Щит і меч

— Я розумію тебе. Але й ти мусиш дещо зрозуміти.

— Тобто?

— Треба не лише хотіти, але й уміти.

— Ти вважаєш, що я діяв необережно?

— Недисципліновано.

— Мабуть, забув запитати твоєї вказівки?! — розсердився Генріх. — Пробач, забув, що ти тепер нібито як мій начальник.

— Ну навіщо ти ображаєшся? — докірливо сказав Вайс. — Просто ми повинні спочатку розробити, підготувати все, що хочемо зробити, і тільки потім зробити все, що ми хочемо.

— Добре, гер професор. Я ладен у будь-який зручний для вас час прослухати курс наук.

— Я радий, що в тебе такий хороший настрій. Цікаво тільки, чим він викликаний?

— Побаченням з тобою, — щиросерде сказав Генріх. — Просто я радий, що знову бачу тебе. Хоча все ж ніяк не звикну до думки, що ти росіянин — отже, особа неповноцінна в расовому відношенні.

— Недолюдок, — підказав Вайс.

— Саме так, — погодився Генріх.

— Напівтварина, — нагадав Вайс.

— Ну, а ти якого біса веселий? — в свою чергу запитав Генріх.

— З тих самих причин, що й ти.

Коли Вайс уже виходив, Генріх знову спробував дати йому книгу, і знову Вайс відмовився взяти її.

— Боїшся? — докорив Генріх.

— Ні, — заперечив Вайс. — Просто не хочу бути співучасником непродуманих дій.

— А коли мені небезпечно зберігати цю книгу?

— Ну що ж, — сказав Вайс, — в такому випадку доведеться взяти, але ти штовхаєш мене на ризикований крок.

— Ні, — сказав Генріх. — Облиш. Я зрозумів. Твоя правда. Але мені так хотілося відразу ж почати працювати…

— Мені колись теж хотілося відразу ж все почати, — признався Вайс, — але виявилося, що терпіння вимагає мужності.

57

Вайс і далі діставав під Густава такі ж незначні доручення. Він зустрічав людей, пізнавав їх за випадковими прикметами, проводжав за вказаними адресами.

Один з тих людей, котрих він зустрів на аеродромі, був у небезпечному стані: видно, тяжко поранений, він втратив багато крові. І хоч цей чоловік благав відправити його до госпіталю, Вайс безжально привіз його на явочну квартиру. Тут поранений сказав, що обставини примусили його знищити шифровки, і просив Вайса вислухати. Він боявся, що помре раніше, ніж сюди з'явиться людина, якій він мусить передати інформацію.

Хоч як спокусливо було вислухати пораненого, Вайс категорично відмовився й залишив його. Коли Густав сам примчав на мотоциклі до залишеної на самоті конаючої людини, та вже померла.

Густав осатанів, вибухнув погрозами, назвав Вайса безтямним тупицею. Однак він швидко опанував себе, і хоч і не попросив вибачення, але змушений був визнати, що Вайс вчинив так, як належало за інструкцією.

На другий день, мабуть, після доповіді про поведінку Вайса комусь із вищих за рангом осіб, Густав сказав:

— Ви, Петере, заслужили довір'я своєю дисциплінованістю. І на цій підставі в певних виняткових випадках вам дозволяється приймати пакети або вислухувати усну інформацію. Але, повторюю, тільки в надзвичайних випадках, подібних до отакого сумного інциденту.

Виходячи з розташування, кожен мусив повідомляти Густава про те, як і з ким він провів час. Але письмового рапорту подавати не треба було. Інформація мала характер такої собі байдужої розмови рівного з рівним.

Після першого ж візиту до Шварцкопфів Вайс з гідністю, твердо й рішуче дав Густавові зрозуміти, що ні на які відомості про них нехай той і не сподівається.

— Напевне, ви дуже симпатизуєте Віллі Шварцкопфу? — іронічно промовив Густав.

— Не в тому річ, — серйозно відповів Вайс. — Коли Віллі поцікавився моїм способом життя, я відказав йому так само, як і вам.

— Ви дуже обачні!

— Так, — сказав Вайс. — Звичайно. Крім того, це моє дошкульне місце: я дуже шаную дружбу з Генріхом ІІІварцкопфом. Я йому багато чим завдячую.

— Ну що ж, — мовив повагом Густав. — Ви маєте рацію: це справді дошкульне місце. Але ця вада так мало поширена серед тих, хто у нас служить, що я ладен на неї зважати.

— Дякую, — сказав Вайс.

Не всі співробітники особливої групи офіцерів зв'язку при Вальтері Шелленбергу перебували весь час у котеджах, затулених кущами бузку. Дехто з них жив у себе дома, а сюди приїздив тільки, щоб дістати завдання. То були люди, добре відомі в берлінських колах. Всі вони належали до поважних родин і були матеріально забезпечені.

Один з них, Гуго Лемберг, син видатного берлінського адвоката, юрист за освітою і льотчик за військовою професією, привернув увагу Вайса. Цей молодик поводився дуже незалежно і висловлював різкі й рішучі думки. Одного разу він спитав Вайса:

— Ви працювали в абвері і досліджували російські справи. Скажіть, як ви гадаєте, чи допускають росіяни думку про можливість будь-яких сепаратних переговорів з Німеччиною?

— Ні, — сказав Вайс.

— А про те, що ми переможемо Росію?

— Ні, — повторив Вайс.

— Ну, а ті, хто працює з нами?

— Переважно це негідь.

— Отже, ви вважаєте, що підривна робота зсередини в Росії безперспективна?

— У нас були окремі успішні операції.

— Я зрозумів вас, — перебив Гуго. Запропонував Вайсові сигару, замислено промовив: — Звідси можна прийти до висновку: для того, щоб ми могли виграти війну на Сході, нам треба якнайскоріше та якнайуспішніше програти її на Заході. І дехто гадає, що краще піти на поступки нашим тільки воєнним противникам на Заході, ніж бути переможеними нашими воєнно-політичними ворогами на Сході.

— Я певний, що кінець кінцем переможе великий рейх, — сказав Вайс.

— Я також, — підтвердив і Гуго. — Але шляхи до перемоги бувають різні.

Якось Гуго запросив Вайса до себе. Будинок Лембергів стояв недалеко від Ванзее, в районі Далему. І тут Вайс несподівано зустрів ротмістра Герда. Однак той, побачивши Вайса, зовсім не здивувався: очевидно, він заздалегідь знав про цю зустріч.

Обідали на величезній заскленій терасі; підлога її була вистелена грубими кам'яними плитами. Розмова за обідом мала зовсім не пов'язаний з обставинами характер. Потім пішли в кабінет Гуго. Вайс побачив, що на бібліотечних полицях зібрано багато останніх видань радянської періодичної преси, і не став приховувати своє здивування.

Гуго пояснив:

— За дорученням деяких впливових осіб батько взявся зробити аналіз політико-психологічного стану радянського суспільства.

— Ваш батько володіє російською мовою? — спитав Вайс.

— Ні, але мій батько має помічників, що знають її досконало, — відповів Гуго.

— Пан Вайс теж володіє таким знанням, — нагадав Герд.

— Мені приємно переконатися не стільки в лінгвістичних знаннях мого гостя, — сказав Гуго, — скільки в його сміливих і правильних характеристиках політико-морального стану росіян. — Він обернувся до Вайса. — Це робить вам честь.