця мого шановатимемо, вас люди будуть почитати, як і тепер, ніхто вас ні в чім не осудить, нічим не укорить; я, глядячи на ваше щастя, душі у собі не чутиму з радості, що такий чоловік любить так кріпко мене, дівку просту, нерозумну, тільки тим і достойну трохи, що любить його – міри нема! Семене Івановичу, нашому щастю люди позавидують, янголи божії порадуються, бо наша любов буде свята, чиста, без усякої дурної думки. Любіть мене так, то я і ви будемо повік щасливі… – Та з сим словом і кинулася до нього, і обняла його кріпко, обливаючи слізоньками.

– Не можна, Галочко, не можна, моя рибочко, зірочко моя! Не зумію тобі усього розказати, що у мене на думці… Та, отже, добре, і панотець приїхав. Буду його просити. Він мене послуха. Тогді що, Галю?

– Тогді і я своє скажу йому. Нехай розсудить…

І розійшлися собі, втираючи сльози, бо обоє наплакалися-таки добре…

Старий увійшов у хату, помоливсь, озирнув їх і бачить, що вже тут щось є. Роздягся, сів і не требує нічого, щоб там чи обідати, чи що. Галочка стоїть біля печі і ні з місця. Понурила головоньку і дивиться на свої сап'янові червоні черевички… І не йде, щоб там батькові чого пообідати подати. Боїться з хати вийти, щоб без неї Семен Іванович не розказав панотцеві, а панотець щоб зараз і не вдарив по рукам об її долі…

Поглядав Олексій і довгенько; усе мовчачи: далі, треба ж що-небудь казати, от і каже:

– Що ви собі такі чудні обоє? Неначе чого плакали. Один перелічує шибки у вікні, а друга лічить піщинки на долівці. Га? А я, як батько, щоб вам у чім не помішав, так мені не треба нічого і казати? Га? Може, і так, так глядіть, щоб опісля на себе не жалковали.

Таке вислухавши, Семен Іванович не стерпів, кинувся до Олексія, обняв його і став розказовати, як побачив Галочку уперше і запримітив її, як дальше, дальше полюбив і як тепер любить її… і що то гарно розказовав?

Таки усю свою душу, своє серце, свої думки, усе розказав дочиста, як і Галочці так не зміг розказати. Галочка, сеє усе слухаючи, плакала гірко.

Далі Семен Іванович і сказав: «Оттак її люблю, так її любитиму повік. Не можу без неї жити! Олексію Петровичу! Оддай мені її на мою радість, на втіху, на щастя моє вічне! Хочеш – я вийду у одставку, у тебе житиму: хочеш – до мене перейдемо, будемо усі укупі жити, будемо тебе шановати…»– і багато такого говорив і, плачучи усе, просив.

Олексій усе слухав мовчки і не подививсь ні разу на Галочку. А та, сердешна, бліда-бліда, як глина, руки зчепила, серце так і колотиться, душа боїться, і усім тілом трепещеть, думаючи: «Що, як панотець звелить іти – пропала я тогді!…»