Щит і меч

На нічліг зупинилися в Гомелі, в розташуванні абвср-групи № 315.

Як завжди, абверівці, офіцери цієї групи, були в цивільному. Трималися вони один з одним вільно, по-приятельськи. Здебільшого це були вихідці з інтелігентних родин, виховані й тактовні, і представникам «штабу Валі» вони виявили приємну, без найменшого підлабузництва, але разом з тим підкреслено шанобливу гостинність.

Розмови з гостями мали характер світських теревень. Абверофіцери були не від того, щоб побазікати, й приязно висміювали різні дрібні пригоди, учасники яких досить терпляче ставилися до того, що їх обрали мішенню для жартів за столом.

Так, за вечерею, влаштованою на честь Герда і Вайса, об'єктом дружнього розігрування став зондерфюрер Віллі Крахт. Натякали на його донжуанські пригоди, це йому, безперечно, лестило. Начальник зондергрупи Дресс розповів, між іншим, про нього одну цікаву історію. Віллі Крахт примусив до співжиття радистку з парашутної групи, якусь Раю Мокіну. Згодом з'ясувалося, що ця Мокіна — зрадниця і працює на ворога. Її вдруге заарештували, цього разу органи СД у Гомелі, де начальником був Віллі Шульц, великий друг Крахта. І ось, щоб покепкувати з Крахта, він під час допитів жив з нею.

Потім вони обидва були присутні, за обов'язком служби, при її страті, а вона рантом почала благати: «Віллі! Віллі!» Та, оскільки вони обидва були Віллі і мали з нею однакові особисті стосунки, їхнє становище виявилося таким комічним, що навіть унтер-офіцер, що керував стратою, не міг приховати посмішки.

І Дресс, намагаючись показати себе рицарем без страху та докору, роз'яснив свою розповідь:

— Як бачите, почуття гумору скрашує деякі похмурі сторони, зв'язані з. виконанням нашого обов'язку. — Помітивши, що з усіх присутніх тільки Герд і Вайс не посміхнулися, сказав уже іншим, суворим і осудливим тоном: — Але взагалі я не прихильник таких розваг. — І звернувся до Крахта: — Ви пам'ятаєте, Віллі, ми тримали на відпочинку після тривалого перебування в тюрмі й досить енергійних допитів гестапо якусь Милу, у минулому друкарку якоїсь маленької установи? Гарненька дівчина, щоправда, надто худа і виснажена. Але деяким саме такі подобаються. І ось старші офіцери з Берліна, що гостювали в нас, після вечері з напоями забажали порушити самотність цієї дівчини. Що ж зробив я? Помчав уперед на машині й вивіз її на дачу. Берлінські друзі були цим не тільки засмучені, але й обурені, і це загрожувало мені несхвальним відгуком про нашу роботу. Агентку мали наступного дня закинути. Але, подумайте, як би вона могла виконати завдання після такого візиту, причому кількох чоловіків? І тут я поклав край їхнім намірам з усією рішучістю, не вагаючись ані хвилини.

— А де ж зараз її худорба? — поцікавився Герд.

Віллі Крахт не міг стримати посмішки, але Дресс, суворо глянувши на нього, з готовністю пояснив:

— На жаль, пане ротмістр, мушу вам доповісти: розбилася. При першому ж стрибку з парашутом. Не розкрився. Але, гадаю, не через технічну несправність. Деякі з них, знаєте, обирають такий обурливий спосіб для того тільки, щоб ухилитися від виконання завдання. — Додав шанобливо — Звичайно, контингент вашої школи становить більшу цінність. А ми змушені миритися з такими втратами. Вербуємо наспіх, по тюрмах. Одержуємо матеріал фізично вкрай знесилений. Як тільки стають на ноги, засилаємо. Час на підготовку досить обмежений. Трапляються й цінні екземпляри — синки тих, в кого більшовики колись позабирали велику земельну власність. У цих розвинуті здібності до терористичних актів. Але, на жаль, вони знову падають жертвами тих, хто скористався їхньою землею. — Поскаржився: — Ви бачили білоруські села? Мужиків? Азія! У порівнянні з селянами, що мають землю в будь-якій європейській країні, — старці. І от загадка. Тікають цілими селами в партизанські загони, б'ються, як дияволи. Мені здається, вони розбещені політично значно сильніше, ніж ми думали. Тому тільки поєднаними зусиллями частин СС і вермахту пощастить здійснити масову ліквідацію зайвого населення на цих окупованих територіях. Це не гуманна, але єдино доцільна дія.

Віллі Крахт запропонував Вайсу переночувати в його кімнаті.

Стриманість гостя Крахт сприйняв за таку собі манірність, властиву вихідцям з дворянських родин, і, щоб привернути його до себе, розповів докладно історію свого зближення з Раєю Мокіною.

