Щит і меч

Черговий побіжно глянув на документи, наказав Зубову:

— Марш у машину!

Зубов сказав:

— Але, пане унтерштурмфюрер, у мене призначення на другий рейс.

— Марш, не розмовляти!

Зубов пішов. Пішов, поклавши документи в кишеню.

А якщо документи не будуть сьогодні ж повернені Наді, Штутгоф, що втратив тут дружину, завтра, а може, вже сьогодні вночі втратить і дочку.

Вайс запропонував черговому пройти з ним до літака. Черговий записував у книгу, що знято з польоту борт-стрільця і замінено іншим.

Пасажири були вже в кабіні. Зубов не показувався.

Гестапівець поглядав на годинник, його попросили піднятись у літак.

Вайс залишився сам і вже готовий був піти за черговим, щоб шукати Зубова, але Зубов з'явився коло дверцят, тримаючи ранець-парашут. Він кинув його на злітну площадку і встиг передати Йоганнові свої документи.

Вайс був надзвичайно щасливий і радий, що документи Зубова у нього в руках. Він здивувався, але спочатку не надав великого значення фактові, що Зубов викинув свій парашут і що за цим парашутом були викинуті й інші.

Як тільки гестапівець спустився з літака східцями, східці було прибрано, люк туго й лунко пристукнув, і машина, гудучи прозорими німбами пропелерів, покотила по злітній смузі, дедалі більше набираючи швидкості. Одірвавшись від землі, транспортник став круто брати висоту.

Повертаючись разом з гестапівцем з аеродрому, Вайс спитав:

— А чого викинули з літака парашути? Хіба вони зайві?

— Ні, — сказав гестапівець, — не зайві. Просто старший групи — штандартенфюрер — дуже схвилювався, дізнавшись, що один з членів екіпажу знятий з польоту, бо не заслуговує довір'я. І поставив вимогу, щоб у всіх членів екіпажу відібрали парашути. Він вважає, так більше гарантії, що льотчики не покинуть літак, якщо машину підіб'ють ворожі винищувачі. Вони будуть старатися до останньої хвилини врятувати машину, отже, і пасажирів. — Схвалив: — Що ж, у цьому є логіка. Мені залишилось тільки виконати його категоричний наказ.

Вайс дивився в порожнє небо, велетенське, мов безодня. Він відчував непереможний розпач, порожнечу, немов втратив власне життя. А все навколо здавалось йому мертвим.

68

У штабі групи Вайсові сказали, що його бажання задоволене і він може сьогодні ж виїхати на авіаційну базу для перевірки, як особовий склад її і матеріальна частина підготовлені до виконання спеціальною завданий під кодовим позначенням «Вольке».

Він прийшов до професора, повернув йому документи, повідомив, що відбуває і що Зубов, виконуючи завдання, тепер не зможе скористуватися парашутом.

Професор прикрив рукою документи, повернені йому Вайсом, начебто боячись хоч би на хвилину втратити їх, і сказав:

— От до цієї хвилини, поки ви прийшли, я весь час думав, переживу я чи не переживу, якщо загине Надійка. І знаєте, зрозумів, що не переживу. От воно як. А тепер — Зубов. Тяжко, правда. У нашій справі, мабуть, найлегше, коли ти вирішуєш власну долю, а не долю іншого. — Подивився твердо у вічі Йоганнові. — Свою дочку як досвідчену радистку я включив до складу групи, яка буде вам додана. Ви повинні мати постійний оперативний зв'язок з Центром. — Розклав карту. — У районі, що перебуває в зоні авіаційного впливу бази, є кілька великих концентраційних таборів. Але от що нам з вами слід обміркувати. Ось тут, — Штутгоф вказав на карті, — підземний концентраційний табір, де виробляються «Фау-1» і «Фау-2». В'язні ніколи не виходять із штольні. Там працюють, там умирають, тільки їхні трупи вивозять і спалюють у наземних таборах. Обидві основні підземні шахти тягнуться майже на півтора кілометра під землею і з'єднують їх між собою сорок вісім тунелів. Стовбур входу й виходу один, решта закриті й забетоновані. Зрозуміло, що цей підземний табір, де перебувають понад двадцять тисяч в'язнів, не може бути знищений з повітря. Але за відомостями, одержаними вами від Генріха, табір знімається з постачання через шість днів, виключаючи сьогоднішній. Значить, треба гадати, що через шість днів він повинен бути знищений. Головне наше завдання — з'ясувати, яким способом гадають знищити табір, і запобігти його знищенню. — Сказав сумно: — Надана вам група не така численна, як хотілося б, але не в моїх силах збільшити її.

