Щит і меч

І хоч як Хакке благав, Вайс не погодився взяти в нього ключа. І на прощання Хакке змушений був визнати:

— А ви, Вайсе, справді кришталево чиста людина. Тільки не розумію: на якого біса вам це потрібно?

Коли на другий вечір Йоганн подзвонив йому по. телефону, він почув владний голос:

— Штурмбанфюрер Хакке слухає!

Новоспечений штурмбанфюрер упросив Вайса знову прийти до нього: хотів показатись йому у щойно одержаному мундирі. І, бажаючи продемонструвати перед Вайсом, які перспективи безмежної влади відкрились перед ним, привіз його до своєї канцелярії і там вислухував при ньому доповіді підлеглих. Це дало Йоганнові можливість одержати чіткіше уявлення про велетенський розмах підготовки визначних гестапівців до переходу в підпілля.

А за кілька днів у всіх берлінських газетах було опубліковано некролог з приводу передчасної смерті штурмбанфюрера Хакке. На похорони прибули видатні чини секретних служб імперії. І старі націсти, серед яких було чимало нагороджених золотими партійними значками, на своїх плечах винесли труну, і поставили її на катафалк, і накрили прапором із свастикою.

Можливо, труна була набита землею, а в цей час сам Хакке, змінивши мундир на цивільний одяг, вже тільки як рядовий пасажир «Люфтганзи» перекочовував у нейтральну країну. А можливо, у труні справді лежало тіло Хакке. Все-таки не в правилах Мюллера було прощати підлеглим такі вихватки, яку дозволив собі Хакке, так настійливо вимагаючи підвищення по службі.

А що ж до тих досьє, які зберігались у Хакке, то вони тепер ні для кого не були цікаві. Жоден з керівників імперії не міг використати цей концентрат підлоти й мерзенності на шкоду іншим: було вже пізно. Залишались лічені секунди історичного часу до тієї пори, коли радянські артилерійські гармати повинні були пробити останню, дванадцяту годину існування фашистського рейху.

63

Генріх, зустрівшись з Йоганном, розповів, що його дядько перетворився тепер на типового господарника: заготовляє у величезній кількості продукти харчування, здатні довго зберігатись, а також різноманітний цивільний одяг, аж до робітничого. І, очевидно, намагаючись приховати свою образу на те, що йому доручили таку непривабливу роботу, удає, ніби він має завдання особливої секретності й важливості. Вайс запитав:

— Що ж, усе це зберігається на якому-небудь певному складі?

— Та ні, — відповів Генріх, — вивозять в якісь селища, яких навіть на карті немає, або в такі місця, де, на мою думку, і селищ ніяких немає. Та що цікаво ще. — Генріх усміхнувся. — Був час, коли закрили всі кустарні підприємства, що виготовляли іграшки, вічні ручки і всякі там речі хатнього вжитку. А тепер, уяви собі, вони знову працюють, але режим на них такий самий секретний, як на військових заводах.

— А ти не бачив у дядька виробів таких підприємств?

— Він тримає зразки у вогнетривкій шафі.

— Так, — з протягом мовив Йоганн, — це і справді цікаво. — Сказав заклопотано: — Якщо тобі, Генріху, не пощастить записати назви всіх пунктів, куди Віллі відправляє спорядження, треба буде постаратися сфотографувати карту, на якій ці пункти позначено. І хоч як це важко, але необхідно здобути один зразок таких секретних виробів. І будь обачний, Генріху, коли візьмеш у руки таку іграшку.

— Чому?

— Я думаю, вони мають здатність вибухати, — серйозно сказав Йоганн. — Фашистські льотчики вже розкидали такі дрібнички над радянськими містами, і діти, підбираючи їх, гинули від вибухів.

— Добре, — погодився Генріх, — припустімо. Ну, а навіщо тобі карта розміщення складів? Та ж їх, на мою думку, сотні. Може, краще дізнатись, де міститься базовий склад?

— Ні продукти харчування, ні запаси одягу — хоч би скільки їх було — тепер не мають ніякого значення. Головне — встановити, для кого і для чого вони призначені. Знаючи пункти, ми зможемо це з'ясувати.

— Ми з тобою? — здивувався Генріх. — Та для того, щоб об'їздити їх, і півроку не вистачить!

Вайс усміхнувся.

— Ми — це Радянська Армія. Вона знайде і час, і людей, щоб усе це зробити.

— Ну, знаєш, збирати такі трофеї!.. — обурився Генріх.

— Не збирати трофеї, а виявляти тих, для кого призначаються склади, — сказав Йоганн.

За кілька днів Генріх з'ясував, в яких пунктах розміщено секретні склади, що їхнім постачанням був заклопотаний Віллі Шварцкопф. Та коли Йоганн звірив назви цих пунктів з картою, їх на ній не виявилось. Видно, всі ці назви були вигадані або закодовані, і розшифрувати їх без ключа не було можливості.

Генріх, почувши про це, стривожився:

— Значить, дядько мені не довіряє.

— Не гарячкуй, — сказав Вайс. — Можливо, система конспірації така, що про місце, де розташовано той чи інший склад, знає тільки старший тієї групи, що базуватиметься саме в цьому пункті.

— Навряд, — висловив сумнів Генріх. — Тоді навіщо Віллі зберігає карту на внутрішніх дверцятах особливої, плоскої вогнетривкої шафи? Я одного разу зайшов до нього в кабінет, коли він робив позначки на цій карті, але він зразу ж захлопнув дверцята.

— А що в тій шафі ще?

— Нічого, тільки карта. Очевидно, шафу спеціально призначено для зберігання секретних карт. У кабінеті було темно, але карту освітлював рефлектор зсередини шафи.

— І дядько ніколи при тобі не відчиняв цю шафу?

— Ніколи.

— Ну що ж, можливо, ти маєш рацію, — розміркував Йоганн.

— Я розумію, як це важливо! — палко сказав Генріх. — І зроблю все, щоб здобути карту.

— Яким же способом?

Генріх знизав плечима.

Тоді Йоганн вийняв олівець і папір, зупинив його:

— Ти ж інженер, правда ж?

— Ну, майже.

— Дивись: от схема. Коли шафа відчиняється, засвічується рефлектор. Дверцята шафи, натискаючи на контакти від проводу до замаскованого фотоапарата, з'єднують їх, працює автоматичний затвор — і знімок готовий.

— Дядькової спини, — усміхнувся Генріх.

— Ну, а якщо припустити, що дядько в цю мить не стоятиме коло шафи?

— Що ж, можливо… Не уявляю собі тільки, де встановити фотоапарат.

— А ти подумай.

— Але ж дядько відчинить шафу тільки тоді, коли йому треба буде глянути на карту.

— Це вже ми знаємо. Але можна відкликати його в цю мить.

— Яким же способом?

— Дуже просто: телефонним дзвінком.

— Але, перш ніж підійти до телефону, він зачинить дверцята — і все. Та й як дізнатись, коли треба подзвонити йому по телефону?

— Бачиш, — сказав Йоганн, — все це можна об'єднати проводом у загальний ланцюг, щоб, припустімо, через п'ять секунд після телефонного дзвінка опускався затвор фотоапарата.

— А клацання фотоапарата?

— Можна розрахувати, щоб він був синхронний з другим телефонним дзвінком. Адже дядько, не почувши голосу, покладе трубку, і новий дзвінок збіжиться з клацанням камери.