Щит і меч

Якось він підійшов до дротяної огорожі, спитав:

— Гарно? — Похвалився — Ці тварини слухняні, як діти. Треба тільки мати талант, волю до влади. — Поскаржився: — Зараз стало важко діставати потрібні екземпляри. В усіх відомствах у справах військовополонених при ОКВ і штабах округів завели тепер власні розплідники. І це похвально. Хороший пес може так само нести службу, як хороший солдат.

Вайс вказав очима на собак:

— В таких шубах їм російський мороз не страшний! Як ви думаєте?

— Звичайно, — згодився дресирувальник. Поцікавився: — Ви не любите холоду? — Втішив — Фюрер обіцяв блискавично покінчити з Росією. Слід гадати, різдво там святкуватимуть тільки наші гарнізони…

— О так, безумовно, — підтакнув Вайс.

Ось іще одне підтвердження небезпеки, навислої над його країною. Що ж, можна було б інформувати Центр і про те, що військове міністерство Німеччини навіть собак уже мобілізувало для Східного фронту.

Інструктор-наставник якось сказав Олександрові Бєлову:

— Ну що ж, коли почнеться війна, — обов'язок чекіста рятувати армію, народ від підлих ударів у сипну. А для того, щоб відвернути такі удари, потрійна всевидюща проникливість наших людей, що працюють по той бік. Ось тобі вся твоя довгочасно діюча директива. Проста і ясна, мов день. А додаток до неї — розумна ініціатива, кмітливість і тверда свідомість того, що за кожну краплину крові, проліну радянськими людьми, ми несемо особливу відповідальність — кожен з нас особисто, хоч би де був…

13

До господарських будівель прилягав двоповерховий цегляний флігель, надійно схований високим парканом із звисаючим карнизом, обплетеним колючим дротом. Тричі на день відчинялися ворота в цьому паркані, щоб пропустити термоси з гарячою їжею, яку возили з кухні. В суботу до термосів додавався ящик із плитками пива та горілки. І тільки один-єдиний раз на день — о шостій годині ранку, коли ще не зовсім розвиднілося, — з цих воріт виходили строєм вісім чоловік у трусах і за будь-якої погоди проробляли на плацу гімнастичні вправи. Потім знову строїлися й зникали за ворітьми.

І так шість днів. А на сьомий, у неділю, вони приходили після обіду на брудний, мощений бруківкою плац і сідали на кинутих біля гаража старих автомобільних покришках з таким виглядом, немов виповзли сюди відпочити після важкої роботи. Вони були в трофейних мундирах розгромлених гітлерівцями європейських армій — хто у французькому, хто в датському, хто в норвезькому. У декого одяг був мішаний: скажімо, штани від французької форми, а кітель англійський.

Хто ці люди? За наказом вони не повинні були нічого знати один про одного, не мали права знати, а за спробу дізнатись їм загрожувала жорстока кара.

Люди без батьківщини. Немає в них імен — тільки клички. Немає минулого. І не буде майбутнього. Вони знали: народ, ім'я якого було записане в їхніх анкетах, що оберігалися спеціальною службою, не простить їм злочинів проти його честі і свободи. Попереду одне: до репутації негідників додасться ще слава катів.

Їх добре знали берлінська, мюнхенська, гамбурзька криміналки. Деяким з них потрібне було б ще одне життя, щоб відбути покарання за всі їхні чорні діла.

Не було закону, який оберігав би їхні права, і не було країни, де вони не порушили б закону.

І щоб опинитися неподалік від цих людей і зрозуміти, хто вони, Вайс придумав собі на неділю роботу в гаражі.

Він залишив ворота відчиненими. І почув російську мову, російські слова, ще не бачачи, хто їх вимовляє.

Приглушений баритон, ковтаючи літеру «р», ліниво мимрив:

— По суті, є чотири захисних механізми, що маскують страх смерті: секс, наркотики, крайній раціоналізм і агресія.

— Фрейд, — кинув хтось недбало.

— Можливо. І оскільки концепція «кожна людина — мій ворог» — головний фокус мислення, вбивство ближнього і далекого не тільки сучасне, але й необхідне для збереження суспільства.

— Навчився хреститися обома руками. Ти б краще про молодиць, — порадив хтось хрипатим голосом.

— Прошу, — згодився баритон. — Тут я бачив літню фею з розвинутими до непристойності, ну просто як галіфе, стегнами. Уявіть собі, відмовила через мою расову неповноцінність.

— Ти б за свої діла попросив звання арійця.

— Я нагадав шефові про свої заслуги, але він у вкрай нелюб'язних виразах обіцяв мене повісити, коли я ще хоч раз спробую — натякнути про це.

— Тільки правда вбиває надії, — високопарно зауважив баритон. — Залиште Зубові його помилкові думки про самого себе. Нехай живе на благо Німеччини — нашого великого союзника. Щодо мене, то я ніколи не відчував потреби у високоморальних вчинках і, сподіваюсь, не відчую.

— А суд божий?

— Я гадаю, що всевишній поділяє мою концепцію.

— Ти б не ножем, а пером заробляв. Чому кинув?

— Не кинув, а вигнали. Необачно здійснив блискавичний спосіб збагачення. Надто гучний процес вийшов. Можливо, коли б відправив у небуття співвітчизницю, а не німку, все й минулося б.

— Скільки тобі дали?

— Пом'якшили. Я запевняв на суді, що любив стару безкорисливо. А вбив у стані афекту, викликаного ревнощами.

— І довго ти з нею водився?

— Познайомився в цирку, коли виступав у трупі наїзників під верховодством Шкуро, а роззнайомився через рік-півтора.

— Побатрачив…

— Що ж; спіткала доля Германа з «Пікової дами»: ні грошей, ні старенької.

Хрипатий промовив замислено:

— А все таки є в цьому якийсь містичний збіг… Миколу заслали в Тобольськ, за кілька верст од нього село Покровське — батьківщина Гришки Распутіна. — Зітхнув: — Ех, Росія!

— Я попрошу! — верескливо втрутився тенор. — Про государя імператора…

— Облиш, — спокійно кинув хрипатий. — Та не махай кулачищами. Вчищу по пиці так, що потім, як після пластичної операції, жоден мужик не впізнає свого колишнього пана.

— Пізнають! — зловісно пообіцяв тенор. — Пізнають…

— Так тобі німці й віддадуть садибу, наставляй кишеню!

— Панове! — Баритон звучав вельможно. — Ви надто далеко зайшли, ви не маєте права обговорювати плани Німеччини щодо колишньої території Росії.

— А хто накапає?

— Та хоч би й я, — відповів баритон. — Я. Якщо, звичайно, ти не доповіси раніше.

— Сволота!

— Іменно…

Хтось розказав:

— Коли я відбував строк у Бремені, нас ганяли на роботи в збройні майстерні, а потім, перш ніж пропустити назад у камери, просвічували кожен раз рентгеном: перевіряли, чи не поцупив хто-небудь інструмент з цеху. А кажуть, нібито опромінення негативно відбивається на здатностях.