Після вина Крахт був настроєний сентиментально і, лежачи на ліжку й курячи сигарету в довгому костяному мундштуці, говорив, мрійливо прикривши очі:

— Ви собі уявити не можете, яка це була цікава істота. Як люто вона мене спочатку ненавиділа! Але я, щоб зм'якшити її, зробити приємнішою, користуючись своєю дружбою з начальником місцевого відділу СД Віллі Шульцом, попросив його про деякі тимчасові поступки для в'язнів, які, за Раїним твердженням, були абсолютно ні в чому не винні. І навіть передав їй листа від них. Ну й дозволив собі також бути об'єктом її пропаганди. Принизив своїх батьків до ступеня робітників. Розповів про себе різдвяну казку: бідний хлопчик збирає пфеніги, щоб учитися в школі. Уявіть, ця змучена бесідами в СД істота стала навіть жаліти мене, як вівцю, що заблудилася в вовчій зграї. Її наївність була така зворушлива і захоплююча, що, одверто між нами, я просто закохався. На жаль, наодинці зі мною вона говорила таке, що мені довелося офіційно доповісти Шульцу про її неблагонадійність.

— І що ж було далі?

— Ви ж чули: її стратили.

— Були підстави?

— Так, деякі підстави у Шульца були… Хоч Шульц, цей грубий баварський мужлан, міг би зачекати хоча б з поваги до моїх почуттів.

— Ви її згадуєте?

— Так, звичайно. Це хоч і радянська, але, безумовно, Гретхен, з властивою їй наївністю, чистотою і впертим переконанням.

Йоганн дивився на Віллі Крахта — такого делікатного, добре вихованого. Дивився на його високу акуратну шию. На його обличчя, трохи бліде, вузьке, з правильними рисами. На його випуклі, голубуватого відтінку очі. На його по-жіночому безмускульні руки. На теплу тілогрійку, яку Віллі завбачливо надів, щоб не застудитися вночі навіть під периною, привезеною, очевидно, з дому.

Він бачив на тонкій шиї Віллі золотий ланцюжок із в'язкою медальйонів-образків, які той, прошепотівши молитву, перш ніж лягти в постіль, дбайливо поцілував.

Віллі показав Вайсові портрет своєї сестри. Сказав, що вони близнята. Ніжно люблять одне одного. І один з медальйонів — талісман, який його сестра придбала за великі гроші у відомого в Мюнхені астролога, і цей талісман повинен вберегти його від наглої смерті.

І, дивлячись на тонку шию, на якій висів талісман, Йоганн не міг дозволити собі навіть подумати про те, з якою насолодою він стиснув би своїми пальцями цю шию.

Напівзаплющивши очі, він у думці повторював номери автомашин, що, як йому вдалося помітити, розвозять по конспіративних квартирах абверу в Гомелі пайки з продуктами. Знаючи номери цих машин, оперативна група чи партизанські групи зможуть встановити місця явок німецьких агентів.

І поки він вдруковував усю цю нумерацію в свою пам'ять, Віллі, зручно вмостившись на подушках, знизивши голос, натякав. Говорив він головним чином про свого начальника.

— Капітан Дресс — п'яниця. Нещодавно він, зовсім п'яний, ввалився до коменданта міста, старого прусського служаки, що відзначав свій день народження. Бухнув на стіл — просто перед носом враженого полковника — запилену напівзасохлу пальму, яку він витяг з абвергрупівської їдальні, й, перебивши промову, яку той саме виголошував, довго тиснув і трусив його руку. Потім сів за стіл і заснув, поклавши голову на тарілку. Всього кілька днів тому він пив тут, у цьому будинку, з ротмістром фон Вальде, та коли ротмістр покинув дружка й пішов спати, Дресс увірвався в його кімнату й зажадав продовжити випивку. Вальде відмовився. Тоді Дресс заявив, що, коли той не повернеться до столу, він помочиться тут-таки, в кімнаті Вальде, на грубку.

Вальде взяв пістолет, що лежав на нічному столику, й прицілився. Насилу вдалося виволокти Дресса з кімнати.

Постійний капітанів дружок по випивці, начальник гомельської жандармерії, і той почав його уникати після того, як Дресс вночі вдерся в жандармерію і пішов довгим коридором, стріляючи в лампочки. Жандарми вирішили, що це напали партизани, і все могло кінчитися жахливо, коли б начальник жандармерії не пізнав голосу Дресса, що кричав при кожному пострілі: «Хочу пити, хочу пити!»

Але взагалі Дресс — непоганий служака. Добрий до своїх колег по службі, турботливий.

А вади його можна пояснити. Адже допити місцевого населення контррозвідувальний відділ провадить уночі.

До того ж у людей нижчої раси настільки притуплені больові відчуття і так не розвинений природний для кожної живої істоти страх смерті, що доводиться вдаватися до особливих заходів, і це вимагає від працівників другого відділу колосального самовладання і такої грубої фізичної роботи, в порівнянні з якою праця каменяра чи різника — дитяча забавка.

Про себе Віллі сказав, здригнувшись, що він не може терпіти криків. І не може зрозуміти, як їх терплять інші його колеги. І взагалі це жахливо, що ми, німці, змушені так принижувати свою гідність з цими людьми, які не хочуть розуміти всієї безглуздості опору новому порядку.

Вайс запитав:

— Ну, а коли нам трохи м'якше ставитися до місцевого населення?

— Що ви! — жахнувся Віллі. — Вони сприйняли б це як вияв слабості і стали б ще частіше нападати на нас. Ні-ні, хоч як це жорстоко, але жорстокість — єдиний засіб. Ви ж знаєте, вважається, що ми у тилу. Але небезпеки, в якій ми тут живемо, анітрохи не менше, ніж на фронті. — Поскаржився: а нагород дають менше. Це несправедливо.