Вайс був прикро здивований тим, що у відрядження на авіаційну базу він їде не один, а з Дітріхом. Дітріх сказав, потираючи руки:

— Ви знаєте, я дуже енергійно наполягав, щоб це завдання було доручене й мені. — Пояснив, лукаво всміхаючись: — Операція цілком секретна, наказ підписали Гіммлер і Кальтенбруннер. Ми з вами не маємо нічого спільного з її безпосереднім виконанням, на нас покладено тільки функції контролю підготовки і таке інше. Але це знак особливого довір'я. І я впевнений, що потім ніхто не посмів совати мене в цю небезпечну мороку з організацією нашого підпілля. Я сподіваюсь, що мене відішлють негайно на Захід — куди-небудь у Швейцарію, наприклад, де я свято зберігатиму таємницю цієї операції, при відповідному забезпеченні всіх необхідних для мене життєвих вигод, звісно.

— Поспішаєте втекти? — спитав Вайс.

— Це ж необхідно в інтересах вищих осіб, що підписали наказ, бо він, як кажуть, не для преси. Хоч, мабуть, навпаки: Геббельс верещатиме з газетних сторінок про лиходійський наліт авіації союзників на концентраційні табори. Ми з вами, як свідки цього жахливого нальоту, зможемо підтвердити його слова.

— Значить, хочете жити? — спитав Вайс.

— Та ще й як, — усміхнувся Дітріх, — з комфортом!

Полковник Вальтер, командир особливої авіаційної частини, кавалер лицарського залізного хреста, льотчик ще часів першої світової війни, сухенький, сивий, низький на зріст, але з величним, пихатим обличчям, розкрив секретний пакет. Прочитавши наказ і прикладену до нього інструкцію, він глянув на Вайса та Дітріха так гидливо, наче в цих офіцерів СД були не застебнені ширіньки, і сказав, що просить дати йому годину на роздум, а після того він ладен буде знову прийняти панів офіцерів.

Дітріх поклався у всьому на Вайса, а сам подався снідати в компанії з молодими льотчиками.

Полковник, незважаючи на свою явну неприязнь, змушений був обговорювати з Вайсом подробиці операції.

— Пальне? — сказав полковник. — Більшовики наступають, за тиждень вони можуть бути тут. — Він тупнув маленькою ступнею, взутою в лакований старомодний гостроносий черевик. — У нас пального на сьогодні рівно стільки, щоб знятися звідси.

— Але до вас повинно надійти пальне!

— Завтра вночі, якщо бензовози щасливо прибудуть.

— А чому вони можуть не прибути?

— Росіяни розбомбили мости.

— Але є понтонні переправи.

— Так, якщо їх встигнуть навести.

— В якому пункті? — спитав Вайс.

Полковник показав на карті. Потім сказав:

— Я гадав, що мій обов'язок — вивезти на літаках усіх людей і тому літаки не завантажено бомбовим комплектом. Треба посилати машини на склад — для цього потрібний час.

— Природно, — погодився Вайс.

— І ще, — сердито сказав полковник, — крім усього — ось наказ Кальтенбруннера: на мене покладається обов'язок скинути на парашутах контейнери з отруйними речовинами для використання їх табірними підрозділами СС на той випадок, коли якась частина в'язнів вціліє після бомбардування.

— Дуже передбачливо, — зауважив Вайс.

— Слухайте, — гнівно сказав полковник. — Я ас першої світової війни. Моє ім'я відоме у Франції та Англії. На моєму рахунку двадцять вісім авіаційних поєдинків, які я провів з честю.

— Ну і що ж? — спитав Вайс.

— Я солдат, — сказав полковник. — Солдат. І я маю свої військові переконання й принципи. А ви гестапівець…

— Я офіцер СД.

— Не бачу особливої різниці.

— Коротше кажучи, ви хочете сказати, що вам не дуже подобається це бойове завдання?

— Воно не бойове, не військове.

— А яке ж?

— Ви самі добре знаєте яке.

— Ви просто боїтесь. Боїтесь, що згодом вас вважатимуть не за військовополоненого офіцера, а за воєнного злочинця.

— Так, — сказав полковник. — Я не боюсь загинути, не боюсь, що мене навіть розстріляють більшовики. Але не хочу бути повішеним, як…

— Як хто?

— Як вас, наприклад, можуть повісити.

— Ви хочете ухилитися від завдання?

— Я солдат і підкоряюсь наказові.

— Але наказів не обговорюють.